Люба співала від щастя ще б пак!
У неї тепер є власна квартира, своя-ненька, без тієї недоброї господині, що колись відключала світло рівно о двадцятій, стояла над головою, перекривала газ під киплячою каструлею.
Забороняла користуватися феном чи плойкою для волосся, аби не затягнуло.
Митися ванні не дозволяла, тільки душ, раз на день, сам вибирай зранку чи ввечері, а все одно пані Марія Степанівна стояла під дверима та стукала: Тихіше воду!
Рік промучилася під тиском Марії Степанівни, яка вважала себе якимось наставником Люби, і як тільки виповнилося їй вісімнадцять, випросилася в батьків перебратися до гуртожитку.
І це було ще те випробування: клопи, таргани дрібниці, сковорідка з картоплею, яка зникала прямо з плити, поки відверне голову і це дрібнота.
Сусідки водили хлопців ось це була пригода.
Вистояла рік, а потім вирішила змінити обстановку після того, як тато приїхав і побачив у гуртожитку таке, що й словами важко передати.
Звісно, й дня не дозволили їй більше там залишатися, і ще пять років Люба мешкала в квартирі у бабусі Ганни.
Добра була старенька, трохи зі своїми примхами, але гарна людина.
А далі Люба, закінчивши університет, пішла працювати, жила все ще у бабусі, відкладала гривні на перший внесок була мрія мати власне житло, хай і зовсім невеличке, але своє-рідненьке.
Коли інші дівчата ганяли по побаченнях і витрачали зароблене на модні шмотки та сумочки, Люба працювала й складала кожну копійку.
Навіть баба Ганна казала відпочинь, дитино, не рви серце, але Люба вперто йшла до мрії.
Одного разу приїхали мама з татом, і тато, розгублено крутячи ключі, сказав, що вирішили допомогти Любі всі разом і він, і мама, і бабуся Лідія.
Бабуся Лідія далека тітка батька, ніколи не мала своєї сімї, усе життя вчителювала у школі, викладала аж до вісімдесяти пяти.
Характер у бабусі був суворий, переконалася зі всіма родичами. Єдина людина, кого вона трохи слухалась тато Люби.
А маму Люби вона просто щиро любила мама також працювала вчителькою.
Одного разу бабуся попросила тата Люби, коли вони з мамою черговий раз приїхали з пакетами смаколиків, допомогти їй влаштуватися в дім для літніх людей.
Тато мовчки погодився поїхали подивитися, куди саме хоче бабуся, а потім разом із мамою мовчки підготували Любину кімнату під проживання старенької.
Все одно донька у Києві живе, а в хаті пусто.
Бабуся Лідія, попри поважний вік, розуму була при ясному, і сказала племіннику не картаючись, що знає характер у неї не цукор, і ще може зіпсувати всі враження, які роками складалися про неї.
Та тато з мамою тільки відмахнулись їм спокійніше буде. Тепер і за хатою придивитися, і за домашніми котом та папугою Грицем бо раніше, як кудись їхали, доводилося всіх по знайомих роздавати.
Тепер бабуся Лідія догляне, а вони з легким серцем їздять, де треба.
За кілька років бабуся Лідія пожила у любові та турботі й тихо відійшла, залишивши все майно племіннику, Любиному татові.
Особисто Любі передала старовинне кольє, яке ще від її матері залишилося і навіть у найважчі часи бабуся його не продала.
Люба з радістю й захопленням прийняла нього і, щоразу милуючись, згадувала добру бабусю.
Тато запропонував продати квартиру бабусі й купити Любі у тому місті, де вона вже остаточно оселилася якщо їй так тут до вподоби.
Так у Люби сталася своя двокімнатна квартира.
Жінка, що там жила до цього, запевняла залишає гарну енергетику.
Люба з натхненням взялася до ремонту, а тато з мамою часто їздили до доньки, допомагали.
Люба пропонувала все нові й нові ідеї, тато терпляче втілював їх усе в життя.
Згодом квартира повністю змінилася, і мама виявила бажання зробити вдома ремонт Люба пообіцяла придумати дизайн.
Так Люба закріпилася у своїй квартирі, звикла до спершу чужого міста, полюбила його.
На роботі познайомилася з Оксаною, дівчата швидко здружилися, Оксана полюбляла ходити в гості до Люби.
Якось Люба розповіла, як у дитинстві разом із сусідкою Марічкою тікали на дах свого семиповерхового будинку та там засмагали.
Оце так, сміється Оксана, а чому б нам
Дівчата глянули одна на одну й розсміялися.
Головне, щоб нас там не закрили! А то ми з Марічкою якось засиділися аж до вечора у нас був двірник дядя Петро, трохи приглуватий, закрив вхід, хоча ми й кликали Довелося тата чекати, він як відчув, що щось не так і завбачливо навідався додому раніше: відімкнув і врятував нас.
І сильно дісталося? співчутливо питає Оксана.
Та ні, відмахується Люба, батько мене балував, а от мама сувора, то він завжди мене від неї прикривав: про багато моїх витівок мама й не знала.
Щаслива ти, мені ж у дитинстві часто перепадало, я теж шкоди наробила. Слухай, а може просто поговоримо з двірником, візьмемо ключ і спокійно засмагатимемо?
Давай спробуємо.
Спочатку двірник опирався, мовляв, не положено, а як дізнаються буде біда. Потім техніка безпеки, якщо, не дай Боже, щось трапиться.
Та ми дорослі люди, переконують дівчата, просто засмагнемо і все, тихенько підемо.
