7 червня 2023 року, середа
Сьогоднішній день виявився справжнім випробуванням. Я повернулась до Львова на три дні раніше, і батьки, як завжди, напакували мені повен рюкзак гостинців домашній мед, баночки малинового варення, пару кілець справжньої домашньої ковбаси, і ще яблука зі старої яблуні, які пахнуть дитинством й літом. Я дуже скучила за Іваном, тому хотіла зробити йому несподіванку ось так узяти, приїхати без попередження.
Було важко нести ці сумки. Допоки стояла на трамвайній зупинці, плече майже відмерло від ваги. Втім, біль у попереку (який вже другий місяць не відпускає) сьогодні ледь не довів до сліз. А ще наш малюк не дає про себе забути: шостий місяць вагітності вже неабияке навантаження.
Я глибоко зітхнула, спробувала стати на ноги, але розуміла, що вже не дійду до підїзду. З телефоном у руках набрала Івана. Серце стукало швидше уявляла, як він здивується та зрадіє.
Іваночку, привіт, ледве прошепотіла я, коли він підняв слухавку.
Олеся? Щось трапилось? відразу сполошився.
Та ні, усе гаразд. Я вже вдома, майже біля підїзду. Вийди, будь ласка, зустрінь мене сумки такі важкі, мама всією душею нам гостинці зібрала
Настала дивна пауза. Я навіть подумала, що звязок обірвався.
Ти казала ж, приїдеш у суботу, розгублено пробурмотів він. Я не встиг підготуватися… Олесю, послухай, у хаті пусто я все, що було, вчора доїв. Давай, будь ласка, зайди у «Сільпо», купи трохи мяса і картоплі наш закінчився. Служба сьогодні не давала відпустку, але я сам звільнив день, щоб усе для тебе приготувати. Зроблю таку вечерю на все життя запамятаєш!
Іване, я вагітна, з двома сумками і вже годину на ногах. Не можу йти ще по мясо, мені вже тяжко, голос мій почав тремтіти.
Олесю, ну це буквально дві хвилини по дорозі! Я правда хочу, щоб все було ідеально, говорив він, швидко перебиваючи. Та й у магазині тобі хтось допоможе, заплати на касі, а решта люди донесуть. Почекай, це для нас, для сімї…
Я слухала його спантеличено й дивилася на червоні від сумок руки. В очах щось пекло. Хотілось просто впасти і плакати. І знов подумала: може, і справді Іван щось особливе задумав, та мені байдуже я хочу їсти і відпочити.
Через силу дійшла до магазину, ледве насунула важку сітку з картоплею і шматок яловичини до каси. Картка трималась у пальцях так, що ті перетворились на деревяні гачки, а гривні я рахувала, наче востаннє в житті торкаюсь грошей.
Як тільки вийшла з магазину, знову задзвонив Іван.
Ти купила все? весело спитав.
Купила… Я вже під підїздом. Відчиняй.
Почекай, не йди, будь ласка! перелякано гарикнув він. Побудь ще хвилин десять на лавці сюрприз ще не готовий!
Мої сили остаточно закінчились. Я опустилась на стару лавку в дворі нашого хрущовського будинку, поруч гупнули сумки з яблуками й мясом. Хотіла кинути їх під вікно хай побачить, як це все важко!
Минуло десять хвилин, потім ще двадцять. Я куталась у самотність, намагалася не заплакати. Що там може бути квіти, вечеря, може гірлянди? Та ніщо з цього не варто мого болю у спині й втоми.
Через тридцять хвилин двері гучно рипнули Іван примчав з ганчіркою за спиною, у футболці навиворіт і з потом на чолі.
Олесю, ти сердишся? Ну дивися все вже!
Ти чому мокрий? І чому від тебе так хлоркою тхне? ледь піднімаючись, спитала я.
Ось побачиш! весело кинув він і майже бігом побіг до ліфта.
Двері квартири відчинились. Я ступила через поріг і вдихнула ядучий запах побутової хімії та дешевого освіжувача з “морським бризом”. В квартирі було ідеально чисто навіть картини на стінах аж блищали. Всі речі зникли, всюди підлога холодна, вікна наче тільки помиті. На кухні блиснув кахель і умивальник.
Ну, як тобі, а? Такий сюрприз! сяяв Іван, мов новесенька пятигривнева монета.
Я подивилась на все це й не знала: сміятись чи плакати.
Це от заради цього ти змусив мене тягнутись до магазину, чекати втомленою на вулиці? ледве втримала голос.
Олесю, я ж хотів добре! Ти завжди нарікала, що я по дому нічого не роблю, ось і довів, що можу! Ти приїхала раніше не встиг, довелось тебе затримати! А ти розсердилась
Ти серйозно? Мені байдуже, яке тут від хлорки, якщо я ледве стояла Я хотіла, щоб ти просто взяв мене за руку й довів додому!
Він почервонів, кинув ганчірку в мийку.
Почалося знову! Я старався, а ти лиш нарікаєш! Тут чистіше ніж на Великдень! Замість «дякую», ти кричиш Тільки про себе й думаєш.
Я вже не стрималась. Ті слова, що накопичились, просто вийшли назовні.
По-твоєму, прибирання важливіше за моє здоровя і дитину? Мені потрібна твоя людська підтримка, а не “глянь, як чисто!”
Оцінив би хтось інший твоє життя сказала би «дякую»! А тобі все не те, все не так! гнівно викриктв Іван.
Я заплющила очі, щоб не заплакати
Пройшло хвилин десять. Тиша була важка, як свинець. Нарешті двері прочинились і він запитав:
То, робити мясо, чи ти й досі сердишся?
Не треба нічого, дай спокій, прошу, відповіла я зовсім тихо, визнаючи поразку. Ялі ледве пішла у ванну.
В дзеркалі побачила бліде, стомлене обличчя із заляканими очима. Я більше не хотіла бачити його. Вийшла, але сварка почалась знову. Він звинувачував мене у невдячності, а я зрозуміла просту річ: жити з такою людиною більше не хочу. Наступного дня зібрала речі й поїхала до мами на Левандівку.
Всі йому допомагали і його мама, і сестра, і навіть сусіди просили не поспішати з розлученням. Але я для себе вже вирішила: не хочу такого “щастя” більше ні за яку ціну.
Мені потрібен поряд чоловік, який підтримає, а не той, хто у найважчий момент обере швабру замість простого обійму.
