– Оленко, навіщо тобі така велика квартира, а? Ти ж одна живеш. Ні дітей, ні чоловіка немає. Друзів теж, наскільки я розумію, поруч нема. Нащо тобі двокімнатна? А ми в пятьох тіснява в одній кімнатці. Подумай, доню, поміняємося квартирами. Та потім, як мої хлопці підростуть, обернемо назад. Як тобі така думка? батько дивився на неї з якоюсь хитрістю, але й з надією.
Як мені така думка? А як він гадає? Як на це можна реагувати батько, який багато років зовсім не давав про себе знати, тепер зявився зі супер ідеєю. Олену ніби обідав мороз не чекала, що людська нахабність може сягати таких висот… А щодо друзів були у неї подруги, наскільки їй того хотілося…
– Ну то як, Оленко, згодна? батько поглядав нетерпляче.
– А як же мама?
– Що мама? здивувався він.
– Вона часом приїздить до мене рази два на місяць, буває залишається на кілька днів. Інколи й цілий тиждень. І друга кімната тому для неї просто необхідна.
– Та що там ті два рази на місяць! В мене в гаражі стоїть старе крісло-ліжко витягнемо, почистимо та й на кухні поставимо. Зручно ж! І холодильник поряд сміявся він. Тут і спатиме, і поїсти одразу можна, далеко ходити не треба.
Олена дивилась на батька вже навіть без образи. Його слова “самотня”, “одна”, “бобиліха” її навіть не чіпали. Їй було дивно невже так можна? Бути таким простим і прямолінійним, як пять копійок. І справді думає, що найрозумніший, а всі довкола дурні?
– Олено, подивись, який це для тебе зручний варіант! Мама приїде два рази на місяць, а нам щодня треба десь жити. Відчуваєш різницю?
Звісно. Йому “з родиною”. А Олена, значить, вже давно не родина. Подумаєш, донька від першого шлюбу. А от три його синочки і нова жінка це справжня сімя. Олена зітхнула. Сил на сперечання вже не було, навіть цікаво було чи усвідомить батько, що не лише йому дано мізкувати.
– Тату, я ж тільки-но іпотеку сплатила. Стільки років працювала на цю квартиру… Жаль…
– Та перестань зі своїми драмами! Працювала вона… Старт у тебе був непоганий, якщо чесно він скептично глянув.
Старт? Вона ледве не відповіла: Не ти мені старт дав, а мама… Але промовчала навіщо казати те, чого людина не почує?
– Тату Я подумаю, тільки й сказала.
– А, ну так думай. Ніхто не забороняє. Поплескав її по плечу по-приятельськи.
***
– Олено, та треба було його одразу куди подалі відправити! Помінятись, ще чого! Може тобі й подарувати свою квартиру? Бо в нього троє діток?! Сміхота ще та! мама в обуренні ходила по кімнаті.
– Мамо, ну він же батько все-таки Незручно якось. зніяковіла Олена.
– Доню! Ну я тебе прошу Йому зручно це головне! Йому не соромно просити чуже. Та він завжди таким був, ти ж погано його знаєш… Не переймайся. Це не твоя вина, ясно? ніжно погладила її по руці.
– Та я й не засмучуюсь, просто це вже не вперше. Спершу думала, почулось чи не так зрозуміла. Не могла повірити, що так нахабно поводитись можна Він і раніше такий був?
– Так, завжди. Ти ж його не знала толком. Я ніколи вашому спілкуванню не перешкоджала, але йому нецікаво було. На розлученні теж вимагав ділити квартиру моєї мами, бо сам там жив! мама усміхнулась, але в очах тінь.
– Може й не треба взагалі спілкуватись, а? Як думаєш, мамо?
– Не рівняйся на нього, Олено. Він твій батько. Родина як не крути.
– От-от, родина А для нього ми зовсім не сімя зітхнула Олена.
