Коли я познайомився з Мариною і полюбив її, Яринці було шість років. Виросла без батька, вона так прагнула турботи, що негараздів із тим, щоб звикнути одне до одного, у нас не виникло. Жили ми душа в душу аж поки в дім не прийшов підлітковий вік!
Ти мені не тато! якось вибухнула Яринка.
Як це не тато? А хто, пробач, цілими вечорами слухав твої розповіді про однокласників та віддувався на батьківських зборах? Хто ховав останню «Коровку», щоби просто віддати її тобі, коли ти засмучена? Хто ділився секретом про ту ляльку, яку ти колись тишком поцупила у злої Марисі під будинком? Хто, перепрошую, ночами нишпорив по дворах з тією лялькою під курткою, щоби підкинути її в кущі, мовляв, там і була? Тим паче, якщо вже домовились ще кілька років тому відповідати за слова, то чому раптом тепер «не тато»?
Слово пасербиці, яку я вважав своєю дитиною, поранило мене в саме серце, але я не міг показати цього. Поперше, я чоловік, а подруге, образа на Яринку нічого не вирішить тільки погіршить усе.
Аргумент прийнято! віджартувався я, ще й козирнув рукою до скроні. Давай тоді обговоримо наші нові відносини права й обовязки небатька та недитини.
Це було боляче, але я відчував, що правильно даю їй вибір у дозволених межах, які вона ж і озвучує. Проте Яринка і тут здивувала: буркнула не хочу! та гепнула дверима прямо перед носом. Раніше такого за нею не водилося. Вона завжди чітко пояснювала свої потреби, а далі ми вже разом вирішували, чи це реально. Якщо літати з даху сараю ні, я пояснював чому, з ілюстраціями наслідків, навіть з інтернету. А як у першому класі вирішила стати дружиною Петра Гаврилюка й піти до нього жити погодився: як тільки закон дозволить, навіть речі допоможу перевезти. Перехотіла за місяць сама.
Загалом, обговорювали все адекватно. А зараз просто «не хочу» й «не тато». Колись навіть кашу не їстиметься і на це мала відповідь:
Не смачна!
Чому?
Бо мало цукру і згори пінка.
От і все! Ліпше зварити іншу кашу або дати вже той coveted тістечко, де, як у рекламі, купа молока. Я трохи постояв під дверима, роздивляючись деревяний візерунок, нічого не вигадав і лиш похитав головою. Побачимо-поживемо.
До нової поведінки доньки Марина поставилася спокійно. Казала: сама в юності такою була, що тато радий би був, аби вона переїхала хоч на край світу, аби далі від нього. Перейде. Як гормони перестануть витанцьовувати, у психіці все стабілізується. Тільки, в кожного ця країна «Не хочу» і «Не тато» для відвідин різна А мені ж Яринки бракувало! Не було з ким поглядіти футбол чи посміятися над Марининою подругою Лесею, в якої волосся змінювалося частіше, ніж погода у Львові.
Згодом Яринка періодично вибиралася з кокона, хоч у проміжках бувала особливо колючою, до неї краще було не підходити. Графік просвітлінь знала тільки вона. У моменти повернення до «нормальної» Яринки моє серце раділо.
Дівчата, їдемо на вихідних на природу? Погоду обіцяють чудову, вудочки візьмемо!
Ой, Яринко, поїдемо, підхопила Марина.
Нікуди я з вами не поїду! Свої вудочки самі тягніть, рибалки «блін»! і гупає дверима, як грім серед ясного неба. Тільки-но сміялася, за хвилину гримить.
Мабуть, і риболовлю вже розлюбила, розвів я руками.
А потім, Яринка зникла. Не повернулася після школи й телефоном не відповідала. Обдзвонили усіх подружок, і я, не в змозі сидіти, погнав її шукати. Поїхав до Сашка він до недавна пас Яринкиним другом, але не чув про неї давно.
Не знаю, де вона, буркнув Сашко.
Може здогадуєшся?
Та після того як вона назвала мене «нудним», ми спілкуємось мало.
Знаєш, вона й мене вже «не татом» нарекла, а все одно переймаюся її життям.
Я вже майже йшов, коли Сашко зупинив:
Почекай Може вона з Владом із сусіднього класу. Тільки він не святий, вам може це не сподобатися.
Тим більше! Поїхали, покажеш, де його шукати.
Я не піду!
Сашко, іноді людям потрібна допомога, навіть якщо вони самі цього не розуміють
Гаразд, зітхнув, і пішов за мною.
Підїхали до гаражів на околиці. Навкруги грає музика.
Хочеш, залишайся в машині, якщо страшно.
Нічого я не боюся.
Стоїмо біля одного гаража групка хлопців і дівчина, Яринки нема. Підійшли.
