Привезла наша люба Марічка у село нареченого, а він їй умову поставив
Остапчик побачив, як по ґрунтовці підїжджає автобус, кинув мяч і щодуху помчав до зупинки. Вишивана сорочечка розстебнута на грудях, світле волоссячко розлітається на вітрі. «Мама, мама приїхала!» тільки й думав Остапчик, не зводячи очей з автобуса.
Але Марічка вийшла не сама поруч ішов кремезний чоловік у світло-сірому костюмі, з портфелем у руці, такий собі начальничок. Він ішов пліч-о-пліч із мамою, і Остапчик вхопив її за руку, зраділо заглядаючи у вічі.
Привіт, синку, Марічка, тридцятирічна жінка, нахилилася й поцілувала хлопчика в маківку.
Здоров, козаче! промовив чоловік і, не довго думаючи, запустив велику долоню у вихор Остапчика. Рука в того чужого дядька виявилася така важка, що хлопчик аж похитнувся.
Прошу до столу, з теплотою покликала господарка Оксана Петрівна, мама Марічки.
Дякую, дякую, матусю, важливо проказав Андрій Петрович, окидаючи оком багатий стіл.
От що значить село! показав він на їжу. В місті все по талонах, перебудова, а тут своє господарство свою шинку їсте.
І молочко, і сметанка власна, майже наспівувала Оксана Петрівна, й городина теж своя.
Поки ще сили є тримаємо худобину, втрутився у розмову батько Марічки, Василь Іванович, худорлявий, небалакучий, все життя на комбайні в колгоспі.
А ми й у місті не пропадаємо: то у сестри на складі десь щось дістану, по знайомству, похвалився Андрій Петрович, провівши долонею по майже лисій маківці, от і Марічку делікатесами балую.
Остапчик роздивлявся цього чужого дядька, прикидаючи, що б такого придумати, аби підійти ближче. У місті, де хлопчик жив із мамою, ходив до школи й грався з друзями, він часто дивився, як у його ровесників є батьки, і думав, яким міг би бути його тато.
Він часом уявляв: і як ідуть вони разом до зоопарку, і як грають у футбол… Думав: може його тато схожий на татка Олежика Мельничука, чи може, як у Славка Дьяченка, а може, й зовсім інший.
І ось тепер, коли біля мами опинився цей повненький чоловік, Остапчик подумав: раз приїхав мабуть, тепер він стане йому татом.
Взяв Остапчик деревяну іграшкову літачку то дід Василь власноруч змайстрував, всі крила і гвинтик вирізав майстерно, щоб іграшка була як справжня, підійшов до відпочиваючого після обіду Андрія й трохи зніяковіло сказав:
Дивіться, який літак! простягнув гостю.
Ого! схопив дядько і як вріже пальцем по гвинтику, а той відскочив убік. Та не надто міцна іграшка у тебе, махнув рукою чоловік і віддав літак хлопчикові.
Остапчик підняв на підлозі гвинтик, глянув на дідуся.
Та поправимо, усміхнувся дід Василь.
А Андрій Петрович у нас заввідділом на фабриці машини дивиться, перебила Марічка, щоб змінити тему.
Андрій важливо надув щоки, глянув зверхньо:
Ну, що є, то є.
Марічка швачка на фабриці, вперше виходила заміж, і тішилася, що жених поважний, на посаді, і старший за неї, мудріший, мабуть. Вона підсувала Андрієві ближче тарілки: і рибку запечену, і млинці з домашньою сметанкою.
Вийшовши на ганочок, Андрій розкинув руки й вигукнув:
Ну, хіба не краса тут?! А повітря!
Андрію, тобі нравиться?
Ще б пак, питаєш!
От і побудемо, трохи відпочинемо, а завтра до міста, й Остапчика заберемо йому ж до школи форму треба купити.
Марічко, а нащо ти його до міста тягнеш? Тут же школа є?
Та тут початкова тільки
Ну, то й залишимо його тут на рік, а потім заберемо. Ми поки ремонт у квартирі зробимо, нові меблі купимо, а твоє начиння вже стареньке.
Почула Оксана Петрівна цю розмову, глянула тривожно на Василя Івановича. Той нервово запустив пальці в вус значить, не до вподоби йому розмова й умова нареченого Марічки.
Та як же так, Андрію, треба ж із школою домовитися, речі в село
Та що там збирати того барахла? Дивись, яка краса тут: повітря, молоко, город, ягоди, Ostap тут за літо як з води виросте. А твої батьки за ним доглянуть, а ми обоє в місті на роботі, коли нам виходить за дитиною слідкувати? Тож хай рік вчиться у селі, а ми з тобою тим часом розпишемось, облаштуємось Як тобі, Марічко?
То це не пропозиція, а умова, пробурчав Василь Іванович, нервово ворушачи вусами.
