У зрілому віці діти згадали, що в них є мама, але я ніколи не забуду, як вони зі мною вчинили
Коли чоловік залишив мене заради молодшої жінки, діти стали на його бік адже він був поважним директором великого заводу у Львові. Багато років про мене ніхто навіть не згадував, і я залишилася зовсім сама. Недавно мого колишнього чоловіка не стало, і тоді виявилося, що все своє майно він переписав новій дружині.
І тільки тоді діти згадали про маму. Тепер вони часто навідуються до мене, але я бачу, з якого приводу… Донька нещодавно почала натякати: мовляв, пора задуматися про майбутнє, про заповіт. Жоден з них і не підозрює, який сюрприз я для них приготувала. Вони все дізнаються лише після моєї смерті.
У зрілому віці діти згадали, що в них є мама, але я не забуду, як вони зі мною вчинили
Минали роки, а я залишалася, ніби загубленою десь на околиці. Мої діти завжди ставилися до мене, наче я чужа, немов ми не можемо знайти спільної мови.
Коли я розлучилася з чоловіком, це стало остаточною краплею у наших стосунках. Вони підтримали батька бо був людиною не простою, шанованим директором заводу у Львівській області.
Якщо чесно, їм було вигідніше бути поруч із ним. А я? Я залишилася сама зраджена дружина, забута мати.
Діти швидко забули про мене, а я тільки іноді чула через спільних знайомих, як вони відпочивають з батьком і його молодою дружиною. Вони разом їздили до Карпат, святкували в ресторанах, будували свої плани.
А я залишалася в порожній квартирі на Сихові. Кожна така новина про їх щасливе життя боліла, наче скалки в серці.
Якось я зрозуміла: треба жити для себе. Виїхала до Польщі на роботу. Вперше за багато років відчула свободу.
На старості літ діти згадали, що в них є мама, але я не забуду, як вони вчинили
Працюючи за кордоном, я заробила достатньо, щоб змінити своє життя. Повернувшись додому до Львова, зробила капітальний ремонт у квартирі, купила нові меблі, сучасну техніку і трохи гривень відклала на старість.
Тим часом мої діти облаштували власне життя. Я чула, що в них усе добре: пишні весілля, діти, святкування. Але потім промайнула несподівана звістка мій колишній чоловік несподівано помер від інфаркту. Всі свої статки він залишив молодій дружині.
Мій син і донька залишилися ні з чим. Їх жаль швидко змінився на демонстративну турботу про мене.
Спочатку вони приїжджали з подарунками: принесуть калач, солодощі, яблук, питають, як я почуваюся. Я зустрічала їх з усмішкою, але душею розуміла кожен переслідує свою ціль.
Зараз мені вже 72. Почуваюся нормально, маю сили і не жаліюся. Але недавно донька все більше стала говорити, що «треба подумати про майбутнє, мамо, можливо, оформити все як слід, щоб не було проблем». А через тиждень завітала онука та сама, що недавно вийшла заміж.
Бабцю, тобі тут не самотньо? запитала з цікавістю.
Мені тут добре, онучко, відповідаю.
Але ж квартира така велика! не вмовкає вона. Напевно, важко самій все прибирати? Може, ми б з чоловіком переїхали до тебе жити? Тобі не буде самотньо, а нам простіше не витрачатимемось на оренду.
Я посміхаюсь. Їхній розрахунок очевидний.
А хто сказав, що не треба буде платити? спокійно кажу. Можу вам зробити хорошу знижку.
Онука розгубилася. Вочевидь, чекала, що я відкрию для неї двері і скажу: «Візьми все, рада допомогти». Але у мене інший задум.
Ще кілька років тому я оформила заповіт: квартиру після моєї смерті продати, а отримані гроші направити у благодійний фонд допомоги дітям зі Львова, які потребують лікування.
Коли донька дізналася про це, ледве не зламала двері. Довго плакала, сварилася, мовляв, я забираю майбутнє у своїх онуків. Син потім «по-доброму» натякав, що «мама краще вже з нами жити». Але їхня раптова любов мене не зворушила.
А ви б пустили онуку до себе в квартиру замість мене?
