Доню, відріж мені хоч чвертину буханця, завтра поверну тобі гроші. Вже паморочиться голова від голоду…
Але ж це хлібний кіоск, відповіла мені дівчина, ми пляшки не приймаємо. Бачиш оголошення? Там чітко написано: пляшки приймають у пункті збору, там і дадуть гроші, тоді вже йди за хлібом. Чого хочеш?
Я не знала, що пункт прийому працює тільки до 12-ї. Я спізнилася. Та й раніше пляшки збирати не доводилося. Розпач залив душу, я побрела далі й не знала, де взяти гривні.
Тепер, каже, треба було менше спати Завтра раніше здай пляшки тоді й приходь.
Доню, відріж хоч чвертину буханця, завтра поверну! Я від голоду аж млію
Старій жінці було моторошно ніяково просити, але трималася вона з гідністю.
Ні, відповіла продавчиня, я цим не займаюсь, сама ледь тягну. Повно тут таких нужденних, не затримуй.
До прилавка підійшов чоловік.
Доброго дня, продавчиня звернулася до нього. Ваш улюблений хліб уже привезли. Слойки з абрикосом сьогоднішні, а з вишнею вчорашні.
Вітаю, розсіяно буркнув чоловік. Мені, будь ласка, хліба з горіхами й сухофруктами. І шість слойок з вишнею.
З абрикосом, тихо додала продавчиня.
Ну гаразд, з абрикосом.
Євген, не звертаючи уваги, глянув убік, а жінка літнього віку мовчки дивилася на нього.
З віконця кіоска продавчиня передала Євгенові покупки. Він вийняв кошелек і розплатився купюрою на 500 гривень. Його погляд ковзнув повз літню пані й затримався на обємній брошці, що красувалася на старенькому піджаку.
Вона зовсім не була схожа на нужденну: скромний, але доглянутий одяг, інтелігентність і стримані манери.
Євген сів у свою автівку, поклав пакунки на переднє сидіння й поїхав у бік Соломянки там розташований офіс його фірми.
Зустрічала його секретарка Ганна.
Євгене Васильовичу, ваша дружина кілька разів дзвонила. Перетелефонуйте, будь ласка.
Що трапилось, Ганно? Невже щось сталося вдома?
Євген Поліщук власник київської компанії, що торгує побутовою технікою. Більше 25 років він збирав свою справу з нуля, починаючи ще у 90-х. Розум, завзятість і трохи везіння швидко дали плоди.
Хоч і міг дозволити собі офіс у середмісті, не бажав марно витрачати гроші.
Євген збудував чималий будинок на лівому березі Києва, мешкав там із дружиною та двома синами.
Через два тижні мав знову стати татом, тому дзвінок дружини його тривожив.
Катрусю, в чому справа?
Женю, Артема знову викликали до школи. Він посварився з хлопцями, була бійка…
Я навіть не знаю, чи зможу піти. У мене зараз угода з постачальником, весь день у зустрічах.
Женю, ти ж знаєш, мені це важко самій до школи йти.
Ні-ні, не турбуйся. Я знайду можливість обіцяю.
Якщо Артем не схаменеться, буде йому від мене. Але робота то робота. Я затримаюсь, не чекай мене до вечері.
Женю, тебе зовсім нема вдома. Дітей майже не бачиш Я хвилююсь, ти зовсім не відпочиваєш
Отакі справи Я знаю, що довго так не протягну. Ще тиждень такої гонки і обіцяю, буде легше. До речі, коли почнуться пологи з ким діти лишаться?
Добре, щось вирішимо. Наймемо няню.
Не хочу, щоб діти весь день були з чужою.
Давай обговоримо це, як буде більше часу. Зараз кожному з нас точно не до розмов
Може, тобі все одно до мене й дітей?
Катрусю! Усе, що роблю, роблю для вас: для тебе, Артемчика, Андрійка та нашої майбутньої донечки.
Пробач. Мені тебе дуже не вистачає
Євген засидівся в офісі до ночі. Коли увійшов додому, діти вже спали. Катерина чекала його у вітальні.
Пробач, я перегнула з тими словами… пошепки сказала дружина.
Все нормально. Давай я розігрію тобі вечерю, запропонував Євген.
Та ні, я не голодна, ми їли. Пиріжки з абрикосом дуже смачні, дякую, що приніс. Щодо хліба з горіхами не всім до смаку, діти не хочуть.
Євген замовк. Перед очима знову майнула постать старої жінки біля кіоска.
Йди відпочивати, завтра знову зрання на роботу
Женю, скажи правду, справи у тебе кепські?
Все добре, якщо домовлюсь із новим постачальником, то взагалі буде прекрасно.
