Колись давно, ще за часів мого дитинства, коли село було сповнене добрих облич та польових квітів, Марічка привезла до нашої Підкарпатської глибинки нареченого. Цей літній день й досі живе у моїй памяті, через роки.
Петрусь біг ґрунтовою дорогою, залишивши надворі деревяного мяча, і зором ловив старенький автобус, що пилив до зупинки, біля якої вже давно чекав на матусю. Сорочка у нього вилетіла з штанів, а світле волосся розкуйовдилося від вітру. В душі хлопчика палала одна думка: “Мамка, моя матуся вже приїхала!”
Та Марічка вийшла не сама поруч з нею ступав огрядний дядько в світлому костюмі, портфель крутив на довгій руці; дорогою виглядав на великого пана з міста. Петрусь одразу підбіг до мами й міцно схопив її за руку, радісно дивлячись в очі.
Привіт, синочку, Марічка нахилилася та поцілувала хлопця в маківку.
Здоров, парубче! гучно гренув чоловік, одразу направивши свою широку долоню Петрусеві в чуприну. Долоня виявилась важкенькою, й Петрусь аж хитнувся від такого привітання.
Прошу до столу, шанобливо запросила Ганна Василівна, мати Марічки, показуючи на щедро накритий рушником стіл з борщем, варениками та запашною паскою.
Дякую, дякую, матусю, гордовито відповів Михайло Петрович, окинувши очима домашні ласощі, ніби скарб.
Оце справжнє село! показав на стіл. У Львові все по картках: перебудова, а тут своє господарство, люди з хлібом-сіллю.
І молоко свіже, і сметана домашня, майже наспівувала Ганна Василівна. Й огірочки свої, й уся городина…
Поки сили маємо господарюємо, приєднався до розмови дід Андрій Олексійович, батько Марічки високий, худорлявий, все життя за кермом комбайна в місцевому колгоспі.
Та й ми не відстали, картки-картками, а у сестри на базі часом ще й добрі харчі дістану Марічку смаколиками постачаю! похвалився Михайло, проводячи рукою по залисині.
Петрусь уважно спостерігав за чужаком і думав, як би підійти. У Львові, де він з матусею жив, вчився у школі й грався із хлопчаками во дворі, часто вперто вдивлявся в чужих батьків, уявляючи, яким міг би бути його тато. Думаючи, може той схожий на тата Іванка чи Павлуся, або зовсім інший.
А тепер, коли біля Марічки сидів саме цей добродій, Петрусь подумав: якщо вже він приїхав у село з мамою, може, стане йому татом.
Він узяв деревяного літачка майстерно вирізаного дідом Андрієм і, ніяково соромлячись, підійшов до пана Михайла:
Подивіться, який літачок! простягнув гостю іграшку.
Ого, Михайло взяв рукоділля і різко вдарив пальцем по гвинті, що дід зробив крученим. Але від удару гвинт відскочив убік. Не міцний у тебе, парубче, буркнув і повернув літачка Петрусеві.
Хлопець підняв з підлоги гвинт і подивився на діда.
Та нічого, відремонтуємо, промовив дід Андрій.
А Михайло Петрович у нас начальник, вирішила змінити тему Марічка, завгосп нашої фабрики.
Михайло аж роздувся, поблажливо поглянувши на Марічку: Ну, так. Як є, так є.
Отаке було перше знайомство. Марічка, працюючи швачкою на фабриці, першого разу наважилась вийти заміж: раділа, що наречений поважний, старший віком, можливо мудріший. Любязно підсовувала йому тарілки: і смажену рибу, і млинці зі сметаною.
Вийшли на ґанок, а Михайло розкинув руки мов птаха: Ну, що, невже не казка тут? Повітря ж як у Карпатах!
Михайлику, тобі подобається?
Іще й як!
От і подихаємо, відпочинемо, а завтра до Львова, і Петруся заберемо, йому форму шкільну треба купити
Послухай, Марічко, навіщо хлопця в місто везти? Тут же школа є?
Є початкова, але ж
Та хай ще рік тут повчиться, а тоді заберемо. Ми ж у місті ремонт зробимо, меблі купимо у тебе ж усе ще старе.
