Пасербиця
Коли ми з Мариною познайомились і закохались одне в одного, Оксані було всього шість років. Вона росла без батька, і браку любові їй неабияк дошкуляло тому ми з нею швидко знайшли спільну мову. Жили ми дружно, допоки не настала ота сама підліткова буря.
Ти мені не тато! вигукнула якось Оксана.
Як це не тато?! А хто ж, даруйте, всі ці роки вислуховував твої образи на однокласників, захищав тебе на батьківських зборах? Хто приховував останню цукерку в оселі, щоб підсолодити твій настрій у скрутну хвилину? Хто разом з тобою зберігав секрет, коли ти тихцем поцупила ляльку у дошкільної сусідки Світланки? А хто, перепрошую, крадькома уночі повертав ту ляльку, непомітно підкидаючи у кущі, чи ніби вона сама знайшлася? І, як на мене, ми ще давно з тобою домовились відповідати за свої слова якщо називала мене татом з малечку, з чого це я раптом став не татом?
Слова Оксани, яку я щиро вважав рідною дочкою, сильно мене вразили, але я не міг показати цього болю. Бо ж я чоловік, і образа на дівчинку нічого не вирішить, а лише погіршить ситуацію.
Аргумент приймається, задумливо сказав я і, для більшої впевненості, салютував. Тоді, може, обговоримо новий статус? Права і обовязки «не тата» і «не дочки».
Серце моє стискалось, вимовляючи ці слова, але я відчував їхню правильність. Треба було дати їй право вибору у межах дозволеного, навіть якщо ці межі встановлені нею самою. Та Оксана, як завжди, здивувала, пробурмотівши: Не хочу, і, грюкнувши дверима перед самим носом. Такого в неї навіть у дитинстві не було. Зазвичай донька чітко пояснювала, чого хоче, а далі ми разом вирішували, наскільки це можливо. Якщо, наприклад, зістрибнути з даху сараю було неприпустимим, я детально пояснював у чому небезпека, показував картинки з інтернету. А коли Оксана в першому класі надумала вийти заміж за Івана Яценка і переїхати до нього, я лише посміхнувся: як тільки це дозволить закон відразу допоможу спакувати речі. Через місяць і думки про весілля уже не було.
Ми завжди обговорювали всі непорозуміння, а тепер лише «не хочу» і «не тато». Колись навіть нелюбов до каші пояснювалась аргументовано.
Несмачна! буркотіла Оксана.
Чому?
Замало цукру й зверху плівка.
Все ясно! Готуй іншу кашу або дай дитині бажане тістечко, якщо реклама не бреше про молоко в ньому.
Я трохи постояв під дверима, вдивляючись у волокна деревини і марно шукаючи відповідь. Що ж, поживемо побачимо.
Марина хіба що посміхалася, бо згадувала свою юність. Каже, і їй хотілось вирватися з батьківської хати, щоб поїхати хоч на Кінбурнську косу, аби лиш подалі від батька. Утішала мене: як тільки гормони зупинять свій танок у голові дитини, все налагодиться. Та у кожного, мовляв, тривалість тієї «подорожі в країну Не хочу і не тато» своя. А я, сказати правду, вже нудьгував без Оксани: нема з ким подивитися футбольний матч чи посміятися над Марининою подругою Лесею, в якої волосся змінюється частіше, ніж погода у Львові.
Згодом Оксана то вибиралася з кокону, то, здебільшого, ставала ще колючішою, аж не підійди. Моменти її просвітлення піддавались хіба що власному графіку, зрозумілому лише їй. А коли все ж хоч раз поводилася по-старому я радів, наче дитина.
Дівчата, їдемо на вихідних на Дністер? запропонував я. Прогнозують гарну погоду, можна порибалити й заночувати у палатці.
Справді, Оксано, їдемо? спалахнула Марина.
Нікуди я з вами не поїду! Самі ті свої вудочки тягніть, рибалки, і знову гупання дверима та наші розгублені погляди. Ще хвилину тому донька була як на крилах.
Схоже, й риболовлю більше не любить, зітхнув я.
А одного дня Оксана просто пропала. Не повернулась додому зі школи, не відповідала на дзвінки. Ми з Мариною обдзвонили всіх подруг, і я, не витримавши, рвонув на пошуки дитини. Спершу заїхав до Дмитра раніше він товаришував з Оксаною, та останнім часом вони віддалилися.
Не знаю, де вона, буркнув Дмитро.
А можеш бодай припустити?
Після того, як назвала мене нудним, ми мало спілкуємось.
Вона мене теж «не татом» обізвала, а я все одно опікуюсь її справами. Бо друзі так і мають робити.
Я вже рушив до виходу, коли він мене зупинив:
Може, вона з Тарасом з паралельного класу. Тільки той, відверто кажучи, не дуже зразковий хлопець.
Тим більше. Поїхали покажеш.
Я не поїду, зітхнув Дмитро.
Дмитре, іноді людям потрібно допомагати, навіть якщо самі цього не хочуть. Я завжди вірив: ти не з лячних.
Добре, поїхали.
Підїхали ми до якихось гаражів навіть з вулиці чути було гучну музику. Я сказав Дмитрові, що може залишитись у машині, але той вперто пішов поруч.
