Кіт, який вже майже змирився з думкою, що приречений загинути на самоті замерзнути десь під снігом, померти від голоду, зради й відчаю, раптом відчув поряд із собою щось маленьке й тепле
Мене вигнали. Просто винесли. Після десяти років життя під одним дахом.
Причиною стало рішення лікаря: ніби-то у новонародженого може бути алергія на шерсть. Оте примарне «може бути» поставило крапку в моїй долі.
Звісно, дорослого десятирічного кота вже ніхто не захотів брати до себе. Господар, не довго думаючи і без сліду докорів, просто виніс мене на вулицю. У чужий двір, прямо в глибокий сніг і жорстокий мороз. Він знав, що назад я не знайду дороги. Та й сумніваюся, що взагалі дожив би до наступної ночі синоптики прогнозували міцні морози.
Холодний розрахунок і суха логіка.
Якби не втручання долі, так би й сталося. Але щось пішло інакше. Я, вже готовий здатися, раптом відчув під боком щось живе. Тепле.
З зусиллям порухав лапами. Повернув голову і завмер.
Переді мною тулилися одне до одного двоє малих клубочків із широко розплющеними очима. Вони дивилися на мене з надією і довірою.
Ну звісно роздратовано подумав я. Навіть спокійно померти не дають. За що мені таке покарання?
Кошенята. Їх теж покинули. Двох малюків у таку ж хуртовину, під той самий лютий мороз. Не зрозуміло чому. Але тепер, якщо я здамся вони точно не виживуть. Замерзнуть поруч з моїм вже охололим тілом.
Я почав розминати задубілі від холоду лапи. Підтягнув кошенят до себе, обгорнув і став вилизувати. Вони довірливо притислися до мене ніби я був не просто матірю, а самою надією на порятунок.
Ото влип зітхнув я про себе.
Живіт скручувало з голоду. А значить, малюкам і зовсім було гірко. Підвівся, кульгаючи, і поплентався до смітників туди, де ще відчувався запах їжі.
Знайшов із труднощами кілька мерзлих шматочків котлети і трохи курячих потрохів. Приніс все малим, дав їм наїстися, а рештки доїв сам. Нагодовані кошенята зручно вмостилися під моїм животом, замуркотіли й заснули.
Мене раптово зморив сон.
Раптом голос:
Мамо! Тату! Дивіться, тут киця з кошенятами!
Я мало не скривився в усмішці. Звісно киця
Але дівчинка виявилась не з тих, що проходять повз.
Минуло десять хвилин, і вона повернулась. В одній руці торбинка з ароматною їжею, в іншій старенький, але теплий плед. Ми вже не лежали на голій землі, а зручно вмостились на мякому покривалі.
А ще через годину дівчинка зявилась знову разом із татом. Він приніс власноруч складену будку зі старих меблів. На передній стіні аркуш з написом червоним маркером: «НЕ ЧІПАТИ. НЕ ВИГАНЯТИ. МИ ЇХ ГОДУЄМО. КВАРТИРА 22».
Увесь вечір сусіди приносили гостинці баночки з кормом, залишки вечері, баночки з дитячим харчуванням. Турбота і співчуття заповнили весь підїзд.
Наступного дня тато з донькою знову провідали кіцю з кошенятами. Малюки, наївшись досхочу, навіть не приповзли до мене звалилися на півдорозі.
А ввечері, коли родина знову навідалася, кошенята з радісними писками кинулись до дівчинки.
Я спостерігав із будки, позіхаючи. Підходити не збирався. Мене вже зраджували. Знову вірити не хотів.
Мамо, каже дівчинка. Ти ж не пригостила маму кошенят. Вона ж теж їсти хоче
Та досить, відмахнулась жінка. Доросла ж, сама впорається.
Яка мама? здивувався тато. Це ж кіт, а не киця.
Ти що? насупилась жінка. Он же, піклується, облизує Явно мама!
Придивись краще, усміхнувся чоловік. У нього жодного вигляду мами і ніяких слідів годувальниці.
Жінка присіла, обережно провела рукою по моєму животу. Я незадоволено сіпнувся і подивився з докором.
Господи, прошепотіла вона. Це ж і справді кіт
«От здогадалася», посміхнувся я про себе.
То виходить, ти увесь цей час один їх доглядав? Грів, годував?
Я навіть не ворухнувся. Що мені її слова? Все, що я мав це діти, яких хотів прилаштувати, а далі зникнути нишком.
Проте доля знову втрутилась.
Жінка не пішла. Вона плакала.
Мамо, прошепотіла дівчинка, притискаючи кошенят. Подивися на нього. Він же домашній, мабуть, недавно вигнали
Так, додав тато. Хтось вирішив, що він зайвий. А він, замість того, щоб здатися, став для них мамою. Відклав свою смерть заради чужих дітей.
Ти навмисно, так? прошепотіла жінка. Хочеш, щоб я заплакала?
Просто констатую факт, спокійно відповів він.
Жінка підійшла до мене, обережно підняла й пригорнула.
Я напружився, вже був готовий вириватись але замість цього нявкнув і замуркотів. Сам не зрозумів, навіщо.
Я думав: погодують, причешуть і знов на вулицю. Але
Опинився у ванній. Мили шампунем. Обурено верещав, але дівчинка й мама мене заспокоювали.
Потім теплий рушник. Мякий диван. Смачна їжа. Кошенята, як завжди, поснули під моїм боком.
Справжній герой, прошепотіла жінка, гладячи мене по спині. Серед людей далеко не кожен на таке здатний
«Підлещується», позіхнув я. «Ну гаразд. Встану подряпаю».
Замість подряпини знову муркотіння. Дівчинка розсміялась.
«Нехай. Може й не подряпаю. Здається, вони справді добрі».
Я притис кошенят, почав вилизувати їх. Жінка знову плакала.
«Дивакуваті жінки ці», подумав я про себе. «Спершу миють, потім плачуть. Напевно, совість мучить».
Я міцно заснув, обійнявши малюків. Не знаючи, що був правий: саме мама колись заборонила брати додому вуличну котячу сімю. Тому будку й змайстрував тато разом із донькою.
Тепер всі троє я й кошенята спали, згорнувшись у мякенький клубочок.
А сімя стояла поруч і мовчки дивилася на старого кота, який виявився людянішим за багатьох людей.
Але ж ми не пройшли повз? тихенько сказала дівчинка.
І тато з мамою тільки мовчки кивнули.
Можливо, це й був їхній найбільший правильний вчинок за останній час. І я зрозумів: навіть якщо тебе зрадили, не можна забувати бути добрим і світ може стати трохи світлішим.