Ганна Василівна почула те, й погляд у неї став тривожний, кинула очима на чоловіка. Дід Андрій, як Петрусь казав, зажурився, вусом повів, явно непомітно сердившись.
Ну як так? Школу міняти, речі везти…
Та які ті речі зберемось за мить! Дивися, яке тут добро: повітря, молоко, ягоди. Він тут виросте, а ви з Андрієм Олексійовичем приглянете. У Львові ми зайняті, обидва на роботі; от відпишемося, облаштуємось, а поки нехай у селі провчиться рік.
Ніяке це не пропозиція, а вимога, буркнув тихо дід, вуса затримтівши.
Наступного дня, коли Марічка довго пояснювала Петреськові, чому не забирає його додому, хлопчик мовчки кивав, ні слова не кажучи. А коли Михайло з Марічкою поїхали, Петруся не могли знайти ніде: ані на горищі, ані в дідовій майстерні.
Куди ж він дівся, щойно тут був! І велосипед стоїть.
Знайдеться, з хлопцями бігає, відмахнувся Михайло.
Тим часом Петрусь ховався в дровітні, крізь щілину спостерігав так хотілося вилетіти назустріч мамі, схопити її за руку Але щось у душі підказувало: раптом став чужим, коли зявився цей міський пан.
У руках стискав поламаний літачок, а сльози котилися рясно. Й хоч ніколи не плакав ще й тоді, коли його дід пустив у річку лодку, і за це добряче із вербовою лозою отримав, тепер ледь втирав сльози, соромлячись своєї слабкості.
Ось він! вигукнула бабуся, коли автобус давно поїхав. Не журися, внучку, матуся обіцяла через місяць приїхати, а ми з дідом форму купимо нову, з нами ж тобі добре.
Петрусь низько схилив голову, волосся впало на чоло. Згадав своїх шкільних друзів, львівський двір і стисло йому серце за містом. Тут, звісно, також мав друзів, та знав: літо в діда і бабусі, а от восени додому.
Невдовзі минув тиждень. Розваги із хлопчаками перемоги над журбою додали думки про маму відступили.
А одного вечора бабуся ледь відро не впустила, побачивши за ворітьми Марічку.
Доню, а ми й не чекали ще!
Обіцяла через місяць, а приїхала через два тижні. Приїхала за Петрусем…
Як так? Наче ж залишити мали. Чи Михайло Петрович передумав?
То я передумала, мамо. Не хочу я свого сина ні на які умови міняти. А Михайло вже й до Стефи-бухгалтерші заглядає, кавалер який! Їй продукти носить, бо в неї дітей нема. А мені умова: Петруся у селі залишати.
Ганна Василівна з болем в очах дивилась на дочку. Дуже б хотіла щастя, та не такого, як із Михайлом.
Може, воно й на краще, доню.
На краще, мамо, на краще. Петруся заберу, куплю йому і форму, й новий портфель, у другий клас поведу і все у нас буде, як давно. Жили ми з ним без дефіциту, та й тепер проживемо. Мені сімї хотілося щоб Петрусь мав тата, а я чоловіка. А продукти ті мені що…
Зайшов у двір Петрусь й завмер, побачивши матусю. Від несподіванки кинувся до неї:
Ма-аа!
Синочку! Як же я за тобою скучила! Я приїхала по тебе: скоро до школи.
Хлопчик здивовано дивився у матусині очі.
Як жили раніше так і будемо. Ти будеш учитися, я уроки перевірятиму, ще й у гуток запишу і в футбольну секцію, обіцянку дотримаю.
Петрусь намагався впхати побільше речей у свій наплічник щоб мамі легше було.
Досить, синку, важко ж.
Не буде! Я сильний!
Дід із бабусею проводжали Марічку та Петруся аж до автобусної зупинки. Автобус, залитий літнім сонцем, зупинився і розтулив двері. Петрусь сів біля вікна, махаючи до діда з бабусею, поки ті не зникли за поворотом.
У руках тримав того самого деревяного літачка, полагодженого дідом. І дивився на маму. Їхав додому туди, де серце, де найдорожча людина поруч. І це найсильніше щастя, яке навіки закарбувалося у його памяті…
