Слухай, хочу тобі розповісти одну непросту історію про Ганнусю. Це така щира і добра дівчина була з під Житомира, що ще як до 18-ти не доросла, закохалася по-справжньому. Її серце обрадував хлопець з їхнього села Павло. Весну провели разом: і по березі Тетерева гуляли, і на цвинтар молоді ходили, і зустрічали вечірнє небо, там де видно все село. Ганнуся тільки-но готувалася вступати до технікуму у Житомирі, а тут таке. Дізналася, що вагітна.
Вона розгубилася: «А що скаже мама? А молодша сестра, люди в селі?» Плакала страшно ні, ну, всі би на її місці думали про те саме. Довго мучилася, але нарешті, вирішила народжувати не буде. Поїхала до Житомира із сльозами на очах, все мамі розповіла, а та не зупиняла.
Сімя в них була простенька: мама і дві доньки. Мама ледве зводила кінці з кінцями. А тут старша донька ще так відзначилась В Житомирі ці справи зробили швидко. Після того Ганнуся з Павлом більше не бачились. Та він і не шукав її, відсторонився.
На душі у неї як після генделика: ні радості, ні спокою Сором і пустка, та й годі. Вчитися не змогла, мати ображена, сестра мала, допомоги нема. Треба було вирішувати, як жити далі, а додому ніяково повертатися, бо в селі вже гули чутки.
Випадково помітила в центрі оголошення шукають няню для хлопчика трьох років, поселення в родині, зарплата не ахті, але з житлом і харчами. Подзвонила, і її взяли! Попала вона у родину викладачів Інна Василівна та Іван Ілліч. Синочок у них був Ромчик, такий хороший!
Малий Ромко до неї прикипів. Вона йому читала, малювала з ним, допомагала з віршами на конкурси. Іноді на село їздила, мама та сестра обійме сльозу пустить, а потім знову в місто до малюка.
Час ішов. Ганнуся вже стала не просто нянею, а майже членом сімї: допомагала у всьому, і з хазяйством, і з прибиранням, і куховарила як треба. Гроші невеликі 7500 гривень на місяць, але вартості житла з харчуванням вистачало, та й до душі спокійно було. Люди добрі попалися.
Правда, все одно щось гнітило. Кілька місяців тому знайомий з сусіднього будинку Ігор почав за Ганнею приглядати. Погуляли вони раз, вдруге, а там вже й серце відкрилася. Думала: нарешті своє щастя але ж ні Ганна чесно зізналася Ігорю, що дітей, може, не зможе мати. І він зник Знову це відчуття що не потрібна нікому.
Тільки робота і стала її прихистком. В родині Івана Ілліча й Інни Василівни вона за стільки років наче своє місце знайшла піклувалася і про них, і про Рому. Навіть коли Ромко виріс, поступив в університет і почав працювати, і переїхав у Львів все одно дзвонив і писав Ганні.
Але тут Інна Василівна раптово захворіла Ганна сама годувала її з ложечки, давала ліки, поїла чаєм. Іван Ілліч лиш працював без упину, поки Рому підтримував. Але одного дня Інна Василівна, вже зовсім тихо, прошепотіла перед відходом:
Ганнуся, не покидай Івана. Не залишай його самого
І коли жінки не стало в домі стало якось пусто, тихо, похмуро. Іван Ілліч не розмовляв майже, на їжу дивився сумно.
Ганнуся зрозуміла: чи час роботу шукати, чи додому йти Але куди? Вона не вміла нічого такого, без освіти. Та і в селищі роботи немає.
Одного вечора вона тихо підійшла до Івана Ілліча:
Я, мабуть, вже звільнюсь Не потрібна я більше тут. Дякую вам за все.
А він глянув на неї так, ніби тільки тепер помітив:
Що ти таке кажеш? Хочеш мене самого залишити? Залишити так просто?
Ганна зітхнула, а Іван Ілліч обняв її за плечі і перший раз у житті поцілував. Каже їй:
Ти ж свій для нас, зовсім не чужа. Інна завжди казала, щоб ти була поруч. Не кидай мене, будь ласка. Давай залишиться як і було ми разом тут, підтримуємо одне одного.
Стояли там вдвох на кухні, обнялись і плакали. Але полегшало обом більше не хотілося нікуди йти.
Життя потроху налагоджувалось. Ганнуся прибирала, чекала Івана Ілліча з університету, часом дзвонив Рома з-за кордону так він і виріс, працював вже у Варшаві інженером. Минув рік-два. Перед днем народження Ганни Іван Ілліч заговорив: «Хочу, щоб ти стала офіційно моєю дружиною. Бо ти для мене все! Я залишився сам, а ти потрібна мені, як повітря».
Ганна не поспішала, вирішила без згоди Роми не погодиться. Рома приїхав, і вони всі разом з Іваном Іллічем сіли за стіл, а батько знову порушив цю тему. Рома погодився, казав: «Мамо, ви для мене як рідна».
Так Ганна стала дружиною Івана Ілліча. Вони йшли по життю разом, підтримували одне одного. Ганна називала чоловіка шанобливо тільки на імя по батькові, а він лагідно Ганнусею.
Знаєш, дивишся на них з боку і здається, ніби вони зєднані цілою добою спогадів, випробувань і справжньої любові. Таких щирих і глибоких почуттів я давно не бачила. Ганна щодня молилася за здоровя чоловіка і, зрештою, зрозуміла: все в житті на краще. Всі труднощі, якщо міцно триматися за добрих людей можна пережити.
