Я завагітніла у шістнадцять років, ще вчилася у звичайній сільській школі на Полтавщині. Для нашого маленького села це стала справжньою сенсацією. Люди косо дивилися на мене, перешіптувалися на кожному кроці, а мої батьки від сорому бо не знали, куди дітися. Тато навіть у вічі глянути не хотів:
Краще б тебе не було, ніж так соромити родину! Їдь до бабусі, я не витримаю цього ганебного поголосу.
Я поїхала до бабусі в сусіднє село, на самісіньку околицю, у стару хатину. Там було холодно і порожньо, але я мовчки терпіла, притискаючи серце до болю та самотності. Найважче стало під кінець вагітності жодної підтримки, жодної допомоги. Коли почалися пологи, «швидка» ледве встигла приїхати. Але я витримала. Народила сина і виростила його у бабусиній хаті під свист і осуд навколишніх.
Усі радили: «Знайди чоловіка, дівчино!», але я не хотіла чужого. Працювала заради сина, бо бачила у ньому своє світло. Коли Петрик підріс і поїхав вчитися до Полтави, я теж зібралася на заробітки подалася до Італії.
Раніше не мала змоги поїхати не могла залишити малюка. А коли нарешті виїхала, почувалася, як ніби потрапила у зовсім інший світ. Італійська пані, за якою я доглядала, ставилася по-материнськи тепло, часто віддячувала по кілька сотень євро зверху просто за доброту і своєчасність. Я змогла відкладати та щомісяця надсилати Петрикові 500 євро, а решту зберігала на власне житло до старої халупи повертатися не хотіла. За кілька років зібрала на однокімнатну квартиру у Полтаві для сина, він став на ноги. Але гроші дуже змінили Петрика він став рідко телефонувати, а до бабусі майже зовсім не навідувався. Було боляче, але я не переконувала любов має йти від серця, не від грошей.
Міхайло одружився, я оплатила весілля, допомогла вистояти на новому місці. Сподівалася, тепер зможу родити дещицю і для себе. Але за пять років у них народилося двоє дітлахів, а як почалася війна, невістка чекала на третину дитину. Я продовжувала допомагати, надсилала гроші з Італії. Все ж, мені вдалося назбирати 20 тисяч євро на власне житло. Подруга саме продавала добру однокімнатну квартиру з ремонтом, і я вже майже про все домовилася.
Влітку повернулася додому оформити угоду, як тут Петро ошелешив мене новиною:
Мамо, ми з Оленкою продали квартиру і купили будинок. Вже сплатили перший внесок, а для другого нам потрібні ще 18 тисяч євро.
Сину, адже ці гроші я збирала собі на дах над головою.
Мамо, ти маєш зрозуміти! З трьома дітьми в однокімнатній квартирі не вижити, ти завжди нам допомагала!
А ти думав про це, коли витрачав усі кошти? Не попередив, не запитав Я не можу віддати останнє це моє майбутнє.
Ти ще заробиш, все життя попереду!
А якщо я захворію чи щось трапиться, куди я повернуся?
Ну, в село до бабусі!
Сам із дітьми й повертайся, якщо що.
Я вперше в житті не поступилася, не віддала, не принесла себе в жертву. Петро образився, перестав телефонувати. Я знаю, що він зайняв гроші у всіх знайомих. Але скажіть скільки разів можна відкладати власне життя вбік? Я дала своїм дітям усе, що могла. І зрозуміла важливу істину: треба навчитися цінувати себе, і навіть найдорожчим не можна дозволяти сідати собі на шию.
Любов це не лише жертви, а й повага до власних меж. Тільки тоді вона стає справжньою.