Біля входу стояло кілька хлопців з дівчиною. Оксани серед них не було. Я запитав її, намагаючись перекричати музику.
Ти що, з поліції? засміявся один із компанії.
Тут з відчинених дверей вийшла Оксана.
Чого приїхав?!
За тобою.
Я сама дорогу додому знаю!
То й добре, та пізно вже, не хочу з поліцією зустрічатись. Машина чекає їдьмо.
Оксана фиркнула, але всілася до авто, кинувши сердито до Дмитра:
Зрадник!
Відтоді вона все частіше зникала з дому. Я вперто забирав її з гаражів, попри кпини хлопців про «особистого водія». Та якось вона відмовилась їхати.
Що тобі треба?! Я доросла! Сам вирішую, скільки гуляти!
То звернись до Верховної Ради, пожартував я, у Конституції все чітко прописано.
Та йди вже куди подалі! відвернулась вона.
Я не піду, навіть якщо ти туди мене шлеш.
Шкода, що ти зустрів мою маму. Краще б тебе не було… пробурмотіла Оксана, але залізла в машину.
Це був справжній удар на душі стало так важко, що я ледь бачив дорогу. Думав: може, справді здатися й залишити її в спокої? Хто я, щоб втручатися? Чужий чоловік, просто чоловік її мами. Але я не міг полишити її посеред життєвих ям раптом потребуватиме допомоги, а поруч нікого? Нехай свариться, нехай ображає я не відступлю.
З часом її компанія змінила місце зустрічей, і я вже не знав, де шукати доньку. Дмитро підказав ще кілька адрес, та й там її не було.
Верталася Оксана сама і лише тоді, коли вважала за потрібне, інколи серед ночі. Я бачив, як переживає Марина її спокій був тільки на вигляд. Не спали ми обидва й чекали того знайомого стуку дверей, удаючи, ніби все нормально.
Якось уночі задзвонив телефон це був Дмитро.
Пане Сергію, я почув його голос, Оксана подзвонила, каже, що у якійсь квартирі на Липківського, не може вийти.
Вона сказала номер будинку?
Лише описала я зрозумів, де це.
Їдеш зі мною.
Глянув на дружину її губи тремтіли, хоч вона й мовчала.
Не хвилюйся, я сам усе зясую. Залишайся вдома і спечи нам млинців, бо коли вночі встаю мій апетит незламний, не дай пропасти нічному козаку! Я побіг.
Забравши Дмитра, я мчав Києвом швидше дозволеного. В спальних районах було порожньо, а в центрі навіть уночі цілі натовпи а тут ще таксі нароблять заторів! Мало не збив двох чоловіків, які на пиві й «безсмертні» вирішили, що шосе це їм не перешкода. Вони ще й пляшку кинули, але промахнулися.
На місці наказав Дмитру залишитись при машині. Перед тим, як зайти в будинок, уважно роздивився вікна, прикинув, де могла переховуватись донька.
Перші поверхи марно, або не відчиняли зовсім, або посилали. На третьому знайшов бабусю, якій кортіло поговорити.
У нашому підїзді три підозрілі квартири! повідомила вона мені. Тільки там наркомани мешкають!
Та ну?
Авжеж, сама бачила…
Навіть якби бабуся й перебільшила, настороженість зайвою не була. Подякувавши сусідці, рушаю поїздом далі.
У першій квартирі жив звичайний випивоха, на кухні трохи стомлена жінка і розумний пес. У другій було тихо. У третій, на підйомі, переді мною вийшла дівчина, схожа на Оксану, але зі скляними очима і викривленою посмішкою. Мене аж мороз пробив. Я майже влетів у квартиру, щось вигукуючи, проштовхуючись поміж людей, що виходили назустріч.
Раптом почув знайомий голос з-за дверей ванної:
Тату! Тату! благально кричала Оксана.
Я висмикнув двері і вона, схлипуючи, кинулася мені на шию. В ванній Оксана сиділа сама просто ховалась, боячись навіть виглянути.
Коли виходили з квартири сходами вже піднімалась поліція. Бабуся-диспетчер встигла подзвонити в участок. Нас спитали:
Це вашу доньку утримували силоміць?
Так. Але я їй вітчим, уточнив я.
То мій тато! відрубала Оксана.
А вдома нас чекали млинці зі сметаною трохи надто солоні, мабуть, через сльози Марини, але смачніші за все на світі. Я говорив доньці, котра нарешті перестала огризатись, про те, як сильно їх люблю і як би вона не гнала і не докоряла мені, я все одно залишусь поруч, бо без них не уявляю свого життя. Я щось розповідав про те, що життя складна наука, і не так легко навчитися вправно жонглювати нею, як у цирку. А ще, що падіння потрібні, щоб навчитися вставати, і що любов це не слова, а дії й витримка. Все це зовсім не чарівні заклинання, але Марина і Оксана дивилися і слухали, посміхаючись і підперши щічку долонею.
Любити означає залишатися, навіть коли тебе не кличуть. І часом життя дає чималі випробування, але сильна родина завжди знаходить шлях назад одна до одної.
