– І щоб до мого повернення квартира сяяла! Ганна Володимирівна вилетіла на сходову клітку й так грюкнула дверима, що у всьому підїзді затремтіло скло.
Квітослава, яка саме в цей момент обережно спускалася вниз, теж здригнулася. А потім заклякла на місці.
Сподівалася, що сусідка її не помітить. Думала марно все одно побачила.
– О, Квітославо Доброго ранку!
Жінка недбало поставила на підлогу картонну коробку з-під мультиварки й заходилася нашвидку застібати пальто. Вочевидь, кудись поспішала.
– Доброго ранку, Ганно Володимирівно, – стримано посміхнулася Квітослава. Знову діти щось наробили?
– Ще б пак! Терпець уже кінчається – заговорила сусідка, борючись із останнім ґудзиком.
Тієї ж миті коробка на підлозі злегка заворушилася.
Від несподіванки Квітослава ледь не підскочила, хоч знаходилася й на безпечній відстані.
Ні, боягузкою вона ніколи не була. Просто навіть у сні не могла уявити, що в коробці щось живе
“А хто там, цікаво?” пронеслося в її голові.
Їй уявилася цілком реальна мультиварка, яка самостійно готує борщ і сапає буряки, та іноді бешкетує: розкидає крупу чи надуває вареники
За це її й прирекли на виселення до гаража.
– Подивися-но, – Ганна Володимирівна підхопила коробку й дозволила зазирнути всередину.
Квітослава спустилася сходами до сусідки й стиха глянула під картон.
Розумом вона добре усвідомлювала, що “жива мультиварка” тут не помістилася б, і боятись нічого. Але те, що вона там побачила, було повною несподіванкою.
Приємною несподіванкою.
Із дна коробки на неї спостережливо визирали два блискучих ока. Вони належали маленькому кошеняті.
– Господи, яка ж чарівність! ахнула Квітослава.
– Знайшла від чого захоплюватись – буркнула Ганна Володимирівна під ніс, закривши коробку.
– Звідки він у вас?
– Це діти на подвірї підібрали Шкодую, що взагалі погодилася його залишити. З ним стільки клопотів не передати!
Теж повелася на ті сині очі та смішну мордочку, а дарма кажуть: “Не все коту масниця”. З вигляду куций малюк, а норову як у мого колишнього чоловіка.
– Та нічого, підросте трохи спокійнішать стане, – підбадьорила Квітослава. Може, до ветеринара ведете, щеплення робити будете?
– Вже й ні! Який ветеринар? Які щеплення, Квіточко? Терпіти його сили вже немає. Рішення прийняла: везу на дачу! Хай там поживе.
Квітослава здивовано глянула на Ганну Володимирівну, сподіваючись, що та жартує.
Та за суворими бровами і напруженим поглядом зрозуміла: жарти тут ні до чого. Тим більше сьогодні не перше квітня, а 15 листопада.
– Кошеня на дачу? В кінці осені?
– А що? До весни чекати? Яка різниця коли! Був би сніг і під сніг відправила б, бо це не кошеня, це якась халепа.
Від переповнення емоцій Ганна Володимирівна перевела дух і замовкла.
Набравши повітря, продовжила:
– Бачила б ти, що той малий витворяє! Я навіть валерянку так не пила, коли сама з двома дітьми залишилася. Рішення остаточне і оскарженню не підлягає. На дачу!
– Але, може
– Та можна й у підїзді лишити. Звідти ж і забрали його діти спочатку. Тільки знову притягнуть додому сховають у шафі. А мені такого “щастя” до того вже й не треба. Досить!
Ганна Володимирівна вийняла з кишені телефон, проглянула годинник і скрушно похитала головою:
– Забалакала ти мене, Квіточко. Біжу, бо ще не встигну на маршрутку.
Вона зручно обхопила картонку, розвернулася й заходилася спускатися сходами, тримаючись за поручні.
А Квітослава дивилася їй услід, не розуміючи, як можна так відвезти малесеньке кошеня восени на дачу й залишити напризволяще. Воно жодного дня там не витримає.
– Ганно Володимирівно, почекайте! гукнула вона.
– Ну, що знову? Я й так спішу!