Мама пожала плечима. Вона знала це. Але що робити? Життя покаже
Олена теж знизала плечима й відвернулась. «Отак от Там у нього родина, а я ніхто». Там три сини улюблені. Про них він може розповідати годинами: хто коли повзати почав, перший зуб, перша гулька, яка казка улюблена, як спав і як їв Його жінка теж господиня.
– Гаразд, мамо, я не буду реагувати і намагатимусь спокійніше ставитися. Якщо знову почне, скажу прямо ні. Хай краще так, ніж зовсім ніяк. У декого і батька взагалі немає. А він принаймні не пє, як багато хто, правда?
– Напевне невпевнено відповіла мама.
Наступна зустріч з батьком відбулася вже за тиждень у його домі. Його сімя якраз розїхалась по лікарнях, то він запросив.
– Олено, ти вчасно! Я тобі хотів показати який вбудований шкаф! Як ціла кімната! Все барахло поміститься. А обої веселі подивися! із захопленням водив її по квартирі.
– Тату
– А кухня затишна, хоч і маленька. Тут мамі крісло поставимо, холодильник правда старий, але ти ж потім собі новий поставиш. Я маю знижкову карту, якраз
– Тату! Навіщо все це?! Мені не треба твій холодильник, ні обої, ні карта! сумно відповіла Олена.
– Доне, ну ти ж маєш все оглянути перед переїздом! Треба знати, куди йдеш, правда? дивився, ніби її й не бачив…
– Тату, вибач, що давала тобі надію Не буду я переїжджати. Мені затишно в своїй квартирі, я нічого не мінятиму, трохи невпевнено сказала Олена.
– Добре-добре А ти душову подивись! Я щойно міняв. Все нове і унітаз польський. все торочив він.
– Ти що, зовсім не чуєш? Я сказала не переїжджатиму! Мені своя квартира до вподоби і я не хочу змін! Жодного обміну не буде! раптом озлилась вона. На нього, на себе, на цю всю ситуацію
– Обміну не буде? Тобі що, шкода, чи що? Тоді навіщо прийшла? Чому спілкуєшся? Це неправильно Я ж сподівався. А ти підвела мене. подивився відчужено. Олена опустила очі й мовчки вийшла.
Вона йшла старими осінніми вулицями і не знала сміятись їй чи плакати. Зупинилась, витягла мобільний і зітхнувши, видалила номер батька, усі його контакти. І лише тоді полегшено зітхнула Може, це й єдиний правильний вихід. А батько Якщо вже й захоче, знайде як звязатись, зателефонує чи напише Але в душі Олена знала не приїде й не напише. Більше йому нічого з неї не треба. Адже обміну так і не відбулосяВперше за довгий час Олена повернулася додому не із тягарем на серці, а з легкістю. Її воля нарешті проявилась у дії, а не в страху чи сумнівах. Відчинивши двері, вона зустріла знайому тишу власної оселі, яка сьогодні здалася затишною, як ніколи.
Вона присіла на улюблений диван, скинула взуття і замислилася: скільки років вона будувала цей простір, мріяла і виправдовувалася за свою самотність. А тепер зрозуміла її дім насправді повен світу, і не тому, що хтось живе поруч, а тому, що тут затишно їй самій.
На стіні висіла стара дитяча фотографія, де ще маленька Олена стоїть біля мами й усміхається. Вона усміхнулась у відповідь цьому знімку і собі маленькій, і собі теперішній. Більше не треба доводити нічого чужим людям. Справжня родина та, що не просить і не торгується, а приймає і підтримує навіть якщо це просто двоє: вона і мама.
Ввечері Олена зварила чай, відчинила вікно і вдихнула пізню осінь. Дощ торохтів по підвіконню, а їй було тепло. Завтра вона позвонить мамі: Приїжджай у гості, будемо дивитися старі фільми і пекти пиріг. І хай у когось велика родина на фотографіях, а в неї просторий дім і серце, у якому, зрештою, є місце лише для тих, кого хочеться впустити.
І зовсім неважливо, скільки кімнат. Важливо, що в них стало нарешті так легко дихати.
