У нашому сусідньому селі, що розкинулось на березі Тетерева, жила собі дівчина одна Ганнуся. Тиха, скромна, така, що й не зрозумієш є людина чи нема. Очі завжди в долоні, коса тоненька, світло-русява, хусточка стара, вицвіла. Працювала Ганнуся у відділенні звязку: листи сортувала, пенсії розносила.
Ніхто не помічав її. Наші хлопці ж, як завжди люблять дівчат веселих, голосних, з вдачею. А Ганнуся… вона ніби тінь, сама по собі.
Аж тут навесні до нашого колгоспу прислали нового механіка. Павло. Високий, плечистий, чуб воронячий, очі жартівливі. До того ще й на баяні грав. Як виходив увечері до клубу, тягнув губами гармонь у всіх дівчат серце завмирало. І в Ганнусі теж. Так завмирало, що здавалося, нічого більше й не існує.
Та хіба такій непомітній дівчині до такого красеня? Навколо нього й кращі дівчата, і веселіші. А вона тихо здалеку погляне, та й зітхне так жалко, що самому аж душу бере.
І ось дивина почали Ганнусі надходити листи. З Києва. Конверти гарні, папір цупкий, почерк чоловічий, рішучий. Ганнуся, оскільки сама на пошті працювала, ці листи першою й бачила, але довго приховати не вдалося наша старша листоноша, тітка Килина, одразу рознесла новину по селу:
Та у нашої тихоні роман! Міський хлопець пише, часто, мабуть, заміж кликав уже!
Ганнуся стала якоюсь загадковою щоки порозовішали, очі сяють. І навіть кращою стала: спину тримає рівно, косу перевязала синьою стрічкою. Йде вулицею з листом, ніби відзнаку несе.
І тут Павло зацікавився: не раз і не два глянув у її бік. Мужчини ж бо такі коли хтось комусь потрібен, так і собі цікаво стає.
А Ганнуся все глибше у свою мрію занурювалася. Сидить на ґанку пошти, читає листа, посміхається. А дівчата шепочуться: “От вже пощастило некрасивій!”
Розвязка сталася раптово й боляче. Була у клубі святкова гулянка люду повно. Гармонь грає, молодь танцює. Ганнуся також прийшла, красива, у новому ситцевому платті, з торбинкою через плече.
Тут до неї підскочили місцеві гульвіси, брати Марчуки, добряче під чаркою. Захтілося їм пожартувати: смикнули за торбинку, та й ремінець порвався. Торбинка впала, розкрилась, усе дівоче добро висипалося разом із пачкою тих самих листів, перевязаною стрічкою.
Старший із братів, Микола, хапає цю пачку та як загогоче:
А ну, люди, почитаємо, що там той міський лицьом нашій недоторканій шле!
Ганнуся кинулась, бліда наче віск:
Не смій! Віддай!
Та де там! Микола спритний вирвав листа, розгорнув, та як голосно почав читати:
“Дорога моя Ганнуся! Очі твої, мов сині проліски”
Усі стихли гарно написано… А потім Микола замявся. Ще один лист видер з пачки зімятий, весь у виправленнях. Підніс до ліхтаря, прищурився:
А дивіться, люди! То сміх просто! Тут усе закреслене! Спочатку “Добрий день, мила Ганнусю”, а нижче жирна риска і вже “Привіт, кохана моя”. І знову закреслено! Та це ж чорновик! Вона сама собі пише!
Грянув такий сміх із натовпу, що, здавалось, і листя з верб осипалось.
Сама собі листує!
Оце так вигадка! Жениха собі придумала!
Стояла Ганнуся посеред тих глузувань, обличчя руками закрила, вся тремтить. Так соромно їй було, що й під землю провалитися. Я тоді ще молода була, не знала, як допомогти.
І враз музика вщухла. Павло, що сидів на ґанку з баяном, відклав інструмент, повільно зійшов до неї. Натовп розступився у його погляді було щось незрушне, кам’яне.
Він мовчки забрав у Миколи листи, підняв із землі розкидані конверти, обтрусив. Підійшов до Ганнусі вона все ще не дивиться. Взяли її тихенько під лікоть і гучно до всіх:
Що ви, люди, регочете? Людської душі не бачили?
А до Ганнусі тихо:
Ходім, Ганнусю. Проведу додому, вже темно.
І повели вони собі, крізь натовп, крізь тишу, яка раптом стала твердою, як лід. Павло тримав її за лікоть, у другій руці її торбинка з нещасними листами.
Після того вечора все у них перевернулось. Не одразу довго Ганнуся боялась дивитися людям у вічі. Павло ж не полишав зустрічав з роботи, проводжав. Через пів року весілля. Жили душа в душу. Павло її беріг, любив, як скарби. Ганнуся розквітла, гарною господинею стала, трьох синів народила. І з того часу ніхто, навіть раз, не згадав отой випадок. Павло так подивитися вмів, що на селі язик у пліткарів до піднебіння прилипав.
Минуло багато літ. Павла не стало три роки назад серце підвело. Ганна Петрівна, Ганнуся, зовсім зівяла без нього. Я часто їй навідуюсь тиск поміряти, чаю попити.
І якось сидимо ми у неї на кухні. Осінь, дощ по шибці стукає, в печі дрова тріщать. Ганна шукає щось у старій скрині. Дістає різьблену скриньку Павло сам її зробив.
Відкриває а там ті самі листи, пожовтілі, в конвертах.
Знаєш, Марієвно, каже вона й голос тремтить, я ж думала, він їх тоді знищив. Соромно було питати. Все життя за те вигадане стидалась.
Бере верхній конверт а під ним аркуш у клітинку, свіжий, не пожовклий. Видно, Павло недавно писав, ще за місяць до смерті.
Ганна надіває окуляри, читає, а сльози течуть борознами.
Прочитай, Марієвно. Не бачу вже.
Я беру, розбираю його почерк:
«Ганно моя. Перебираю ось скриньку, перечитую. Прости, що мовчав стільки років. Бачив, як ти мучишся тією історією, не хотів розбурхувати болю. А зараз думаю дарма. Треба було тоді вже сказати, щоб не носила того каменя. Я ж одразу, біля клубу, зрозумів, що то твій почерк. З квитанцій навчився пізнавати. Знаєш, чому не посміявся? Бо в серці обірвалося: яка ж ти самотня, раз сама собі теплі слова вигадуєш. І як же ми, чоловіки, були сліпі, що таку душу не побачили. Дякую тим листам, Ганно. Без них я, може, й пройшов би повз щастя. Для мене ти завжди була найкраща. Твій Павло».
Сиділи ми з нею і плакали. Пахло валідолом, сушеними яблуками й тією співучою, добротною любовю, що тепер рідкість.
Ось таке життя, дорогі мої. Вона вигадала все від великої самотності, щоб її хоча б помітили. А він побачив не брехню, а біль за нею і зігрів. Усім серцем оберігав ціле життя.
Тож не поспішайте засуджувати тих, хто на помилки йде хто знає, якої любові їм бракує на душі.







