Татку, чому?! Як ти міг так із мамою?!
Ганнуся з подругою Орисею пливли крізь Львівський парк, ніби по калиновому морю, коли зненацька угледіли дивну пару під віковим каштаном. Чоловік із сивиною в скронях ніжно пригортав жінку до себе, шепочучи їй щось на саме серце крізь листя, що шелестіло, наче крила лелек. Жінка світилася від радості, як світанковий пагорб над Дніпром. Ганнуся застигла, вирячивши очі, мов би вперше побачила місяць.
Ганю, ти жива? стурбовано мовила Орися.
Та нічого Ходімо, відгукнулась Ганнуся, голос затихав між тополями.
Дівчата мовчки попрощались. Дорогою додому Ганнуся сама собі здавалася прозорою: такого не може бути, це, мабуть, примара! В голові гриміли слова: Татку, чому?! Як ти міг зрадити маму?!
Квіти на віях, пил в кишенях. Коли вони вийшли після курсів української літератури йти додому не хотілося. Ганнуся запропонувала:
Орисю, давай поблукаємо у Високому Замку!
Звісно! Поки ще сонце не сховалося за шпилі!
Алея як вуличка у сні: закохані сміялись під каштанами, а дівчата кружляли між ними, як тіні від гойдалки.
Завернули за стару бесідку і тут той самий чоловік із жінкою біля лави під калиновою гілкою. Він щось нашіптує їй, а вона раптом засміялась так дзвінко, що аж листя задрижало.
Він був у сірому пальті, важкий, мов дощ над полем. Лише з боку, по ході, можна було здогадатися це чоловік не молодий.
Орися вже хотіла пройти повз, та помітила Ганнуся не кліпає очима, вростає поглядом у цю дивну сцену.
Ганю! Ти що, зомліла?
Та нічого… змахнула вона рукою і рвучко рушила вперед.
Вийшли з парку, ніби вибралися зі сну. Ганнуся не сказала й слова, лиш болісна тінь бігла за нею аж до старої брами дому
Тепер усюди перед очима поставав образ жінки при дереві, її сміх і теплі руки чоловіка рідного тата, який, здавалося, не помічав нічого у світі, навіть доньки
“Татку, як же так Я ж так тебе люблю, завжди мріяла, що ти найкращий, найдосконаліший. А тепер коханка? Якби не бачила на власні очі не повірила б!”
Крокуючи нічним коридором галицького дому, Ганнуся відчувала себе тенетами запаху полину на Полтавщині: заплуталась, не може вибратись.
Сідай вечеряти! буркнула мама, накладаючи вареники. Не дочекаєшся тобі двох в цій хаті!
Я тільки руки помию… пробурмотіла Ганнуся, тікаючи до ванної, наче від грози.
Вимивши руки сто разів, повернулося все до початку: батька немає. Поїла мовчки, ніби чужа, і попрямувала у свою кімнату, занурившись у подушки, як у хмари над селом.
Відкрила ноутбук а думки, як чорні круки, не дають нічого писати. Перед очима одна лиш сцена з парку. Не віриться, що це правда.
“Як так? Мій же тато… Невже доросле життя це суцільні обмани й зради? Чого йому бракує? Як він міг залишити маму та й мене заради цієї чужої жінки? Може, вона навіть не знає, хто я!..”
Скрипнули двері. Тіні застрибали по стінах.
Пробач, люба, день непростий був, затремтів голос батька.
Колись складні дні були лише перед зарплатою, буркотіла мама, натякаючи на сварку над борщем. А тепер щодня випробування.
Оленко, нині така пора, що й не розберешся
Хотів зайти до дочки, хотів як завжди поцілувати, але Ганнуся ледь чутно буркнула:
Йди, бо вечеря вистигне
Дочко, щось сталося?
У мене все гаразд. А у тебе?
Він ніби хотів щось сказати, але тільки махнув руками і пішов до кухні.
Ганнуся не виходила з кімнати весь вечір. Вона розписувала у голові план як повернути тата назад. З цим планом і заснула під шерех дощу.
Прокинулася рано, коли ще вулиці спали, а з кухні линув шепіт батьки щось тихо з’ясовували.