Ну, гаразд, тільки без дурощів!
І провалялись вони півдня на даху справжня відпустка. Ще не раз брали ключі у дядька Петра, доброго старого.
Якось їм здалося двері скрипнули, дослухались ніби ніхто не йде. Уже збираючись йти, обігнули виступ і помітили літню жінку, охайну, причепурену: сиділа, спершись до труби, й неквапливо їла канапку.
А ви хто? хором питають.
Я? жінка трохи зніяковіла, проковтнула шматочок. Я Галина Петрівна.
Люба здивовано вдивляється їй здалося, вона знає цю пані.
Ви це ж ви колишня власниця моєї квартири? озвалася Люба з округленими очима.
Так, це ж ти, та добра дівчинка, що купила мою квартиру, каже Галина Петрівна і вся почервоніла. Розумієте, дівчата
І тут старенька розплакалася.
І розповіла свою історію.
Я сина, Володька, одна ростила. Чоловік пішов до іншої історія буденна.
Володька був хворобливим хлопцем, заміж більше не виходила, все для сина.
Вчився прекрасно університет, потім магістратура
Працював, колеги цінували, підвищення отримував, тільки з дівчатами не щастило.
Пять років тому затримувався на роботі часто.
Потім познайомив із Оленою.
Олена проста, зразу взялася до справ: і помити, і попрати, і поїсти приготувати, Володику доглянути.
Я подумала нарешті поживу трохи і для себе.
Володько давно вже купив простору квартиру, але жив зі мною так зручніше їм було.
Потім молоді переїхали у своє житло, а я почала жити спокійніше.
Та ідилія тривала недовго
Олена народила Івасика, я душі не чаяла у внукові, через рік Марічку, а на третій рік Соломійку.
Після появи Соломійки, молоді запропонували мені продати свою квартиру: мовляв, все одно живу у них, допомагаю, нехай квартира нею не простоює.
Ось так я і опинилася у маленькому пеклі, як сама називаю.
Олена зібралася виходити на роботу, а дітей вирішили залишати на мене.
Та несподівано я захворіла, тиск зашкалював.
Лікарі призначили лікування і вписали тиша й спокій. Але де ж їх знайти? Троє галасливих малюків
Олена вважала, що виховувати дітей її справа. Моя нагодувати, переодягти, вигуляти, почитати казку й підтримувати порядок. Приготувати вечерю до приходу сина з невісткою з роботи.
Виховувати їх, сварити чи вчити чогось не дозволялось.
Влаштувала дітей, прибрала, помила посуд, уклала спати, казочки на добраніч і лиш тоді мала трошки часу на себе.
Ну що тобі ще, мам, бурчав Володик, рух це життя! Якщо втомилася, чому мовчала? Все одно, мама ти так гарно все робиш, а ми завдяки тобі можемо більше заробити грошей.
Мама, це ж чудово ми разом, не кожен про таке може мріяти!
А на початку літа діти поїхали до моря, а я залишилася з внуками. Думала, не витримаю.
Я їх люблю, але втома страшна. От і придумала сказала Володькові, ніби їду до подруги на дачу на вихідні.
А сама гуляла по місту, у музеї, на виставки
А де ви ночуєте? питають дівчата.
Жінка всміхається:
Я не ночую літо ж. Сиджу біля річки, на лавці
А сьогодні пішла до мого, вже не мого, дому, зайшла на поверх. Бачу дах відчинений. Володько колись любив там ховатись. Мелькнула думка: залишуся тут на ніч.
Який жах! обурилися дівчата.
Змушені були Люба й Оксана умовити Галину Петрівну піти до Люби у гості.
Ой, Люба, як тут гарно! Ви все так гарно зробили Ах, жалкую, що тоді послухалась сина й невістку Та ви не подумайте
А знаєте що? Приходьте до мене жити! каже Люба.
Та де ж, мені незручно
Усе зручно!
Зачекайте, втручається Оксана, а ви продали квартиру і куди поділись гроші? Вибачте за таке питання
Оксанка добрий юрист, усміхається Люба. Не сердьтесь.
Звісно, все дітям, відповідає Галина Петрівна, Володик обіцяв половину покласти мені під відсотки, свою собі
Ви за ці гроші цілком зможете купити невеличку однокімнатку задумливо відповіла Оксана.
А ми допоможемо ремонтом, натхненно киває Люба.
Та як же
Покладіться на нас!
Вже за місяць Галина Петрівна знову жила у своїй старій багатоповерхівці, у новій квартирці.
Що саме сказала Оксана Володьку на роботі, нікому не відомо. Але він довго зніяковіло пояснював мамі: якщо так важко треба говорити, ми ж рідні
Олена спершу відмовилась спілкуватися із свекрухою.
Внуки самі домовилися, по черзі ночували у бабусі. З часом Олена змирилась, дітей улаштували в садок їм там подобалося.
А Галина Петрівна з Любою ходили одна до одної у гості, разом в музеї, на виставки
Та ні, каже Оксана, я коли постарію лише в своїй хаті житиму, ні на які умовляння не поведуся. Не хочу ночами по лавках сидіти і по дахах скитатись.
Це точно, усміхається Люба.
Доброго ранку, мої дорогі!
Дякую вам, що ви зі мною!
Обіймаю міцно!
І ось, коли думаю про всі ці роки, розумію: іноді мрії справджуються не завдяки легкості чи подарункам долі, а завдяки наполегливості, любові й відкритому серцю. Іноді просто треба не боятися приймати допомогу та ділитися своїм тоді й справжня рідна оселя наповнюється радістю.
