Я завагітнів у 16 років, коли ще навчався у школі в нашому невеликому селі під Тернополем. Для місцевих це стало справжньою сенсацією, і осуд був нещадний люди відкрито тикали пальцями, а мої батьки соромилися навіть вийти з хати. Батько взагалі не міг на мене дивитись і якось вирвався: «Краще б ти не народжувався, ніж так зганьбити родину! Їдь до бабусі в Денисів, я більше не витримаю!» Я зібрав речі і поїхав до бабусі Катерини в сусіднє село. Її старий дім стояв на окраїні, була страшна сирість та холод, але я змирився. Найважче було на останніх місяцях вагітності ніхто не підтримував, допомоги ніякої не було.
Коли почалися пологи, «швидка» ледь встигла до міської лікарні добиралися понад годину. Однак впорався: народився мій син Тарас. Виховував його у бабусиній хаті старими силами. Люди все розповідали, що треба знайти жінку, створити сімю, але мені цього не хотілося жив лише заради сина, працював як міг на місцевих роботах. А коли Тарас закінчив школу й поїхав вчитись до Львова, згодом я також вирушив на заробітки до Польщі.
До того часу мені й на думку не спадало кидати хлопця, поки він не став дорослішим. Доглядав за стареньким паном у Любліні польський дідусь був до мене привітний, а ще часто додавав до зарплати 400-600 злотих як бонус за гарну роботу. Завдяки цим грошам за кілька років я назбирав на однокімнатну квартиру для Тараса у Тернополі, щоб він мав дах над головою. Та коли син отримав гроші й квартиру, він дуже змінився почав рідше писати, бабусю навідував дедалі менше. Мене це боліло. Проте я ще багато років регулярно надсилав йому щомісяця 20 тисяч гривень, а решту відкладав собі на нове житло, бо повертатися у ту саму розвалену хату, що й бабуся, наміру не мав.
Минули роки, і Тарас оголосив, що одружується. Без вагань я сплатив за весілля і допоміг їм із меблями. Надіявся, що тепер прийде час подумати й про себе. Та за наступні пʼять років у них з Остапою зявилися двоє діток, а під час війни невістка знову завагітніла. Я все одно не переставав підтримувати їх фінансово. Попри це зумів назбирати 700 тисяч гривень на власну однокімнатну квартиру. Друзі підказали мені гарний варіант у Тернополі від знайомих, із ремонтом, і я вже домовився про купівлю.
Влітку навідався оформити документи у нотаріуса, аж тут Тарас ошелешує новиною: «Тату, ми продали квартиру й купили будинок за містом. Заплатили тільки перший внесок. Тепер треба дати ще грошей 650 тисяч гривень на другий платіж». Я спантеличено глянув на нього: «Які ще гроші? Я назбирав їх на своє житло». А він у відповідь: «Ну тату, ти ж бачиш троє дітей, у квартирі тісно, ми розраховували на твою підтримку». Я ж йому: «А чому ти раніше не питав? Чому не збирав сам? Я ж для цього вже домовився про квартиру Можу трохи дати, але всю суму віддати не можу». А Тарас мені: «Татку, невже тобі байдуже, як ми будемо жити?» Я пояснив: «Ні, не байдуже. Я для вас роками відкладав гроші, щомісяця висилав. За цей час вже мали б назбирати потрібну суму. Я хочу мати свій куток а якщо десь щось трапиться?» Він каже: «Якщо що, завжди можна повернутись до хати на селі з бабусею». Тоді я й відповів: «Сам із дітьми, якщо треба, їдьте туди».
Я не позбувся свого рішення і не віддав грошей. Не хочу знову ризикувати власною безпекою. Тарас сильно образився на мене і перестав дзвонити. Я чув, що він звертався до всіх знайомих із проханням позичити. Але хіба я повинен і далі жертвувати всім заради нього? Вчора, коли всівся з чашкою кави перед вікном, я вперше подумав: діти це назавжди, та й самому себе забувати не можна. Треба мати і свою спину прикрити, і вчитися відстоювати власне майбутнє.
