МАМО, Я БАБУСЮ ЗНАЙШОВ! ВОНА НА ВУЛИЦІ ПЛАКАЛА! вигукнув мій син. На той момент я й гадки не мала, наскільки сильно зміниться наше життя завдяки цій жінці
У шестирічного Артемчика відірвалась підошва на його єдиних осінніх черевиках. Він повернувся зі школи, смішно човгаючи ногою, щоб не відпала зовсім. Мама купила ці черевики місяць тому, і Артемчик аж хмурив лоба, так йому було кривдно. Він знав, що матуся працює у дві зміни, приходить додому така втомлена, що засинає прямо на дивані в халаті. Вона його сварити не буде, вона добра, але Артемчик усе одно картай себе не вберіг!
Сів хлопчик на лавку біля тролейбусної зупинки, пильно притискаючи підошву до черевика, як раптом почув тихий схлип. На краю лавки сиділа літня пані у строгому пальтечку. Поруч велика картата сумка, а очі почервоніли від сліз. Жінка тремтіла дрібно-дрібно, хоча надворі було не так вже й холодно.
Артемчик забув про свій черевик. Підсунувся ближче й тихенько торкнув її за рукав:
У вас теж черевик порвався? спитав він співчутливо.
Жінка здригнулася, глянула на скуйовдженого малого й сумно посміхнулась:
Ні, синочку. То не черевик, то життя моє геть луснуло по швах розійшлось.
Її звали Ганна Максимівна, їй було шістдесят вісім. Все життя Ганна Максимівна пропрацювала медсестрою, сама виростила сина Богдана. Коли син одружився, вона і невістку полюбила, як рідну. А місяць тому Богдан заявив їй: “Мамо, давай твою двокімнатну продамо, додамо наші заощадження і купимо великий будинок під Києвом! Будемо жити великою сім’єю, на свіжому повітрі, сад посадиш”. Ганна Максимівна так зраділа, бо давно мріяла мати велику згуртовану родину.
Квартиру продали за тиждень. Гроші син забрав “на нотаріуса”. А сьогодні зранку посадили її з речами в машину, завезли на околицю Подолу й невістка холодним голосом сказала: “Посидьте тут, ми за документами з’їздимо та приїдемо”. І поїхали. Ганна Максимівна просиділа біля зупинки шість годин. Телефон сина глухий. Тут вона й зрозуміла ніхто за нею не повернеться. Рідний син залишив її на вулиці з торбами й забрав усе.
Та як це не повернеться?! у Артемчика очі мало не з орбіт. Ви ж не стара шафа, щоб отак брати й виставити на вулицю! Пішли до нас! У нас кімната одна, але ми з мамою помістимось. Мама у мене добра, тільки дуже сумує. Тато у нас інколи зявляється Не живе з нами, але як зайде то розносить усе і мамині гроші забирає, коли пяний. Мама тоді плаче. Йдіть, я з нею поговорю!
Ганна Максимівна й сперечатися не стала дійсно, йти нікуди, ще й ночувати на вулиці в її роки катастрофа. Тож, схопивши свою сумку, рушила за кульгавим хлопчиком.
Мама Артемчика, худенька, змучена Оленка з темними колами під очима, тільки руками сплеснула, коли почула історію бабусі.
Ой, як же таке можливо Оленка швидко поставила чайник, Залишайтеся в нас, Ганно Максимівно.
І залишилася Ганна Максимівна. А з її появою маленька орендована “однушка” миттю ожила. Оленка по роботах гасала, а вдома тепер пахло свіженькими пиріжками, на плиті суп, підлога блищить, а Артемчик старанно пише домашнє. Черевички Артемчика Ганна Максимівна віднесла до майстерні й оплатила з пенсії, яку дивом перевела на картку саме перед тим, як син її ошукав.
Оленка почала усміхатись, як вперше за багато років. Трохи поправилася, перестала здригатися від кожного звуку та навіть нову сукню собі купила. Відчули дійсно родина.
Та одного вечора у двері хтось загримав так, що посуд затремтів. Зайшов колишній чоловік Оленки Сергій. Оленка блискавично поблідла й злякано притисла до себе Артемчика.
Сергій, хиткий і напідпитку, відчинив ногою незамкнені двері і заревів:
Гей, жінко, гроші давай! Знаю, що аванс був!
Оленка і слова не встигла вимовити, як у дверях кухні зявилася Ганна Максимівна з важелезною чавунною сковорідкою в руках.
Ану, пошився геть із квартири, дармоїде! прозвучало так, що навіть чайник захлинувся. Ще раз тут побачу з цієї сковорідки такої науки дам, аж до райвідділку дотягнешся! Я стара, мені нічого втрачати! А дільничний у сусідньому підїзді мешкає, вже й познайомилися!
Сергій сторопів. Привик до безвідмовності Оленки, а тут на нього сунула бойова бабуся з чавункою не до жартів. Відступив, перечепився через поріг, з грохотом скотився на сходову клітку.
Ганна Максимівна спокійно захлопнула двері, повернула ключ і, з усмішкою до отетерілої Оленки, мовила:
А тепер, ходімо пити чай з шарлоткою.
Артемчик із захопленням дивився на свою нову бабусю.
Мамо, прошепотів він, смикаючи Оленку за рукав, я ж молодець, що її на зупинці підібрав, правда? Тепер нас ніхто не скривдить!
Оленка обняла сина й заплакала, тільки цього разу від справжнього щастя.
А ви б впустили незнайому людину додому? І чи повернеться до Богдана бумеранг за таке скотство?