– Не треба тягти кошеня на дачу. Давайте я спробую знайти для нього гарного господаря. Віддайте його мені.
Сусідка зупинилась і…
…повільно обернулася.
– У гарні руки? Це що ти натякаєш? У мене, може, руки погані? примружилася хижо сусідка. Тими руками своїх двох виростила!
– Нічого я не натякаю. Просто хочу прилаштувати малого. Він на дачі не виживе.
– Хоче виживе; не зможе така доля. Не треба було й на світ зявлятись
– Ну, не говоріть так
– А до чого тут я? Це він не навчився по-людськи жити в квартирі.
– Та він же ще малий! Навчиться! Квітослава не витримала: Ви ж своїх дітей на дачу не відвозите, навіть якщо на них цілий день кричите.
– Діти то мої діти! А це таке Втім, хочеш бери.
Вона поставила картонку на підлогу.
– Мені ж краще: не треба їхати, грошей на дорогу витрачати. От і подивлюся, надовго тебе вистачить! єхидно посміхнулася Ганна Володимирівна.
Вона стрімко сховалася у квартирі, знову гримнувши дверима, й Квітослава почула її сердитий крик:
– Я не зрозуміла! Чому досі ніхто не прибирає? Ану швидко відклали свої телефони!
Що було далі, Квітослава вже не почула. Обережно підняла коробку, заглянула всередину, щоб перевірити, що кошеня на місці, і піднялася на свій поверх.
Так несподівано вона стала “щасливою” власницею коробки з-під мультиварки
і маленького пухнастого мешканця.
Вона й гадки не мала, що вдома в неї зявиться “всередині-квартирний орендатор”.
Та й сьогодні точно не планувала. Вона просто йшла у магазин за кавою, яка зовсім закінчилася, як несподівано опинилася не у тому місці й не в той час.
Варто визнати, до тварин вона була цілковито байдужою не було тої шаленості, яку описують любителі котів і собак.
Втім, дозволити пані Ганні везти маля на дачу Квітослава не могла.
Бо байдужість це не черствість. Бо совість не дозволяла вчинити по-іншому.
І невідомо нащо такі радикальні заходи, якщо можна просто знайти людину, яка захоче взяти пухнастика собі?
А такого красунчика точно заберуть, навіть не сумнівалась.
Досить зробити гарні фото, виставити у Інтернеті й одразу під дверима зявиться черга претендентів до пухнастого щастя.
Справ на пять хвилин!
*****
Квітослава вирішила не відкладати справу на завтра: щойно повернулася додому, відразу сфотографувала кошеня й опублікувала фото на фейсбуці, форумах у рубриках “Віддам безкоштовно” та “В добрі руки”.
Потім спокійно попрямувала по каву, а заодно й по корм для кошенят (годувати ж малечу треба, поки не заберуть).
Разом із кормом купила пластиковий лоточок для туалету й наповнювач. Чек вийшов неочікуваний, але по-іншому ж не можна.
“Віддам потім все тому, хто забере кошеня”, подумала вона й посміхнулася, бо робить добру справу. І жодної витраченої гривні не шкода.
За словами Ганни Володимирівни, кошеня звалося Бубликом, але на той поклик не реагувало. Тож Квітослава вигадала інше імя.
Довго перебирала, аж поки не зупинилася на сто тридцять другому варіанті:
– Тепер ти Соломчик! Не проти, якщо так буду тебе кликати? спитала у маляти.
– Мяу! сказав Соломчик, змахнув хвостиком і миттю подався до передпокою воювати з пухнастими капцями.
Адже хто тут найпухнастіший і найбілещий? Тільки він!
Квітослава розчулено посміхнулась, дивлячись, як кошеня пустує, й вирішила трохи попрацювати.
Працювала вона фотографкою знімала дітей у вишиванках, молодят на Кульпарківському мосту, і їй це неабияк подобалося. До того ж робота давала гарний заробіток.
Якраз було терміново треба обробити знімки з останньої фотосесії. Тож вона увімкнула ноутбук, відкрила фотошоп, завантажила файл і зосередилася на ретуші.
Але попрацювати спокійно не судилося.
