Доню, відріж мені хоч чверть буханця, а завтра обовязково поверну тобі гроші. У мене просто голова паморочиться від голоду
Та як же так, відповіли мені, це ж хлібний кіоск. Ми пляшки не беремо. Не бачиш, що написано? Пляшки потрібно здавати в пункті прийому, там дадуть гривні, тоді вже йди і бери хліб. Чого хочеш?
А я й не знала, що той пункт лише до дванадцятої. Запізнилася. Досі мені не доводилося збирати пляшки. Серце стислося від безвиході, і я пішла дальше, не знаючи, де взяти хоч якусь копійку.
Треба було менше спати, вже в спину кинули, з ранку здала б пляшки ось і були б гроші.
Доню, відріж мені хоч четвертинку буханця, я тобі обовязково завтра поверну. Голова обертом іде, не маю сил
Бачу, старенькій жінці неймовірно соромно просити. Але тримається вона гідно горда, статна.
Не можу вам допомогти, крутить головою продавчиня. Я й сама ледве кінці з кінцями зводжу, і так тут жебраків повно на лавці сядеш, ті вже питають, чого не дала
Доброго дня, звертається вона до чоловіка в костюмі. Ваш улюблений хліб принесли. Слойки з абрикосом сьогоднішні, а з вишнею залишилися з учора.
Доброго дня, вітається чоловік, задумливий, як завжди. Мені хліб із горіхами та сухофруктами, і шість слойок з вишнею.
З абрикосом, пане, уточнює продавчиня. Добре, нехай будуть з абрикосом.
Він дістає гаманець, дає червону купюру гривні. Не озирається, а літня жінка стоїть поруч і дивиться з надією
Я помітив, що вона не схожа на жебрачку уважна, чисто вдягнена, старий піджак і акуратна сукня. На лацкані велика бабусина брошка.
Сів у авто, поклав покупки на сидіння і на роботу.
Офіс мого підприємства на Лісовому масиві у Києві, недалеко від дому. Не люблю зайвих витрат міг би мати офіс і в центрі, але навіщо?
Увійшов зустріла секретарка Марина.
Павле Богдановичу, дружина телефонувала, прохала передзвонити.
Маринко, чи щось трапилось?
Я керую невеликою мережею побутової техніки, почав наприкінці 90-х. Не всі тоді повірили, що щось у мене вийде, але наполегливість дала своє.
Будинок ми збудували під Києвом, живу з дружиною та двома хлопцями Матвієм і Назаром. Скоро чекаємо на донечку дружина вже на останньому терміні.
Ксеніє, що трапилось? питаю.
Павле, мене знову викликають у школу Назар знову влаштував бійку.
Рідна, я не впевнений, що зможу піти в школу, купа роботи, домовляюся про поставки з Одеси
Мені самій важко буде, ти ж знаєш
Не переймайся, я знайду можливість. Бережи себе. Головне здоровя.
Назар цього разу точно матиме ременя, якщо слів не слухає. Вибач, мушу працювати. Не чекай на вечерю.
Ти майже не буваєш вдома Діти прокидаються, а тебе вже немає, засинають ти ще не прийшов. Я хвилююся за тебе Чи варто так гнатися за всім?
Потерпимо, ще тиждень і полегшає. А ось у пологовому з ким дітей залишимо?
Може, знайдемо няню.
Я не хочу, щоб хтось чужий був із малими
Давай зараз не сваритися. Бачу, ти теж втомлена.
Я відчуваю, ніби тобі байдуже до дітей і до мене
Не кажи так, Ксеніє! Все, що роблю для родини. Для тебе, Матвія, Назара і нашої майбутньої донечки.
Вибач, не мала права так казати. Мені тебе не вистачає
Пізно повернувся. Діти сплять, Ксенія в залі.
Вибач, якщо була різка.
