2018 рік. Я, Остап Подобайло, тридцяти чотирьох років, з маленького містечка в Житомирській області, давно мріяв вирватися з бідності. У горах під Коростенем взяв в оренду шмат землі зі схилом хотів розпочати власну свиноферму.
Я вклав туди всі заощадження, ще й позичив гроші у державному банку «Ощадбанк», звів хлівці, пробурив криницю, купив 30 поросят.
Того дня, коли я вперше привіз свиней на ту гору, сказав своїй дружині Люсьці, тридцяти одного року:
Почекай ще трохи. За рік збудуємо собі власну хату.
Та життя насправді виявилося не таким, як у розповідях по телевізору про легкий успіх.
Не минуло й трьох місяців, як африканська чума свиней докотилася до нашої області. Одна за одною фермерські господарства занепадали. Люди палили свої загони, аби зупинити поширення вірусу. Дим тижнями висів над лісом.
Люська злякалася.
Продаймо, поки ще живі, благала вона.
Але я не піддався.
Нам ще трохи потерпіти все мине.
Від постійних роздумів і безсонних ночей я ослаб. Потрапив навіть до лікарні в Житомирі через виснаження й нерви. Понад місяць відлежував у тестя з тещею.
Коли нарешті повернувся на гору, половини свиней уже не було. Корм подорожчав удвічі. Банк почав нагадувати про борги.
Щоночі, коли дощ бив по блясі хлівців, я відчував, як усе, над чим так працював, розсипається під руками.
І ось однієї ночі, після чергового дзвінка від кредитора, я сів на підлогу й прошепотів:
Кінець.
Вранці я закинув замок на хлів, віддав ключі господарю землі дідові Тарасу, і пішов униз з гори. Не міг вже дивитись, як руйнується те, у що вклав душу. Думав все втрачено.
Цілих пять років я не навідувався туди.
Ми з Люською переїхали до Києва, влаштувалися на завод працювати. Жили скромно, але спокійно. Коли заходила мова про тваринництво, я лише усміхався з гіркотою:
То був мій вклад у гори
Але на початку цього року несподівано зателефонував дід Тарас. Голос тремтів:
Остапе, приходь. Тут сталося щось неймовірне.
Наступного дня я рушив у дорогу понад сорок кілометрів вгору старою дорогою, що вже вся поросла бурянами та молодими деревами.
Серце калатало: чи не розвалилися хлівці, чи бодай щось залишилося від мрії?
Але коли нарешті повернув за знайомий поворот, закамянів від побаченого.
Те місце ожило.
Старий хлів заріс густим виноградом, дах покрив мох. Глинисті загони стали частиною лісу. Територія навколо здавалася зовсім дикою.
Але це було не головне.
Я почув знайоме хрюкання.
Завмер.
Підійшов до старого паркану, що вже врос у траву. Заглянув і обімлів.
Там були свині.
Не одна чи дві ціле стадо.
Великі, кремезні. А між ними копирсалися поросята.
Ті 30 поросят, яких колись тут залишив, дивом виросли в окрему популяцію.
Такого не буває прошепотів я.
Дід Тарас вийшов з-за спини:
Я ж казав вони не пропали.
Але як вони вижили? дивувався я.
Дід сів на камінь.
Ти покинув ферму, частина свиней залишилася. Повалили паркан, утекли в ліс. Я думав не витримають. Але вони вижили.
Я озирнувся.
У яру виявилося джерельце, яке я раніше не помічав. Довкола виросли бананові дерева й картопля, кущі ожини, дикі горіхи.
Навчилися виживати, кивнув дід. Ще й розмножилися.
Я дивився на стадо. Деякі свині підняли голови, ніби впізнали мене. Одна велика, з рудуватою спиною та шрамом на вусі, підійшла ближче.
Я пізнав у ній свою першу, з якої колись усе починалось.
Це вона ледь вимовив я.
Мені защеміло в грудях.
Те, що я вважав назавжди втраченим, виявилося живим.
І не просто збереженим воно зросло.
Що будеш тепер робити? спитав дід Тарас.
Я мовчав.
Дивився на гору, хлів, свиней, що ходили попід деревами, ніби минулі пять років не мали жодного значення.
Повільно на обличчі зявилася усмішка перша за багато років.
Мабуть, тихо промовив я, моя мрія ще не закінчена.
У ту мить я зрозумів: іноді, навіть якщо відмовитись від мрії,
вона лишається і чекає на тебе, поки ти не повернешся.