Соломчик, розправившись з капцями, почав носитися по квартирі, кидаючись із шаленою швидкістю на меблі й абсолютно не вписуючись у повороти.
Грюкіт стояв нестерпний.
– Ей, малий! прокрутилася Квітослава на стільці, показала пальцем і суворо подивилася на бешкетника.
Кошеня зупинилося, глянуло на неї псевдо-серйозним поглядом: “Кажи швидко, бо в мене маса справ”.
Я розумію, що тобі нудно й хочеться гратися, але ти тут тимчасово
– Мяу!
– І не сперечайся! Ти у мене в гостях. Будь ласка, не заважай мені працювати…
Зря вона це сказала.
Соломчик серйозно замислився (можливо, не над поведінкою), глянув так шкода, що Квітослава почервоніла від провини.
“Як таке маля сварити?”
– Ладно, грайся, але тихо, зрештою змилостивилась вона.
Кошеня щасливо муркнуло й кинулася носитись далі: то в крісло, то у шафу.
“Бачу мету не бачу перешкод! Це явно про Соломчика” подумала вона.
Щоб не чути цього хаосу, Квітослава надягла навушники й увімкнула музику. Поринула у фотошоп.
Та вже за пять хвилин розігнаний до швидкості звуку Соломчик, влетівши під стіл, ненароком вирвав лапкою шнур з подовжувача й зник невідомо куди.
Тепер спробуй доведи, що то був він
– Ой, леле Як так? лише гірко зітхнула Квітослава, вдивляючись у чорний екран.
Наступні пів години по помешканню носилися вже обоє вона і Соломчик. Впіймати пустуна було неможливо.
Зате вдарити ногою об стілець чи двічі зачепити коліном крісло запросто.
Увімкнула ноутбук, затаївши нервовий тик лівого ока, і пішла шукати на форумах новини під своїми дописами.
Купа лайків це гарно. Але коментарі були майже ідентичні: “Ого! Який красень!”, “Вам пощастило!”, “Справжній дарунок долі!”.
Та ніхто ані дзвінків, ані черги під дверима.
Подумавши, Квітослава написала під кожним дописом, що готова привезти котика сама хоч на лівий берег, хоч у Київ, хоч на край світу.
“Може, далеко їм їхати, а тепер точно хтось відгукнеться!” сподівалася вона.
А Соломчик тим часом, втомившись, у пятій спробі видерся на диван і розкотисто ліг, підставивши животик.
Квітослава мусила сісти поряд і довго його гладити, поки малюк не заснув.
Разом з ним і вона подрімала.
Так проспали до вечора. Про роботу того дня звісно можна було забути.
*****
Минув тиждень і Квітослава стала розуміти: пристроїти кошеня не так просто. Лайки й коментарі сипалися, а дзвінків чи повідомлень нуль.
Ще за три дні дівчина замислилась:
“А якщо ніхто не забере кошеня? Воно залишиться зі мною?”
– О, бракувало мені ще цього! промовила вголос, і сама себе затюкала.
Соломчик саме спав біля клавіатури, вхопивши лапками компютерну мишку (через що вже сорок хвилин не можна було працювати). Почувши репліку, розплющив одне око, обурено муркнув: “Тихенько! Маємо тишу!”
Квітослава тяжко зітхнула, дістала телефон і стала читати старі коменти.
Та нічого нового всі надалі захоплювалися Соломчиком, бажали щастя, а справжні господарі так і не зявлялись.
Вона згадала, як нещодавно ходила до психолога, щоб той допоміг знайти чого їй бракує для повного щастя.
У неї ж і справа душі, і з грошима гаразд. Навіть своя квартира у Львові, дякуючи батькам. Живи тішся.
Все ж відчуття, що чогось не вистачає, незбагненно наближалося. Та й з хлопцями себе не мучила сама поставила паузу на стосунки, щоб перепочити.
Тоді що?
Поради психолога зводились до розмови з собою. Спроби вивести причину завершувались склянкою води з аспірином.
Проблема так і спочиває собі десь там, на дні ріки.
Вирішила Квітослава порадитись із подругами.