Все добре, не бери до голови. Сьогодні купив слойки з абрикосом. Привіз трохи додому, не їв кращих, чесно. А хліб із горіхами дітям не сподобався
Сів, задумався згадав ту стареньку біля кіоску
Дивний ти сьогодні, Павле, каже дружина. На фірмі негаразди?
Та нічого такого. Але сьогодні бачив ту літню жінку біля кіоску. Тепер не можу перестати думати про неї. Обличчя знайоме, але ніяк не згадаю, хто
__________________
Завжди намагаюся допомогти людям, особливо старшим. Не залишає на серці спокою, що не втрутився тоді. Ходив із думками весь вечір. А вранці, раптом «Боже, та це ж Олена Миколаївна!» Згадав по брошці і піджаку.
У школі її всі знали викладала математику. Діти її обожнювали, батьки поважали. Вона жила сама, заміж вийшла пізно. Дочка, яка швидко померла. Потім розлучення й повне самотнє життя.
Я виріс сиротою, мене з дитинства тягнула бабуся. Батьки загинули дорогою на поле під Житомиром. Памятаю, як, хлопчаком, бігав у Олени Миколаївни на подвіря допомагав по господарству. Після роботи вона садила мене обідати завжди в хаті пахло хлібом, який вона пекла сама у печі і нарізала, ще теплий. Найсмачніший хліб у моєму житті.
Раз кажеш, що смачного не куштував, неси й бабусі, відрізала більше половини.
Зараз її будинку давно нема, виріс багатоповерховий район. Я через старого знайомого з поліції знайшов адресу вона живе в невеликому гуртожитку на Позняках.
__________________
На наступний день, з букетом квітів, поїхав до Олени Миколаївни.
Натиснув дзвінок дрижачою рукою. Відкрила вона очі змарнілі, постаріла. Проте впізнала мене зразу.
Пашко, як же тебе не памятати Та і біля кіоску одразу впізнала.
Вибач, що не допоміг. Я сам не той був, загруз у думках.
Вона розплакалась.
Я чекав вас, Олено Миколаївно. Прийшов не з порожніми руками.
Востаннє мені квіти дарували колись на Перший дзвоник. Хоч і пенсія та все одно
Я прийшов, щоб запросити вас до себе. У нас просторий будинок, троє дітей, дуже потрібний хтось досвідчений і мудрий поруч.
Павле, не хочу турбувати вашу родину. Ти ж такий зайнятий, діти тебе не часто бачать
Ми з дружиною вирішили нам потрібен наставник для власних дітей, і хтось, кому можна довірити їх у потрібну хвилину. Ви чудово впораєтесь, Назар слухає тільки тих, хто має «силу слова».
Мені вже за сімдесят, але від дітей не втечеш. Хочу ще поспілкуватися, передати щось доброго.
То обирайте, ідемо. Діти будуть раді, та й дружина чекає.
__________________
Так Олена Миколаївна стала частиною нашої сімї. Ксенія щиро зраділа, знайшла подругу і розмовницю, якій можна довіритись. Для хлопців вона стала справжнім другом, зуміла й Назарчика заспокоїти і зробити слухняним.
Минув тиждень народили донечку. Назвали Дарою гарне українське імя. Олена Миколаївна варила борщі й пекла пиріжки, готувала хлопцям уроки, співала колискові.
Я спав спокійно, бо знав: діти у добрих руках, а дружина не хвилюється.
Один раз Назар набрався сміливості і сказав матері:
Мамо, ми пекли сьогодні з Оленою Миколаївною хліб! Справжній сільський, як на печі! Смачний
У духовці він інший, сказала вчителька, у справжній печі хліб інакший, памятайте
__________________
Усім серцем зрозумів: допомагаючи іншим, ми самі стаємо багатшими. Я дотепер памятаю смак того хліба, і тепло, яке несла колись мені моя вчителька. Тепер віддаю його далі своїй сімї та тим, хто поруч. І це, мабуть, і є справжнє щастя вміти віддавати добро далі.
