Слухай, хочу тобі розповісти одну історію зі свого педагогічного досвіду якраз згадала на минулих вихідних. Була в мене в групі одна дитина хлопчик Івась. Народився він зі складним букетом проблем: відставання у розвитку, хворе сердечко, а ще й вовча паща з розщілиною піднебіння. До чотирьох років взагалі не зрозуміло було, що він говорить, ну зовсім. І тільки десь до шести, після купи занять з логопедами, психологами, вже якось вимова стала зрозумілішою. Говорив, звісно, гугняво, з горловими інтонаціями, але ясно було, що він намагається донести.
І ось підкатило Восьме березня, останній випускний рік. І ми вирішили дати Івасю прочитати один із віршиків хай виступить, хоч він і страшенно соромився через свою вимову і шрам на губі… Ми розуміли, на що підписуємось і що це для нього стрес. Але ж у тепличних умовах дитину не виростиш, треба дати спробувати віру в себе треба десь взяти, щоб відчувати себе таким, як усі. Тим паче, видно було, що сам він цього дуже хоче: кожного разу, як діти розказували вірші, Івась тихенько повторював за ними, ворушачи губами.
Дісталася йому частина вірша про маму. Мама Івася розцвіла від щастя навіть не сподівалася, що сину доручать такий відповідальний момент. Сам Івась теж думав, що йому не довірять ну, все ж трохи інакший був за інших. Вони дуже старалися кожного дня, разів по п’ять повторювали. То перед мамою, то разом перед дзеркалом, то з бабусею на кухні, то з татом у коридорі. Гучно, тихо, наперехват.
І ось настав день свята. Підходить черга Івася. Боявся страшно, але не відмовився. Сказав, що цей віршик тільки для мами, він саме для неї вчив.
Виходить Івась у святковому костюмчику, у вишитій сорочці, стає і починає. Здавалося, перші рядки пішли прекрасно. А потім видно чи зморився, чи перенервував, почав збиватися Добрався він до слів:
“З драбинки крикнув Володько: Мама в тебе лікар? Ой, та що там! А от у Івася, скажімо, мама ” і ось тут він так напружився, намагаючись пригадати непросте слово, “мама кон-де-н-са-тор!”
Взяв зал легкий сміх, хтось з батьків не стримався. Івась почервонів, опустив голівку, набурмосився, засунув руки в кишені, але не зупинився:
“А у Тараса і у Даринки мами”
“Конденсатори!” весело вигукнув хтось з останнього ряду, і зал загугикав на повну.
Івась кинувся тікати, я ледве його впіймала біля сходів. Стоїть, уткнувшись у стіну, та витирає сльози рукавом. Я підходжу, на вушко шепочу, що так жартувати некрасиво, та питаю, чи хоче ще раз, уже разом зі мною, для мами й для мене, прочитати. Цього разу зі словом “міліціонер”. А якщо що я підкажу. Він нюняв, головою мотав, а потім питає: “А ти точно поруч будеш?” Кажу, обійму за руку і підкажу обов’язково.
Івась погодився. Я веду його до няні, та трохи підмила червоне обличчя. Повертаюсь у залу. Дочекавшись паузи після пісні, виходжу до людей. Чесно, у самої руки трясуться, як у школярки, але починаю говорити:
Друзі, Івасю шість років, кажу, і більшу частину свого маленького життя він провів у лікарнях і санаторіях. Вже з дитинства різних тяжких процедур мав більше, ніж святкувань днів народження. Дуже довго він не міг говорити, і лише зараз, нарешті, може осмілитись виступити перед всіма. Він дуже хоче прочитати віршик мамі тільки їй, допоможіть йому, будь ласка: просто вислухайте, бо це для нього важко й страшно.
В залі тиша. Вивожу Івася, він пручається, дивиться в підлогу, ще й настільки смішний із розчуленою нижньою губою. Стоїть, зосереджений і заплаканий, та мовчить.
Давай, Івась! підбадьорливо гукнула мама.
Давай, Івась! підхопив знайомий уже веселий голос десь з кутка.
Я тихенько присіла біля нього, взяла за маленьку ручку:
Вперед, Івась, для мами
Задихнувся, обвів залу очима і почав спочатку. Добрався до слів: “З драбинки крикнув Володько”, пополотнів, але не зупинився:
А от у Івася мама мі-лі-ці-о-нер!
А у Тараса й у Даринки обидві мами ін-же-не-ри!
І глянув на зал з викликом, ніби питаючи: “А тепер скажіть щось!”
Зал вибухнув аплодисментами, яких у нас ще не було. Плескали всі батьки, діти, вихователі, навіть кухарка. Дехто аплодував стоячи. Далі Івась вже не зміг продовжити та й не треба було. Все інше він уже сказав.
Після свята наш музичний керівник відвела мене в сторону:
Ой, випою тебе мало, каже, і сльози котяться.
Я не витримала і розридалася на її плечі. Все, що накопичилося за день, полилося назовні. Жінка закрила за нами двері, дивиться серйозно:
Випою тебе мало мало не зірвала свято Але! Переможців не судять. Ти з Івасем переможці. Вмивайся і йди до дітей.
Воно то й смішно, але памятаю цей момент, як сьогодні, вже 13 років як минуло. Чого згадала зараз? Бо буквально нещодавно йду, а назустріч мама Івася. Пізнала мене, обійняла. Розказала, що Івась цьогоріч вступив до університету і одразу на бюджет, всі іспити на відмінно. І знаєш куди? На філологічний факультет! А ще передала його слова: “Якби не той випадок, я би, напевно, так і залишився ‘інвалідом’…”
А головне тут не це. Головне наполегливість, характер, віра в себе… І що поруч виявились ті, хто підтримав і допоміг. Будьмо добрішими й терпимішими одне до одного, бо тільки так стаємо Людьми.