Я шукаю Яринку. Вона тут? гукнув, перекриваючи музику.
О, це вже з пошукової? жартонули.
Тут із глибини показалась вона сама.
Чого приїхав?
По тебе.
Я й сама знаю дорогу додому!
Звісно, але час пізній, і не хочу забирати тебе з відділку, тож ходімо, таксі чекає.
Сіла в авто, пробурчавши до Сашка: «Зрадник!»
Відтоді вона зникала ще частіше. Я вперто їздив забирати її з того гаража, спокійно вислуховуючи приколи про особистого таксиста. Одного вечора відмовилась їхати.
Чого тобі треба? кричала. Відчепися, я доросла! Стільки гуляю, скільки хочу!
Питання не до мене, а до Конституції, віджартувався. Там чітко прописані права неповнолітніх.
Та йди ти, крутиться, немовби розмова завершена.
Я нікуди без тебе не піду, навіть туди, куди ти мене щойно послала!
Шкода, що зустрів мою маму. Ліпше б тебе не було! сказала і все ж сіла в машину.
Це було боляче аж пече очі всю дорогу і подумав тоді: а може справді відступити, залишити? Просто чужий, чоловік її мами Але не міг. Як же вона сама серед життєвих канав? Якщо впаде й не зможе встати? А рука підтримки не буде поруч? Нехай злиться, як хоче я не здаюся.
З часом компанія змінила місце. Той гараж закрили, музика стихла, а я не знав, куди ділась дочка. Даруйте, пасербиця, враховуючи, що я тепер «не тато». Сашко під тиском підказав кілька точок, але Яринки там не було.
Поверталася сама, коли заманеться: іноді серед ночі. Я бачив, що Марина хвилюється. «Спокій» зник трималася лиш зовні, щоб у домі був мир. Не спали вдвох, доки не лунало щастя грюкання вхідних дверей.
Однієї такої ночі дзвінок. Руками, що тряслись, тикаю пальцем по екрану.
Сергію Івановичу, голос Сашка. Дзвонила Ярина, каже, десь на проспекті Шевченка, в якійсь квартирі, не може вийти.
Знаєш адресу?
Лише описала, але я принаймні здогадуюсь.
Їдеш зі мною.
Дружина перелякана, губи тремтять.
Не переймайся, розберусь. Ти залишайся, напечи нам млинців я ж коли вночі вибігаю, апетит прокидається. Не дай загинути нічному гонщику! Все, цілу тебе в носик. Ти в мене найрозумніша, я вірю.
Забираю Сашка, їдемо нічним Львовом: правил нема, таксі скрізь, вуличні пияки кидають пляшками в машини. Дорога до тієї багатоповерхівки займає століття.
Чекай тут у машині, щоб авто не зникло: може нині якась нечиста сила гуляє, кидаю Сашку.
Він хотів щось заперечити, але я не дозволяю: ще одного тинейджера не вистачало.
Оглянув будинок. Музика, у деяких вікнах люди курять на балконе. Нічого критичного, але номера все ж обмірковую. Заходжу. На другому поверсі нічого, а на третьому ловлю бабусю з безсонням.
Підозрілих квартир три! торохтить, і в усіх наркомани!
Справжні?
Як на духу! Сама бачила, що роблять!
Можливо, перебільшує, але раптом ні. Дякую бабцю, отримавши адреси.
В першій квартирі типовий алкаш, гості змучена життям жінка і кмітливий пес. Друга пустує, стукаю разів з пять, без відповіді.
На третьому поверсі якраз виходить якась дівчина: схожа на Яринку, аж мороз пішов шкірою. Дивиться очі скляні, як у ляльки, рот кривиться, мов маска блазня. Я відсахуюсь, влітаю в квартиру.
Ярино! кричу майже нічого не бачу, штурхаюсь крізь тіл, перечіпаююсь за порожні пляшки. І зпоміж шуму чую «Тату! Тату!» Звідкись із-за дверей це у ванну.
Зірвав з місця защіпку біжу до неї. Вона одна ховалася, страшно було.
Виходимо, а тут поліція. Бабуся не спить, на всі дзвонить і патруль уже тут.
Це вашу доньку силоміць там тримали? питає коп.
Так, я їй вітчим
Він мій батько! голосно каже Яринка.
Вдома гріємо млинці зі сметаною на мій смак, трохи пересолені, мабуть, через Маринині сльози, але найсмачніші в житті. Я, щасливий, розповідаю: навiть якщо вона мене буде гнати поганою мітлою, не піду люблю їх обох, без них життя не те. Кажу, що життя складна річ, кожен падає і піднімається, як акробати в цирку. Головне, завжди мати кого обійняти. А вони сміються й слухають, підперши підборіддя рукою такі рідні, такі мої.
