Особистий щоденник Лідії Степанівни, м. Львів, 2024 рік
***
Останнім часом мені важко даються навіть найменші рухи. Суглоби ниють, ноги майже не слухаються. Втомилася йти по лікарнях, лікарські призначення переплутались уже у памяті. Вік, що поробиш.
Живу самотньо у своїй квартирі, одруженою не була. В молодості було кохання, від якого й народився мій син, але так і пішов із мого життя той чоловік. Я залишилася сама, звикла до тиші.
Та сьогодні пролунало несподіване дзвоніння у двері, мало не злякалася. Дійшла, спираючись на стіну відчинила.
На порозі стояли мій син Тарас із невісткою Оксаною. Поруч них мій чотирирічний онук Яринко, з машинкою в маленькій долоньці, й здоровенний пес.
Мамо, треба, щоб ти залишилася з Яриком і Кручем. Ми буквально туди-назад! Хвороба старатися швидко повернемось, днів пять… сказав поспіхом Тарас.
Господи, люди добрі… Я ж ледь ходжу, ледве дихаю… Як? прошепотіла я, тримаючись за дверну ручку.
Пробачте, але іншого виходу немає. Не поведемо ж маля й собаку до Тернополя, дорога довга. Моя мама Її, на жаль, вже немає, зраділа Оксана і тут же розплакалась.
Я почула, як і Ярчик почав схлипувати, похнюпив голову й Круць. Глянула на них і відчула: треба щось робити, куди ж подітись?
Хвороби підступили ще восени. Мені лише 60, але болі такі, ніби вже вісімдесят. Вийдеш у двір цілий натовп бабусь із тростинками чи на лавках; стала однією з них, хто б міг подумати.
Пригадала, що сваха, Марія Василівна, передчасно відійшла у Вічність. Батько Оксани, Богдан Іванович, теж давно спочив. Я як згадала про Марію знову сльози на очах. Вона ж ще молодша за мене, життя так несправедливо обірвалося…
Тарас і Оксана вже їхали з двору. А я залишилася з пульсуючим болем у нозі й плечі і, наче у тумані, дивилася на онука і пса.
Ярчик обійняв цього велета, а собака лизнув його щоку.
Ярчику, а він хоч не кусається? Чому ж він такий грізний? Хоч би болонку взяли. Хто це такий взагалі? розгубилася я.
Це, бабусю, український вовкодав. Його Круць кличуть, він дуже добрий! Ярчик гладив песика по лапі.
А з ним же гуляти треба рука майже автоматично потягнулася до серця.
Мала я колись кішок, але з собаками справи ніколи не мала, тим паче з такими гігантами.
В очах зявилися сльози через сваху, а ще більше через самотність перед труднощами. Як я, хвора, впораюся з непосидючим Ярчиком і здоровенним Кручем?
Та онук уже знайшов куртку й узувачки. Треба! Мясо йому давай, й кашу, і дітям усе цікаво, виходимо, бабусю, захоплено просив хлопчик.
Вийшли, і я навіть не памятаю, у чому була одягнута. Ярко втиснув мені у долоню поводок, сам взяв за руку так ми й вийшли на двір.
Не була надворі вже тиждень погано почувалася. Та сьогодні відчула, що нема часу жалітись, Треба! Господи, дай сили! Хто, як не я? Єдині у мене, рідні
Круць крокував поважно, жодної незручності чи спроби утекти від мене. Під час нашої прогулянки навіть не звертав увагу на сусідських дворняжок чи кудлатих баламутишів, які завжди бігали під ногами.
Я навіть відчула трохи поваги до цього собаки. Аж випросталась, коли ми проходили повз лавку, на якій завше сидять пліткарки.
Лідіє Степанівно, це у вас гості? Викинете шубу так хворієте, ледве ноги тягнете! Як із онуком будете? Ще з собакою такою! Взагалі совісті нема у ваших! залунала до мене Зінка з шостого підїзду. На вас усе звалили, а самі поїхали, відпочивають…
Відчула, як рука Ярчика стисла мою. І навіть Круць зиркнув на них із докором.
Не базікайте дурниць, Зіно! У вас же онуків не водять, заздрите! Це я сама попросила! І нічого не хвора. А Круць чемпіон, не те що ваші блохастики. Не дозволю при дитині таке казати! А мої в Тернополі на похороні, не на відпочинку! вигукнула я та ще й спину випростала гордо, хоч ноги вже відмовляли.
