Офіс гудів знайомими розмовами. Зайшла керівник із якоюсь тихою дівчиною.
Познайомтеся, дівчата, це Соломія. Відтепер працюватиме з вами замість Остапа. Його підвищили. Думаю, ви добре спрацюєтеся, сказала Тамара Іванівна і вийшла.
Соломія несміливо сіла за стіл Остапа. Витягла яскраву філіжанку та невеличкий портрет чоловіка. Сразу заглибилась у роботу так, ніби робила це вже не вперше.
Задзвонив дзвоник, і всі, як по команді, підхопились на бізнес-ланч. Залишилась лише Марина їй свербіло дізнатися, чий портрет поставила на стіл новенька.
З рамки на неї дивився вродливий чоловік із променистою усмішкою та рівними білими зубами.
Хто це може бути? крутила в голові Марина. Актор? Письменник?
Вона тихцем клацнула смартфоном і рушила на обід. Дівчата зібрались за одним столом і допитувались у Соломії.
Ми із Богданом познайомились три роки тому при таких чудернацьких обставинах, що важко й повірити
Розкажи, розкажи, підбурювали дівчата.
Спогади закружляли Соломію у часі до тієї весни, коли вона працювала в великій компанії. То чи то логіст щось наплутав, чи вона, але відвантажили не той товар для фірми її майбутнього чоловіка. На зясування справи вирушила саме вона.
Соломія відзначалась розумом і вправністю у перемовинах. Її зовнішність часто обманювала тиха, скромна, «сіра мишка». Та під час ділової розмови вона ставала впевненою й рішучою.
Начальник, знаючи це, послав саме її.
Третій поверх, кабінет 312, Богдан Остапчук, сказала адміністраторка.
Соломія увійшла без стуку, коротко представилась:
Соломія. Ми надіслали вам товар, але через помилку логістів щось пішло не так
Деталі сипались, як весняний дощ, а Богдан дивився й не міг збагнути жінка з його снів! Її мідне волосся легенько колихалось, зелені очі прямо і чесно дивилися на нього. Говорила Соломія спокійно, зважено.
Вона вже готувала «міцну позицію», як раптом Богдан мовив:
Соломіє, не турбуйтесь, жодних претензій. Сподіваюсь, більше такого не станеться.
Вона подякувала і пішла. А через два дні він чекав її біля офісного під’їзду. Соломія вийшла останньою.
Соломійко! гукнув він, махаючи руками. Ми ж спілкувалися позавчора!
Доброго вечора, Богдане. Памятаю, відповіла сухо, без жодного флірту.
У мене є два квитки в театр моя мама захворіла, не бажаєте скласти мені компанію? невпевнено збрехав Богдан.
А коли саме, Богдане?
Через дві години, часу достатньо, якщо потрібно переодягнутись відвезу вас.
Ловко придумано подумала Соломія, але погодилась.
Він чекав під її підїздом. Побачив зовсім іншу Соломію у чорній сукні, що красиво підкреслювала її фігуру, на невисоких підборах.
Здавалось, це зовсім інша жінка, і він був зачарований перевтіленням. Макіяж стриманий, вечірній ненавязливий. У театрі Богдан сидів поруч і нишком поглядав на Соломію вона була справжньою поціновувачкою мистецтва, знала пєсу напамять.
Після вистави запросив на вечерю, та Соломія відмовилася, мовляв, завтра складна зустріч. Богдан підвіз її додому й поїхав. На вихідних знову чекав, цього разу йшли гуляти на Михайлівську площу.
Через два місяці, як завжди, він чекав її після роботи.
Моя мама хоче з тобою познайомитися, не проти?
Я теж мріяла зустрітись із нею.
Мама прийняла їх тепло, пригощала чаєм із варенням з райських яблук, пирогом з абрикосами та іншою смакотою. Розмова була по-домашньому затишна. Соломія розповідала Вірі Антонівні (матері Богдана) про бабусин рецепт варення з райських яблук, про тата, який загинув під час досліджень, про маму учительку історії.
Богдан відвіз Соломію додому.
Ти дуже сподобалась мамі, і я щасливий.
Відтоді вони зустрічались ледь не щодня. Через рік зіграли весілля таке, мов у казці, з короваєм і танцями до ранку.
Соломія замовкла. Дівчата слухали з захватом, ховали у погляді легку заздрість. Лише Марина думала:
Що він у ній знайшов? «Сіра мишка», ні те ні се. Чому їй так щастить? А я гарна, височенька, за мною всі бігають, а лиш трапляються ті, що чи женаті, чи розчаровують на першому побаченні
Знову задзвонив дзвоник, усі підвелися й пішли до офісу.
Марина шепнула Світлані:
Дивись, це її чоловік! Віриться? Ніби байка якась! Вигадує вона все те, хіба такий міг би захопитись нею?
Ввечері всі виходили, і от коли Соломія ступила на вулицю, загуділа автівка. Вийшов чоловік.
Соломійко, я тут! махав їй рукою.
Це був саме той чоловік з портрету
Невже це її чоловік? дивувалась Марина. Чому не я? Я ж гарніша
Дівчата стояли й дивились їм услід, кожна поринаючи у власні думки.
Часто, побачивши таку пару, виникає питання: Що він у ній знайшов? Мабуть саме те, чого шукав Не завжди ж чоловіки обирають красунь. Фліртувати фліртують, а обирають зовсім інших. А чому спитати б самих нихМарина йшла додому, в голові перекручувалися безліч питань. Ввечері зазирнула у дзеркало: лінія брів ідеальна, очі яскраві, а серце якесь порожнє. Пискнув телефон на екрані світилась ще одна світлина Соломії з чоловіком на фоні озера, усміхнені, світлі.
Марина несамохіть посміхнулась щось затепліло всередині. Може, й справді щастя не про зовнішність, а про вміння слухати, розуміти, чекати й бути собою. Раптом згадала слова бабусі: «Коли час твій прийде, впізнаєш одразу. Головне, щоб у душі була весна і тоді знайдеться твій чоловік, що любить не за красу, а за відблиск тієї весни».
Наступного ранку Марина принесла в офіс домашні пиріжки з яблуками й запропонувала всім чаю. Соломія подякувала їй щиро, й Марина вперше побачила в її погляді не скромність, а справжню жіночу силу.
І, мабуть, із того дня для Марини щось ледь вловимо змінилося. Усмішка її стала справжньою, а власна історія щастя почала писатися наново без заздрощів, а з надією і справжньою весною в очах.
Неприваблива дружина