– Здається мені, ти вже з жиру скаженієш, заявила Стефа, яка завжди трохи заздрила її творчій роботі й власному житлу.
– Та нащо мені з жиру скаженіти? Я так само пашу, як і ти.
– Може, ЙОГО тобі якраз і бракує? задумливо проказала Марічка, доїдаючи кавове тістечко.
– Не зрозуміла Кого?
– Не “кого”, а “чого”! Жиру тобі бракує ти така тоненька, що страшно дивитись. Пиріжків у дитинстві мало їла!
Розмова з подругами нічого не дала, тож вирішила не “забивати” собі голову дурнями. Але зараз знову задумалася.
“О, тільки цього ще не вистачало! шепоче вона. А може й справді Може, для повного щастя мені не вистачало саме Соломчика? Побачимо”
*****
Відтоді, як Квітослава поселила біля себе “пухнастого квартиранта”, минув місяць. Хоча він пролетів, як один дивний сон.
Ще й не озирнешся
Кошеня так ніхто і не забрав. А вона й досі дивувалась: невже серед 1228 лайкнувших жоден не хотів забрати маля?
Тепер, через тридцять днів, вона здається, зрозуміла, чому.
За місяць стільки усього сталося Як описати коротко?
Почнемо з Соломчика. Виявився він розумним малюком.
Наприклад, розумів із півслова, коли Квітослава десятий раз наказувала полишити диван у спокої.
А ще
Навчався нових професій: від дизайнера інтерєрів (завдяки якому змінили штори чотири рази, а потім відмовились від них взагалі), до шеф-кухаря (де досліджував смак солоного огірка, грибів і зневажливо хмикав носиком).
Втім, професійні пошуки не захопили Соломчика, тож він обрав покликання просте дарувати господарці радість.
Щоправда, уявлення про “радість і щастя” в господині й кота різнилися.
Для Квітослави найкраща радість це виспатися і знайти час для роботи.
Але з появою кошеняти у квартирі спокій лише снився.
Очевидно, на небі вирішили: жити надто спокійно не по-українськи!
Варто було Квітославі лягти на диван, як звідкілясь зявлявся хтось пухнастий, і дивився в саме серце: “Гратимеш?”
І таке починалося! І слів не добрати!
Тепер Квітослава чудово розуміла свою сусідку хоч і не розуміла її вчинків.
Вона й подумати не могла навіть у сні віддати маля на дачу. Навіть якщо втомилася страшенно.
Але були й свої плюси.
Найперше вона перестала думати над тим, чого їй бракує. Питання відпало само.
Ще навчилася прибирати квартиру у два рази швидше. Не через менший безлад, а щоб встигнути довести все до ладу, поки малюк спить.
А скільки було позитивних емоцій за місяць!
Цього вистачило б на ціле життя.
Як мати пишається першими кроками дитини, так і вона пишалася тим, що Соломчик зрештою сам навчився ходити в лоток.
Раніше її ночі проходили так: розбудив, віднесла малечу, під ранок знову віднесла.
Поплакала потім але від щастя.
Це ж таке щастя коли він уже сам!
Були й інші звички: любив грати з нічником (вмикав і вимикав його посеред ночі). Врешті-решт Квітослава зняла нічник і поклала туди ж, куди зникли штори квартира засвітилась сонцем.
Звикнути можна до всього.
Та й звикла.
А ще відкрила для себе дивну істину.
Виявилось, що це не Соломчик у неї живе, а вона гостя у нього. Бо весь день вона на роботі, а головний тут він зустрічає й проводжає.
Справжній господар.
І якось раптом зрозуміла Квітослава, що не потрібно шукати більше добрі руки вона й є ті самі улюблені добрі руки.
Вона готова прокидатися серед ночі, гратися, терпіти пустощі,
гладити пузо, коли той розлігся на півліжка.
Готова і не жалкує ні про що. Бо любить. Бо неможливо не любити.
Любить і Соломчик Уже не будить її вдосвіта дає виспатися.
Просто тихенько лягає збоку й чекає, поки не прокинеться Квітослава.
Тихо чекає. Лише зрідка в очах його можна вгледіти докірливе: “Та коли ж ти вже прокинешся, господарко? Я ж сумую…”