Богдане, куди зібрався так рано?
На роботу, терміново треба.
Сьогодні ж субота, міг би з нами побути
Повернусь до обіду, обіцяю, потім кудись разом сходимо.
Ганнуся зробила вигляд, ніби тільки прокинулась, потягнулась, як киця.
А ти куди, доню? відгукнулась мати.
Мамо, маю заняття, запізнююсь, промовила швидко.
Що це за життя, зітхнула мама, нікого нема вдома цілими днями…
Поки мама бурчала, дівчина вже забігла у ванну.
Вийшла, швидко вдягаючись, бачить: тато стоїть у коридорі.
Доню, може, я проведу тебе до університету? лагідний, як лелека в теплій ріллі.
Галю, випий хоч кави! вигукнула мама з кухні.
Іди, я почекаю! посміхнувся батько, у його очах весняний дощ.
She швидко наливала в чашку каву, ковтнула її на ходу. Вибігла на ґанок.
Ходімо, тату!
Кілька хвилин ішли мовчки, а потім батько тихо спитав:
Доню, ти не сердита на мене?
Ні, татку! То, мабуть, у мене той… перехідний вік, сказала вона, мов дивна лелека, яка вагається відлетіти чи лишитися. Я тебе люблю, тато!
Я теж тебе люблю, донечко!
Найбільше у світі?
Батько мало не спіткнувся, дивно подивився, проте вимовив:
Найбільше у світі!
Вони усміхались, але боялися зустрітись поглядом.
Все, тату, мені сюди. Чекаю тебе в обід. Ти ж обіцяв!
Галя подалася до інституту, але, переступивши поріг, причаїлась і пішла слідом за батьком.
Серце стискалося, та ще залишалась надія А він звертає не туди, він по чужій стежці.
Наздогнала і бачить: під липою у дворику чекає на когось. Дзвонить комусь.
Через кілька хвилин йде жінка. Чорне волосся, усмішка, що світиться від весняного сонця.
“Яка ж гарна, шепоче собі Ганнуся, невже вона цінніша для тата, ніж ми з мамою?”
Жінка підбігла, поцілувала батька, вони пішли далі, тримаючись під руку.
Район чужий, порожній, як вокзал у нічному імлі. Вони посідали на лавку під липою, довго теревенили, а потім довгий поцілунок, нестримний, як обрій.
Ганнуся стояла за деревом, ніби камінь при дорозі: невидима й гірка.
Вони встали, вертають назад. Знову біля дому прощання, усмішка, тато йде вже у свій світ, жінка в будинок
Ганнуся не відходила, чекає. І тут побачила, як жінка зявилася з підїзду з пакетом для сміття. Постала на її шляху.
Доброго дня! сказала начебто спокійно.
Доброго… Щось сталося? розгублено перепитала жінка.
Якщо ти ще раз побачишся з Богданом, я подбаю, щоб тобі було непереливки.
Ти хто така?
Ти не зрозуміла? Діставай телефон!
Та на… жінка подала їй телефон.
Набирай його номер! Скажеш, щоб не приходив. Я його донька. Він дуже любить маму!
Жінка набрала номер, Ганнуся почула з телефону голос:
Оксано, що сталося?
Богдане, нам більше не треба бачитися.
Чому?
Бо в тебе є сімя. Я після університету поїду з Києва Сімя понад усе.
Оксано, якщо в голосі батька зявилася дивна полегкість.
Все, Богдане, не телефонуй більше. Прощавай!
Ганнуся прийшла додому, де на кухні чути було сміх і запах молочної каші.
Чого це ти така весела? здивовано спитала мама.
Їсти будеш? підлила борщу.
Буду! і аж сіла щаслива.
Ганю, і справді, чого раптом така задоволена? втрутився батько, присідаючи поруч.
Татку, ти мене любиш? зустріла його поглядом Ганнуся.
Люблю!
А маму?
Мить тиші, а потім чітка відповідь:
І маму теж люблю!
Правда-правда?
Та що там! Я вас обох люблю понад усе! ще раз зраділо сказав тато
І у вікно, здавалось, заглянув вітер з пахощами полину: над цим дивним українським домом знову сниться мирний сон.
