Ганна з Марією Степанівною сиділи на старому деревяному ліжку у кімнаті, де навіть стіни були одягнуті у светри зі старих килимків. Зима стояла справжня мороз малював візерунки на шибках, а у хаті тільки-но розгорілась піч, яка стара, але ще не здалась.
Та не журіться, мамцю. Прорвемось! Ганна лагідно притискала руку свекрухи. Зараз і ліки знайду, і чаю заварю.
Марія Степанівна ніяка їй не справжня мама свекруха, та ще й колишня, але Ганна і уявити не могла, що колись житимуть так спільною бідою зблизились.
Жили вони трьох у Івано-Франківську: син, його жінка Ганна та мати Марія Степанівна.
Ганна заміж вийшла, коли вже тридцятка стукнула. Вона друга дружина Тараса. Перших шлюбів не руйнувала Тарас до неї вже мав статус розлученого.
Свекруха її полюбила з порогу, а Ганні і справді пора було свого рідного плеча сиротою виросла. З Марією Степанівною їй грілося душі, немов із рідною мамою: поговорити, поспівчувати, обійняти. Ну, майже ідилія.
Домовились між собою, бурчав тоді ще веселий Тарас.
Пять років подружнього життя промайнули, як ранкова роса. А потім у Тараса зявилась коханка. Причому шумна, білява, зявлялась удома частіше за листоношу і ще частіше напідпитку.
Одного чудового ранку Тарас ще й ультиматум видав: Збирай речі. Даю два дні.
Ганна не вспіла й чай допити, а коханка вже скромно припила з валізою.
Чи вона цього аж чекала важко сказати, але хотіла епату й подивитися на конкурентку. Вийшло по-селянськи довгонога, але очі вії прикрили так, що здавалося, зараз вітрила на Дністрі напнуться.
Ганна не витримала і засміялась:
То що, Тарасе, поміняв мене на цю як її з віями, наче копиця сіна? Ну, фарт тобі, а я не журюся.
Весела вона мені, а ви з матірю дві курки на сідалі! відповів Тарас.
Мене на здоровя, а маму чим образити? Ганна вже не злилась сміялась.
Кицю, а мама що, залишиться з нами? Забери її! Навіщо така старенька нам? пискнула леопардова красуня.
Час і мамі, вже грубіше, я тобі гроші віддала, квартири не маю, а ти Де маю приют знайти? Марія Степанівна схопилась за серце.
Не треба театру! Залишайся в своїй кімнаті. Альона тут головна.
Давай, забираймося обидві! верещала та.
Далі Ганна не витримала:
Мамо, поїхали до мене у село! Я тут катастроф не створюю.
Краще вже в село, ніж слухати це щастя.
Зібрали все, що могли, і навіть аптечку не забули. Альонка ще кричала щось у слід, але драми не вийшло.
В Іванкові, у Ганниній хатині, було холодно, але стіни хоч свої. Ганна швидко натопила, притягла води, поставила чайника.
Ганно, як ти до всього вправна. Наче тут і народилася, зітхнула Марія Степанівна.
Дід мене всьому навчив. А в селі завжди так: сам собі пан і комірник.
Не минуло й тижня, як дім засяв чистотою й пахнув борщем. Зявились і гості сусід дядько Семен, самотній вдівець:
Привіт, сусідко. Давно не було чути твого гудіння! А це хто з тобою?
Познайомтеся, Марія Степанівна. Це мій сусіда, пане Семене.
Справжній гуцул! підморгнула Марія Степанівна.
Минув місяць. Тараса як корова язиком злизала. Але якось телефонує незнайомець і каже сухо:
Пані Ганно, ваш чоловік Загинув. Був під добрим хмелем, їхав з дівчиною вона ціла, а він Загинув.
Ганна не знала, як сказати про це свекрусі. Допоміг дядько Семен.
Мамо, візьми валерянку Тараса немає.
Ой, Боже ж мій, моя-то вина! Я ж його залишила, заголосила.
Мамо, він сам прогнав.
Похорони провели, як годиться по-українськи та з піснею Пливе кача.
Після процесії Ганна з Марією Степанівною поїхали в колишній дім мав переходити їм за спадщиною. Чи не щастя серед лиха: Тарас на розлучення не подав, часу не знайшлося. Весілля з білявкою теж було якесь кіно-версія, а по документах усе залишалось за Ганною з Марією.
У хаті аншлаг: одяг по стільцях, пусті пляшки скрізь, а посуд у раковині наче новий сорт цвілі викохує. Білявка, як лелека, стала в дверях:
Це моя хата, гуляйте звідси! Ми з Тарасом вже як сімя
Ой, дитинко, документи покажи! дядько Семен хутко перехопив ініціативу. Весілля без розлучення це ще не спадщина.
Позбирали все, геть погане на смітник. Білявка зникла, як ранковий туман.
Життя пішло по-новому. Дядько Семен став для Ганни та Марії рідною людиною. За рік він і Марія Степанівна одружилися: в селі гуляли три дні! Ганна була для них, як донька. Але і це не кінець. Вона взяла під опіку двох дітей, братика та сестричку: в дитячому будинку їх не могла розлучити.
Бо, як виявилось, родину можна не тільки народити, а й знайти. А ще побудувати з тих, хто опиниться поруч саме тоді, коли їм самим потрібна родина.