Ти дуже змучений. Може, щось турбуєшся?
Знаєш, сьогодні біля хлібного кіоску я бачив знайоме обличчя. Жінка, яка просила про хліб. Я тоді був весь у думках і не звернув уваги… Але обличчя й брошка на піджаку Мені здається, це була моя вчителька математики, Марія Семенівна. Я двадцять років не бачив її…
Євген завжди мав велике серце. Йому важко було пробачити собі, що тієї миті він не допоміг жінці, яка колись була його наставницею.
Ранком, все ще задуманий, Євген засів за розрахунки. І раптом, немов блискавка, все склалося: Це ж справді Марія Семенівна!
Вона та сама вчителька математики, яку обожнювали всі діти. І дорослі до неї тягнулися за порадою.
Марія Семенівна пізно вийшла заміж, доньку народила вже після сорока. Але дівчинка народилася слабкою і невдовзі померла. Після того чоловік пішов від неї…
Свою тепло й доброту жінка віддавала учням. Євгена виховувала бабуся, батьки загинули ще, коли він був школярем не втримали вантажівку дорогою на поле…
Хлопець ріс розумним і старанним Марія Семенівна особливо дбала про нього. Мав звичку допомагати їй удома, замість того щоб приймати гостинці, волів виконати якусь роботу. Вона хитрувала пропонувала підробіток, а потім кликала до столу.
Марія Семенівна сама пекла хліб у старовинній глиняній формі, що залишилася від прабабці. Євген казав, нічого кращого не куштував.
Якщо так смачно, віднеси й бабусі спробувати, усміхалася Марія Семенівна й відрізала пів буханця.
Євген на мить забув про всі справи, поринувши у спогади. Нарешті дістав контакти старого друга із райвідділу, швидко довідався нову адресу своєї вчительки.
Та поїхати до неї зміг тільки на вихідних. Вдома розповів Катерині про свою задумку.
Катрусю, подумав: ти хвилюєшся, що нема кому з дітьми лишитись, коли в лікарню підеш. Марія Семенівна чудова наставниця. Запросимо її до нас? Я не можу дозволити, щоб така людина лишалась у біді.
Чудова ідея. Я буду рада такій людині у нашій родині. Можливо, нашому Артему допоможе заспокоїтись, підтримала дружина.
Лише в неділю Євген зміг приїхати до колишньої вчительки. Купив великий букет айстр, подзвонив у двері.
Двері відчинила змарніла, але все ще красива Марія Семенівна.
Доброго дня. Я Женя Поліщук. Може, й не впізнаєте, я закінчив вашу школу двадцять років тому…
Женю, звісно памятаю! Я ще у кіоска вас упізнала…
Євген простягнув квіти.
Дякую… Мені востаннє дарували квіти у День знань кілька років тому… Проходь, та чаю запропонувати не маю до пенсії ще два дні…
Я приїхав, щоб запросити вас до нас. У нас просторо, дружина й двоє синів. Скоро народиться донька…
Женю, не можна мені до вас, і на плечі вашу родину садити не хочу.
То приходьте до нас працювати вихователькою дітям. Познайомитеся, будете наставницею. Добра людина при нас зайва не буде!
А якщо я не впораюсь із ваших хлопчаків?
Впораєтеся, Маріє Семенівно. До того ж Артем зараз непростий.
Наступного року мені 70, а працювати, скільки Бог дасть, буду.
Тоді збирайтесь, їдемо. Знайомитися з родиною!
Відтоді Марія Семенівна стала членом сімї Поліщуків. Катерина була у захваті вона мала з ким поговорити, поділитись думками. Досвідчена вчителька, уважна, мудра й лагідна, стала справжньою підтримкою всім.
Через півтора тижня народилася довгоочікувана донечка Поліщуків дівчинку нарекли Лесею. Поки Катерина була в пологовому, хлопці з новою наставницею з ентузіазмом вчилися куховарити й читати.
Сімя була спокійна: за дітьми стежить людина, якій довіряють.
Артем, відомий забіяка, на очах став тихішим. Марія Семенівна жодного разу не крикнула на нього та син з легкістю слухався її.
Коли нарешті Євген приїхав із Катериною й малечею із пологового, у вітальні було затишно й весело.
Нарешті вдома Я так за вами скучила, мої рідненькі! обійняла синочків Катерина.
З Марією Семенівною супер! захоплено відгукнувся молодший Андрійко.
Мамо, ми пекли хліб, як у печі, тільки трохи не такий Марія Семенівна каже: у справжній печі виходить значно смачніше! похвалився Артем.
З того часу в родині Поліщуків усе стало на свої місця. Мир, щастя, тепло й місце для кожного серця.
