А навіщо ти до мене приїхала, мамо? Ти ж усе життя Лесі допомагала, от тепер до Лесі і звертайся! сказав мені син на порозі. Юрій навіть не запросив мене у дім, а його голос лунав різко, погляд був зовсім чужий, аж морозом пронизувало.
Синку, невже ти рідну маму на вулиці залишиш? заплакала я, не в силах стримати сліз, бо під ногами мерзлий асфальт, а над головою місяць висить, ніби замерзла бляшанка.
Двері почали скрипіти, як кістки старої яблуні на вітрі, і Юрко вже хотів їх зачинити просто переді мною, як раптом затріщали сходи. Здалека почувся спів чайника, а за ним голос невістки:
Юрчику, з ким це ти балакаєш?
Появилася Марічка в коридорі очі великі, світяться як копійки, щоки румяні, в руках рушник з маками.
Мамо? дивується вона. Чого ж ви на такому холоді стоїте? Заходьте швидше, у хаті тепло й пахне варениками.
Юра зітхнув, махнув втомлено рукою і розчинився у темряві, а я швидко знімала чоботи, бо стало так затишно від слів Марічки, ніби опинилася я вдома, котрий ще не продався і не розтанув.
Перед Юрієм я, певно, завинила, але усвідомила це лиш в очікуванні старіння. Діти у мене двоє: син Юрій та донька Леся. І все життя руки мої більш гріли Лесю, до Юрка ж не тягнулися.
Завжди вигадувала собі, що син міцний, самотужки облаштує долю, бо він як лелека крила має, види на життя далекі, а моєї підмоги не потребує. Насправді ж, Юрко і працював завзято, і успіх здобував, часом лише тому, що хотів довести: і без маминої підтримки, і без моїх гривень міг би обійтись.
Гроші були, бо двадцять літ свого життя я присвятила заробіткам у Польщі сапала буряки, розвантажувала яблука у Кракові, снила про вишивані рушники з дитинства. Фінансово підтримувала Лесю, про що згодом гірко пошкодувала, бо Леся не тільки не вдячна, а ще й у найважчий для мене час відвернулася.
Поїхала я, коли синові було вісімнадцять, дочці шістнадцять. Залишила дітей на свою маму Ганну в нашому селі біля Тернополя, бо чоловіка давно вже й слід прохолов він пішов, як вранішній іній у квітні. Жили ми бідно: і буряк у борщі варили, і лущили гарбузове насіння, і надіялись, що заробітчанство врятує.
За перші злоті, які привезла з Польщі, взялася до ремонту дому, провела воду у хату, збудувала літню кухню, і ґанок прикрасила мотанками мама раділа, бо вже й забула, як пахне нове.
Потім Леся оголосила виходить заміж. Я вважала, що у девятнадцять ще не пора, але перечити не стала кохання як весняне повінь, нікого не питає. Зять був із сусіднього села, перебрався з Лесею до нашої хати.
Юрій з зятем не змогли злагодити, тож син невдовзі й собі знайшов пару Марічку і покинув рідне гніздо. Невістка моя виросла у притулку, сиротою була, держава виділила їм малюсіньку кімнату в гуртожитку на околиці Тернополя там вони й зажили.
Леся одразу вирішила питання матусиної підтримки:
Мамо, я ж вдома та хату тримаю, тому всі гроші мені так треба.
Юрко мовчав, грошей ніколи не просив, а я все туди, до Лесі, переводила свої 1000-1200 злотих щомісяця хай ніколи не бракує. Юрій собі копався, мусолив зарплати, і терпів.
Далі почалися переміни померла моя мама, а дочка Леся вирішила розлучитися. Характер її твердий, як бурий хліб якщо захоче, не вмовиш.
А що з собою робитимеш? питаю.
Їду з тобою до Польщі, видає Леся, а в очах ніби колеться пшениця на вітрі.
Повезла, працювати вона не хотіла, прибирала раз на тиждень, а всі зароблені злоті витрачались на сир і оренду. Я працювала офіціанткою, харчі та притулок мала від господарів, і відкладала в кишеню свою тисячу злотих, доки Леся не попросила бо вона придумала купити житло в Польщі.
Додому повертатись не хотіла, переконала мене продати хату:
Якщо продамо, то швидше придбаємо тут пару кімнат.
Зрештою, грошей забракло. Я продала і дім, і рештки заначки, а Леся вже збиралась кредит брати. Та тут вона вдруге вийшла заміж і її чоловік доплатив необхідне, ринулись у свою нову квартиру, а я й далі працювала, не надто замислюючись, що буде далі.
Та ось захворіла роботи уже не могла знайти, і попросилась до доньки, як колись домовлялись. Але Леся сказала:
У нас місця й так обмаль, лікуйся і знову шукай роботу
Слухати не стала, поїхала до рідного села, а дому там уже нема тільки клапоть землі майже гектар, на якому зеленіє бурян та дзвенить ніч. Хочеш продавай, хочеш будуй хлівець, але де взяти ті гривні?
Тому і пішла я до Юрія, аби поради спитати, про продаж земельної ділянки поговорити, хоч сама й не знала, що чинити далі.
Юрко був ображений, стіна між нами холодніша від січневої ночі, та Марічка впустила, навіть погодувала вечерею, підбадьорила чаєм з малиною, ще й дала пораду.
Мамо, а давайте ми з Юрою купимо цю ділянку та побудуємо дім. Обіцяю, ви житимете разом із нами, сказала Марічка, і в її словах тепло справжнього дому.
Юрій ще трохи бурчав, але до вечора задум дружини вже йому сподобався. Він забув навіть, що ображався гріла всіх нас спільна надія.
Марічка мене не пустила лишила на ніч, запропонувала здоровя підлікувати, лікарів нових пообіцяла показати.
Чого ти все це робиш для мене? питаю її.
У мене ніколи не було мами, а тепер є, Марічка посміхається, а в куточках її очей розцвітають волошки.
Так і вийшло, що рідна донька відвернулась, а невістка мене прийняла і в цьому сні хата закружляла навколо мене, мов білий лелека понад безкраїм полем біля Тернополя.