Наступного дня, коли Марічка пояснювала Остапчикові, чому не бере його з собою, він лише мовчки кивав, а очі сумні. Коли ж Андрій і Марічка подались до автобуса, хлопчика ніде не могли знайти. Оксана Петрівна обійшла весь двір: і на горище заглянула, і у майстерню діда нема Остапчика.
Куди ж він подівся? Ледь зараз тут був, і велосипед стоїть.
Знайдеться, десь із хлопчаками гасає, відмахнувся Андрій.
Марічка ще раз тривожно провела очима двір і вийшла за ворота. А Остапчик тим часом ховався у вугільнику і спостерігав щілинкою. Йому страшенно хотілося вискочити, обійняти маму, але стримався: нутром відчув, що став тут раптом зайвим, особливо, коли зявився цей чужий дядько.
Тиснув у руці зламаний літачок, а по щоках текли сльози. Він не був розпещеним, не плакав навіть тоді, як дід вилаяв за витівку з човном на річці. Бо знав дід за щось, аби не був би винен, не сварить. А тепер, коли його й пальцем не торкнулися, а от сльози котяться і ніяк їх не спинити.
Та знайшовся він, зітхнула бабуся, коли Марічка з Андрієм уже поїхали. Не переймайся, онучку. Мама ж казала: через місяць приїде, а ми тобі форму купимо нову шкільну в райцентрі. У нас же тобі добре, правда?
Остапчик опустив голову, волоссячко впало на лоба. Згадав друзів у місті, однокласників, і так хотілося туди Тут теж друзі, але знав вже влітку у селі з бабусею й дідом, а восени назад у місто і там усе рідне.
Тиждень промайнув швидко. Граючись із хлопцями, Остапчик трохи й забув про образу, й думок про те, що мама залишила його, менше ставало.
Якось Оксана Петрівна мало не впустила відра, коли за хвірткою побачила Марічку.
Дочко, та ми тебе й не чекали!
Марічка з утомою впала на лавку:
Обіцяла через місяць, а вже через два тижні приїхала за Остапчиком.
Як же так? Здавалось, вже домовились
Це я, мамо, передумала. Не хочу сина чужому дядькові віддавати. А Андрій Петрович ще той ловелас вже до Галі-бухгалтерші заходить, продукти з бази їй носить, у неї ж дітей нема. А про Остапчика каже: «Приданого забагато», умову поставив сина в селі залишити.
Оксана Петрівна з жалем глянула на доньку: хотілося ж щастя, а не такого, як від Андрія.
Може, воно й на краще, доню.
Ага, на краще, мамо. Он Остапчика заберу, форму, новий рюкзачок, повідведу до другого класу, і все у нас буде як раніше. Жили ми без дефіциту і ще проживемо. Мені ж, мамо, не ковбаса з бази потрібна, а сімя, щоб дитині тато був, а мені чоловік.
До двору вийшов Остапчик. Побачив маму, зупинився, а потім кинувся до неї:
Мамо!
Синочку, як же я скучила! Марічка обійняла хлопчика, дивлячись у засмагле личко. Я за тобою приїхала, скоро ж до школи!
Хлопчик як побачив маму відразу і образа, і злість пропали: є вона, коло нього, рідна.
Як жили разом, так і далі будемо. Ти навчатимешся, я перевірятиму уроки. А ще в гурток запишемось і у футбольну секцію, про яку ти мріяв.
Остапчик усе намагався більше скласти у свій рюкзачок, аби мамина сумка була легшою.
Сину, хватить, важко ж буде.
Та ні, я сильний!
Дід з бабусею провели Марічку і Остапчика до зупинки. Автобус заїхав на пилюку, фари блищать, двері навстіж. Сів хлопчик біля вікна, махає дідові й бабусі, доки вони не зникли за поворотом.
У руках тримав той самий деревяний літачок, що дід полагодив, і час від часу поглядав на маму. Остапчик їхав додому і в серці було відчуття щастя та гордості, бо поруч сиділа мама, найдорожча людина у світі Мамо, тихенько прошепотів Остапчик, трохи притулившись до плеча, а ми теж з тобою літачок змайструємо, як у діда?
Звісно, сину, усміхнулась Марічка і поцілувала його у волосся. Все, що забажаєш.
Автобус котився вперед, а за вікном усе далі залишалася знайома пилюка і хатки, і бабусина яблуня. Попереду було невідоме, але поряд мама й маленький літачок, з яким можна було долетіти хоч до самих хмар.
Остапчик ще раз глянув на маму і стиха запитав:
А тато у нас буде?
Марічка міцно обійняла сина і відповіла:
Головне ми з тобою разом, а решта ще прилетить Як той літачок.
Вони їхали вперед, тримаючись за руки, і в Остапчика на душі розквітла легкість ніби він і справді летить, тільки вже не сам, а з мамою, яка завжди поруч, і яку нікому більше не віддасть.
