Уяви собі, мамуся нарешті пішла на пенсію. Вже кілька років минуло. Каже: «Втомилась, сил нема. Робота нервова, колектив справжній змійник, а вік уже такий, що хочеться трохи для себе пожити, а не для когось». Ніхто з нею й не сперечався мама в нас така, що як вона щось вирішила, то всі тільки головою покивають.
Ну і що думаєш переїхала мама на дачу на Волині, і почала кайфувати від життя: квіти й огірки саджати, каву на терасі пити, іноді з чарочкою коньячку, іноді з гарною книжкою. Насолоджується тишею, відпочиває від роботи, згадує її хіба що з полегшенням і жахом дякувати долі, що онуки вже дорослі, і тепер ціле літо їх до неї не привезуть.
Регулярно давала нам, дітям і внукам, свої стратегічні настанови:
На пенсію йти треба, коли онуки вже інститут закінчать. От тоді вже можна жити для себе. Бо як ні повісять вам їх на шию, і не розігнешся. А правнуки вже хай ваші діти з ними розбираються, бо ви тоді будете вже ті ще молодиці!
На дачі мама все облаштувала: і відділення «Нової Пошти» під боком, і сільпо, і інтернет ловить чудово, а під вікном розарій. Повітря свіже, сусіди спокійні, ніякої біганини наче сама ідилія.
Але знаєш, трохи їй стало нудно. І вирішила мама розважитись: замовити трохи бетону й залити частину подвіря, бо, як вона каже, «парковка виглядає якось не по-людськи». «Хочеш, щоб було добре роби сама, або плати тим, хто вміє», так мама вирішила і знайшла собі через інтернет бригаду «Айда», що готові взятись за все, хоч і за гривню, хоч за тисячу.
Приїжджають хлопці пятеро їх, за старшого Сергій, мама каже на нього «Серьожка», хоч він здоровенний, як дуб. Заливати бетон почали, дві бетономішалки вже стоять на подвірї, гримлять. Мама на терасі спостерігає.
І тут Серьожка вирішив, що можна трохи підзаробити на «бабусі» мовляв, одна, нічого не тямить у цементі, тож можна «накрутити» ціну і щось вигадати. Почав заводити «концерт»: то тут не так, то там треба переробити, грошей треба вдвічі більше, інакше поїдуть геть і нічого робити не будуть.
Мама вислухала цей «пенсіонерський спецефект», навіть головою покивала співчутливо. Запитала:«Ви хочете 50 тисяч гривень? А може, вам вистачить і 25?» А тоді каже:
Пропоную парі! ну і прямо йому так і каже.
На що? питає Серьожка.
На ці самі 50 тисяч. Бємось об заклад, що я твій загін організую так, що ви все зробите не за день, а за три години. Встигнете ти мені 50 тисяч, якщо ні я тобі. Домовились?
Я б на місці Сергія двічі подумав, але в нього самовпевненість і жадібність аж іскрить. Домовились.
Серьожка з кавою сідає на терасі. А Ганна Петрівна взуває гумові чоботи і вперед! За пять хвилин хлопців так по місцях розставила, що самі не зрозуміли як із звичайної компанії стали командою мрії. Кому що носити, що й куди тягти, як розрівнювати, щоб не гаяти часу, де можна пришвидшитись, а де треба не наплутати. І водіям бетономішалок розказала, як лити так, щоб і швидко, і якісно.
За два з хвостиком годинки залили ту парковку ідеально рівненько, красиво, як у європейському дворі.
Серьожка спочатку сміявся типу, зараз вона “вигорить”, потім перестав, а потім побілів, бо нагадав собі, що програв парі, і треба платити 50 тисяч. Стоїть, ні втора, ні третього не скаже.
Скажіть чесно як?! Це ж якийсь фокус
Та ні, каже Ганна Петрівна, здуваючи цемент із рукавиць, бачила оцю здоровенну розвязку при вїзді в місто?
Бачив…
Ото я її й будувала.
Кажуть, після того Серьожка зрозумів одне: якщо перед тобою «кульбабка» це ще не означає, що вона нічого не вміє. І сперечатись із такими собі дорожче. Як той казав, розум треба мати, а не тільки силу й нахабство.