Не зважай, Ярчику! Бабусі завжди з тобою добре! прошепотіла я онуку вже у ліфті.
Бабусю Ти не полетиш на небо, як бабуся Марія? А тато казав, що вона тепер там. Але ж і дідусь, і бабуся вже там. Лише ти залишилася, не залишай мене, бабусю, я так тебе люблю! став на коліна і заплакав Ярко.
Не плач, мій хороший! Я нікуди не полечу! Ще діставатиму тебе! І до школи поведу, і на випускний прийду, і весілля дочекаюсь! Завжди буду поруч! пригорнула дитя.
Через біль приготувала вечерю, сходила до магазину, хоч трохи накульгуючи, та набрала все, що треба. Увечері вже гуляли з Кручем той спокійно йшов поруч, не рвався тікати.
Коли онук і собака поснули, випила пігулки. Усе боліло: нібито всю ніч носила мішки з картоплею. Але як згадаю ті Яркові сльози Не можна лягати, треба триматися, бо я їм потрібна.
Господи, дай сил бодай трохи Хоч би біль відпустив. Не для себе прошу, для онука та Круця шепотіла я.
Наступного дня ми вже разом збирали машинки, вчились писати букви. Я, стара жінка, разом з онуком повзала на підлозі так, як діти і роблять, хоча коліна тремтіли.
Разом варили кашу. Потім купали Круця після прогулянки у весняних калюжах. Якось зненацька поцілувала його у морду. А гарний ти, мудрий пес, промовила уголос, витираючи рушником.
Ярчику, а чого він Круць? питаю.
Хлопчик розсміявся: Бо кручі любить, по схилах лазити! А ще його справжнє імя Тризуб, але всі кличуть Круць, так лагідніше, сміється Ярко.
Дні мчать, як весняна річка. Я й казки читала, й на планшеті знайомилась із мультиками та українськими пісеньками. Букви вивчили, а Ярко вже почав складати слова!
Круць любив дрімати у моєму кріслі й випрошувати сметану та сир.
Мамо, ви тримаєтесь? Ми затримаємось ще на кілька днів. Як ти зі всім впораєшся, не уявляю. Пробач нам! з турботою перетелефонував Тарас.
Та все добре, не переживай! Я ж українська бабуся все зможу! Й Оксану підтримай, їй зараз важко без матері. Не хвилюйтесь за мене ні хвилі, з усім прорвемось! усміхнулась я крізь біль.
Коли нарешті вони повернулися, гадали побачити мене ледь живою. Та тут з подиву оніміли у дворі, біля клумби, разом із онуком я ганяла мяча! Позаду Круць гасав, з усієї сили радіючи поверненню господарів.
Коли прийшов час прощатись, Ярик обіймав мене міцно й сльози текли струмками.
Бабусю, я тебе чекатиму! Поїдемо на каруселі, морозиво купимо! А ти не забудь приїхати! просив онук.
Звісно, приїду, Ярчику! Й до Круця завітаю. Чекайте на бабусю! сміялась я, легко підіймаючи хлопця на руки, хоч ще недавно не могла навіть чайника втримати.
Мамо! Він же важкий, не старайся! хвилювався Тарас.
Все гаразд! Головне ви мої, рідні! Все буде добре! усміхнулась я назустріч сонцю.
Ось така моя історія. Мене вилікували Ярик і Круць. Дехто із болячок залишився, та це дурниці. Не треба лягати й опускати руки бо тоді вже точно не піднімешся! Не жалійте себе, бо тільки гірше буде.
Часто не ліки а любов зцілює! Я подумала: якщо здамся, що буде з онуком і собакою? Тому й підвелась та й пішла. Бо я потрібна їм.
Є заради кого жити! Попри біль і втому вставайте! Йдіть! Заради своїх дітей і онуків, їхніх крихітних ручок, які ще так довірливо тягнуться до вас.
І заради своїх хатніх улюбленців, які люблять так щиро. Помоліться Богові за сили й волю немає нічого, чого людина не подолає! Навіть у найважчу мить ми маємо великий запас любові та витримки.
Отож, насолоджуйтесь кожним днем, цінуйте найрідніших і не забувайте радіти життю!
Дорогі, якщо бажаєте читати ще мої історії залишайте свої коментарі та ставте вподобайки. Мені це додає наснаги писати для вас далі.
