У старості діти згадали, що в них є мама, але я ніколи не забуду, як вони зі мною вчинили
Коли чоловік пішов до молодшої жінки, діти одразу стали на його бік адже він був людиною авторитетною, директором солідного підприємства у Львові. Роки йшли, а вони навіть не телефонували, ніби я зовсім не існую. Я залишилась одна у своїй однокімнатній квартирі на Сихові, а серце аж крижаніло від самотності.
Днями на роботі чоловіка не стало інфаркт. Тільки тепер діти раптом згадали про мене. Та зясувалося: все, що він мав і будинок під Львовом, і авто, і накопичення записано на його молоду дружину. Діти лишились ні з чим.
Саме тоді й згадали про мене. Тепер зачастили у гості то онук з Києва шоколад привезе, то донька із Городка яблук принесе. Я бачу їхню турботу наскрізь, навіть коли вони намагаються виглядати щирими. Щойно донька почала натякати мені: Мамо, ти вже про спадщину думала? Треба, аби діти не сварилися потім. Ніхто з них, мабуть, не здогадується, що я давно зробила свій вибір. Вони все дізнаються після моєї смерті.
Колись ми були великою родиною. Та після розлучення зі мною перестали рахуватись. Чоловік, знаний у Львові, окружений увагою, водив їх у дорогі кавярні, готелі, возив із новою дружиною в Одесу, а я жила й тихо старіла в своїй хрущовці. Чула від знайомих, як діти радіють із ним, діляться планами, допомагають будувати дачу. А я? Для них була чужою.
Якось я зважилась, поїхала на заробітки до Польщі. Робила по 12 годин. Там я вперше за довгий час відчула свободу: сама розпоряджалась своїм життям. За роки важкої праці я зібрала гривні, що дозволили після повернення повністю відремонтувати квартиру, купити нові меблі й навіть заощадити трохи на спокійну старість.
Діти будували власні життя: пишні весілля, дорогі подорожі, онуки підростали. Я знала про це тільки з чуток. А як вмер мій колишній чоловік і діти дізналися, що у спадщину їм нічого не дісталося, вони почали частіше мені телефонувати, писати, знаходити час на недільний обід у мами.
Спершу приносили мені гостинці, запитували про здоровя, згадували дитинство. Але я відчувала їм не я потрібна, а моя квартира. В сімдесят два роки я розумію життя трохи інакше. Й ось недавно донька знову каже: Мамо, ти ж одна, кому квартира після тебе буде? Може, про заповіт подумаєш?
А тижнів за два завітала і внучка та, що тільки одружилася, вся свіжа, життєрадісна.
Бабусю, тобі тут самій не нудно? питає.
Та ні, дитинко, я маю свої справи, мені добре, відповідаю.
Квартира в тебе простора, тою площею ж простоює Може, ми з чоловіком до тебе підселимось? Разом весело, й нам зручно за оренду платити не треба.
Посміхнулась я: усе одразу стало ясно.
А хто вам сказав, що безкоштовно? кажу спокійно. Оренда в Сихові недешева, могла б вам ще й знижку зробити.
Внучка почервоніла, не те чекала почути. Думала, що в двері розкрию і скажу: «Беріть, діти, все моє, радійте». Але я давно вирішила інакше.
Ще кілька років тому я оформила заповіт: після моєї смерті квартира продається, а гроші (всі злиденні сто тисяч гривень) підуть у благодійний фонд допомоги важкохворим дітям. Коли донька дізналась здійняла крик: Ти нас із онуками позбавляєш майбутнього!. Син же лагідно натякав, що він міг би доглядати мене. Але ця їхня раптова любов аж ніяк не зігріла моє серце.
Тепер коли сідаю, дивлюсь крізь вікно на вечірній Львів, думаю: а як би ви вчинили на моєму місці? Пустили б онуку у свою квартиру? Я ж зрозуміла одне: повага і любов не купуються за квадратні метри, їх потрібно заслужити.
