У моїй педагогічній практиці був такий випадок. У мою групу ходив хлопчик на імя Остап Коваль. Малюк народився з багатьма вадами: затримка розвитку, проблеми з сердечком, а ще вовча паща з розщілиною піднебіння.
До чотирьох років взагалі було важко зрозуміти, що саме він каже, а вже до шести, після безлічі занять у логопеда та з лікарями, Остап почав говорити значно виразніше. Він розмовляв трохи у ніс і з гортанними інтонаціями, але вже було зрозуміло, що він вимовляє.
Тут і настало Восьме Березня останній, випускний рік у дитячому садочку. Ми з колегами вирішили дати Остапу вивчити уривок вірша нехай виступить, бо він дуже соромився своєї мови й помітного шраму. Звичайно, ми усвідомлювали, на який ризик йдемо і яким стресом буде для хлопчика цей виступ. Але без труднощів людина не виросте сильною, він повинен був спробувати, щоб повірити у свої сили, довести собі, що нічим не гірший за інших.
Тим паче, що він сам дуже цього хотів: коли діти розповідали вірші, то й Остап повторював тихцем за ними, рухаючи губами.
Остапу випало завчати уривок вірша про маму. Його мама, пані Ліда, була так щаслива, що сину дали вірш навіть не очікувала. Сам Остап сумнівався, чи йому довірять це завдання, адже він відрізнявся від інших.
Вони дуже старалися кожного дня повторювали рядки по кілька разів: і перед дзеркалом, і один одному, то голосно, то тихенько, навіть перед рідними й наввипередки.
І ось настало саме свято. Остап отримав слово. Він сильно хвилювався, але не відмовився виступати. Сказав, що буде розповідати для мами, тільки для неї, саме заради неї і вчив.
Вийшов на сцену у святковому костюмі з вишиванкою й метеликом, став і почав читати. Почав чітко і старанно. Потім чи втомився, чи, може, злякався почав збиватися. Дійшов до рядків:
З драбини відповів Володя:
Мама пілотка? І що тут такого?
От у Остапа, наприклад, мама … (замислився, згадуючи слово) мама кон-ди-ці-о-нер!
У залі пролунали смішки. Остап почервонів, опустив голову, заховав руки в кишені, насупився, але не зупинився:
А у Тараса й у Вітали
Мами …
Кондиціонери! викрикнув хтось весело із задніх рядів. Тоді всі вже не стрималися і засміялися вголос.
Остап розвернувся й побіг за куліси. Я наздогнала його біля сходів. Він стояв, уткнувшись у стіну, витираючи рукавом сльози. Я нахилилася до його червоного вушка й тихо сказала, що той жарт був не в тему, і запитала, чи хоче він ще раз спробувати для мами і для мене.
Цього разу з потрібним словом міліціонер. І якщо що я йому підкажу. Він хмикнув і похитав головою, але потім трохи подумав і сказав, що хоче але боїться. Обіцяла стояти поруч, тримати його за руку й відразу підказати, якщо буде потрібно.
Остап погодився. Я віддала його няні, щоб вона витерла йому сльози, а сама повернулася до зали. Дочекавшись, поки закінчиться номер, вийшла до батьків.
Щиро кажучи, коліна тремтіли, але я попросила слова. І досі памятаю той виступ:
Остапу шість років, сказала я. І більшу частину свого життя він провів у лікарнях та санаторіях. Він мав більше операцій, ніж святкувань Дня народження. Довго не міг говорити, але цього року нарешті вивчився говорити чітко, і саме зараз набрався відваги вийти до всіх вас із віршем. Дайте йому змогу послухайте, будь ласка. Для нього це дуже складно й страшно.
Зала замовкла. Я вивела Остапа з-за завіси, він опирався, дивився униз. Маленький, кремезний, з випнутими губками. Заплаканий, але впертий хлопчик стояв і мовчав.
Остапчику, вперед! вигукнула мама.
Давай, Остапе! підхопив весело той самий голос із залу. Я присіла поруч і взяла його за руку.
Давай, Остапе, шепнула. Для мами.
Остап глибоко вдихнув і почав спочатку. Дійшовши до рядків З драбини відповів Володя: Мама пілотка? І що тут такого?, почервонів, але продовжив:
От у Остапа, наприклад, мама мі-лі-ці-о-нер! А у Тараса й у Вітали
Мами ін-же-не-ри!
І поглянув у зал кинувши гордий виклик.
Такої овації наш невеличкий садочок іще не чув. Ляскали всі і батьки, і діти, і вихователі, і технічний персонал, навіть стоячи. Далі Остап не зміг розповідати в залі здійнявся неймовірний гамір.
Та це вже й не було потрібно. Він зробив найголовніше.
Після свята музична керівниця відвела мене вбік.
Та тебе ж треба було гарно насварити, сказала вона, а я відразу заплакала. Усі емоції ринули назовні. Жінка хмикнула, зачинила двері, посадила мене на стілець і додала:
Насварити тебе за те, що ледь свято не зірвала, але Переможців не судять. А ви з Остапом переможці. Помийся і йди до дітей.
Чому я згадала цей випадок вже через 13 років? Нещодавно зустріла на вулиці маму Остапа, і вона мене впізнала. Розповіла, що Остап цього року вступив до університету, на бюджет, з першого разу склав усі іспити на відмінно. А на який факультет? На філологічний!
І ще вона переказала мені слова сина: Якби не той випадок, так би й залишився інвалідом
А головне в цій історії: наполегливість, міцний характер. Головне, що з дитини з особливими потребами виріс справжній, повноцінний чоловік! І допомогли йому в цьому добрі люди. Тож будьмо терпимішими й добрішими один до одного!
Пам’ятаю один випадок зі своєї педагогічної практики: у мою групу ходив хлопчик Миколка, який народився з багатьма вадами — затримкою розвитку, проблемами з серцем та, до всього, із заячою губою й розщілиною піднебіння.
