У Миколи не стало сестри. Поїхав чоловік у село під Полтавою її ховати. А Одарка, дружина Миколи, залишилася вдома ну яка там дорога зі своїми болячками. Одарка добре знала, що чоловік має повернутися сьогодні, тому ще з ранку наварила борщу, товченої картоплі й зліпила біля десятка котлет.
Микола, ледве переступив поріг, зайшов на кухню.
О, на вечерю встиг! прокоментувала Одарка.
Микола мовчить, дивиться на неї, наче кіт на плиту.
Що сталося? знервовано питає дружина.
Я приїхав не сам, нарешті видав чоловік.
Та з ким же це ти? збентежено підозрює Одарка.
ПОДАРУНКИ ДЛЯ ДРУЖИНИ
Одарка Василівна згадує, як то був голосний час не те, що зараз, на пенсії. Валяється на дивані, дивиться у стелю, і всі думки об клопоти минулого трьох років.
Тоді і чоловік ще був шістдесят два якраз справив. Не стало у нього сестри в селі, самотня вона була, то й поїхав Микола її ховати. А от повернувся з несподіванкою.
Увів у хату худеньку дівчинку:
Одарко, то Яринина онука. Її звати Леська.
Одарка глянула суворо летів би тепер сковорідкою, як у молодості, але сказала тільки:
Заходь, Лесько, сідайте. Зараз усе буде.
Одарка знала, що чоловік повернеться, тож до вечора уже картопелька з котлетками парувала на столі.
Сідай, Лесько, їж, намагаючись бути лагідною, підсунула їй тарілку.
Дівчинка почала шматувати котлету, поки господиня махнула чоловікові, і ті зникли у спальні.
Миколо, що тут відбувається? вичавила з себе Одарка, прикривши двері.
Одарко, хай Леська трохи у нас поживе. Не має вона нікого.
А твоя племінниця?
Та навіть матір ховати не приїхала! зітхнув Микола. Ярина сама онуку з трьох років гляділа. А тепер усе, залишилась малеча зовсім сама…
Слухай, Миколо, ми ж два пенсіонери. Ти як-не-як ще інколи сапку тримаєш, а я то половина живого місця. Їй скільки років?
Дванадцять.
Її ж треба до двадцяти розкрутити!
Буде допомога від держави, ще хату Ярини продамо. Звісно, стара та хата, але й у нас трохи гривень є. Оля з Андрієм допоможуть, вони ж наші діти.
Та в них свої діти, у трьох школярі. Через пять років і весілля підуть. Ми ж збирались онукам допомагати.
Одарко, але Леська теж моя рідня.
Ну, от прямо рідна… знизала плечима. Ходімо, бо їжа охолоне.
Дівчинка налякано дивилася, коли подружжя повернулось до кухні видно було, що все зрозуміла. Встала і прошепотіла:
Бабусю Одарко, не виганяйте мене… крім вас і діда у мене ж нікого нема. Я вам допомагати буду!
Та вже, живи…
Минув рік. Не стало і Миколи. Приїхали діти попрощались, посиділи за поминальним борщем, а Леська до сусідів метнулась дорослі розмовляти хотіли, а вона їм ніби зайва.
Мамо, чого ти оту дівчинку тримаєш? запитала Оля.
То ж Яринина внучка, відповіла Одарка крізь сльози. Їй нікуди йти.
Може, влаштуємо її у притулок? настирливо продовжила донька. Тобі вже нелегко, на схилі літ отакі турботи…
Я й так сама лишилась. Ви все рідше приїжджаєте. Здоровя теж затаївся й чекає. Хоч хтось поряд, і знову заплакала.
Слухай, Олю, вмішався син Андрій, обійнявши сестру. Мамі одній важко, хай вже дівчинка буде.
Погостювали ще день і поїхали у своїх турбот по горло.
Залишилась Одарка зі своєю «нерідною» племінницею. Леська хоча і тринадцятирічна, а вже славна дівчинка бабусі у всьому допомагає.
А бабусі стає все важче. Приїхала Оля з Андрієм.
Ой, діточки, зовсім я вже, ледве ходжу. Одна радість Леська поряд. Я їй, мабуть, квартиру перепишу, пробує почати розмову Одарка.
Ти що, мамо?! аж схопилася донька. У тебе ж шестеро онуків, в Оксанки моєї чотирнадцять, у Маряни Андрієвої пятнадцять. Он глянь не встигнеш озирнутися, як весілля просити!
Щось не бачу, щоб за бабусею доглядати вони бігли…
Літо, канікули нехай приїжджають онуки, я зателефоную, все літо у тебе пересидять, вирішила донька.
Через пару днів справді нагрянули онуки, а батьки залишили. Леська знову «зайва» сусіди притулили.
Маряна з Оксанкою раді можна гуляти, не заважають. Перший день до ночі десь блукали. Приходять, а Одарка ледь жива, їсти нема чого і в туалет кликати треба онуки не дуже раді такому догляду. Але куди дінешся…
Вночі бабуся пару разів просила води, поки Маряна не прокинулась. В туалет почалася суперечка, хто піде проводжати.
Вранці треба варити, годувати, бабусю піднімати а вона ледве притопала до кухні й сіла за стіл.
Два дні висиділи онуки. А коли бабуся попросила допомогти помитися сказали: «Досить!» і зібрались додому дзвонити, наступного дня поїхали.
Знову залишилась Одарка зі своєю непрямою внучкою. Уже встає з ліжка ледь-ледь.
Так і минув ще рік.
Вся квартира 15-річна Леська. До девятого класу ходить, встигає добре вчитись, бабусю глядіти й навіть квартиру чистою тримати. А бабуся думає:
«Ото ж я поглянь, Леська чужа, але не кинула мене. Хоч і їй нікуди йти. Пройде три, може, пять років… Треба квартирку на неї переписати. Нехай діти розуміють як хочуть».
Тремтячи, встала з ліжка, взяла смартфон ще Микола подарував, навчив, як користуватись, хоч сам сміявся, що в неї пальці товсті. Знайшла номер нотаріуса, набрала.
Наступного дня нотаріус прийшов, оформив все як слід.
Одарка Василівна одразу подзвонила дітям, сказала про своє рішення. За день обидва вже були у неї вдома трикімнатна квартира ж, другий поверх, ще й у престижному районі Полтави.
Мамо, може, даремно ти це зробила, почала донька з порога. Давай краще до нас по черзі, місяць у мене, місяць у Андрія, а квартиру продамо.
А Леська?
А що Леська? Можемо й її оформити у притулок. Он у тебе повно справжніх онуків!
Та як вони мене доглядали знаю. А з Леською мені спокійніше. Не хочу я валізами по дітях кататися щомісяця.
Ну його, краще так, сказав син. Раз так мамі краще, нехай буде, як вирішила.
Погостювали пару днів і поїхали. А Леська одразу з сусідами повернулась додому.
Бабусю, а навіщо дядько Андрій і тітка Оля тут були?
Та так, у гості. Сідай, скажу тобі щось.
Бабусю, щось ти загадкова сьогодні.
Піди, принеси мені папку з комода.
Принесла Леська. Сіла поряд.
Я квартиру на тебе переписала. Тут усі папери.
Бабусю, навіщо? Я ж тобі не рідна!
Ой, Лесько, ти в мене найрідніша! Головне тільки не кидай мене, добре?
Про що ти, бабусю? У мене теж ніколи не було ріднішої людини за тебе!
