Соломія, це що за дивина? Це ти мамині огірки викинула?
Остапе, та звісно ж. зітхнула Соломія. Вони ж давно забродили… та мягкі, ну як їх їсти?
Та нічого страшного. Зверху ті прибрала б, решту можна було б промити. Ще би їли. Ми з мамою їли банки, що вже геть вздулись, й нічого, живі-здорові. А ці ж просто трохи постояли. Не можна так із харчами, Соломійко, вони грошей коштують!
Остап важко підняв підборіддя і дивився осудливо, бурмочучи щось під ніс, проходячи повз дружину.
Соломія втомлено зітхнула. Це колись здавалося їй милим. Думки плуталися і переносили її у химерне минуле…
…По алеї парку, ледь торкаючись землі, рухався високий хлопець у вишитій сорочці. У руках зв’язка польових айстр і волошок, які так любила Соломія.
Остап, не може бути! Ти на полі зірвав?
Атож, хитро всміхався хлопець. А ті ваші троянди, то якесь бездушшя і грошей море. Лучше ми з тобою на колесо огляду підемо полетимо!
Соломія сміялася і ступала за Остапом, ніби у маренні…
У теперішньому Соломія розчинилася у мить десь на кухні гучно плескалось щось по тарілках: Остап готував огірки. Колись вона вірила, що ті пікніки, відмова кафе все заради романтики, а насправді було через жалість до кожної гривні. Навіть колесо огляду вибрали не від щедрості, а з ощадливості.
Минали роки, усе ставало явніше: весілля, двійко дітей, буденність. Залишалось два шляхи погодитись або бунтувати. Вища сила бережи тих, хто обирає мовчати, як Соломія.
Вона, мов тінь, сковзнула на кухню й почала розставляти тарілки для близнюків, себе і Остапа. Гречка, котлети, салат усе простеньке, без жодних витребеньок.
Остапе, що ти твориш? втомлено спитала Соломія. Чоловік старанно ділив котлети дітям.
Їм і пів котлети вистачить. Їм же пять.
Він урочисто, аж церемонно, відрізав котлетку на тарілці, другу поклав назад на пательню.
Ти зовсім вже?
Думаєш?
Та так, Остапе.
Це ж не жарти. Мясо в нас дороге, а взагалі, багато їсти смаженого шкідливо. Наступного разу зроби на пару. Масло дороге стало треба його заощаджувати.
Діти варене не їдять.
Звикнуть. Полюблять, відрубав Остап і зник у кімнаті. А Соломія дивилася на тарілки з “урізаними” котлетками і терпінню наставала межа.
В кінці тижня Олена Якимівна свекруха повернулася з дачі. Порівняно з нею, Остап був щедрий, як князь.
Соломійко, золото моє! Привезла хлопцям обновки! От пощастило вам із бабцею, завжди з гостинцями!
Соломія, щойно приїхала з роботи, ледве видихнула і рушила зустрічати свекруху.
Олена Якимівна простягла пакет.
Олено Якимівно, це ж дівоче. заглянула Соломія. У нас же хлопчики!
Та то байка! відмахнулася Олена Якимівна, дістаючи майку із зайчиком. Та й що? Валентинко любить зайчиків. А дітям яка різниця, рожеве там чи блакитне?
Ну гаразд, дякую, Олено Якимівно. Розберемося.
Соломія посміхнулась крізь зуби, сховала пакет потім викине. Вбрання не тільки не для хлопців, а ще й порване. І на городі соромно показатись.
Остапе, коли ми вже переїдемо? Скільки можна з твоєю мамою жити? пошепки докоряла пізно ввечері.
А коли гроші на квартиру відкладемо. Терпіння, Соломко.
Може, краще кредити взяти? Бо інакше це до старості.
Не ображайся, кредит то кайдани, стільки відсотків! Та й мама допомагає готує, прибирає, на городі крутить Практично!
Ти розумієш, що діти з нею в кімнаті сплять? Поки що їм пять, а далі? А свої секрети? Замків немає, бо Олена Якимівна не дозволяє, шепотіла з болем.
Тихо, вимкни світло електрика, рахунок!
Соломія вгризлася у подушку й голосно зітхнула. Все. Кінець.
…
Наступного дня сварка. Остап заборонив хлопцям дивитись “На добраніч, діти”. Дорого, мовляв, електрика йде.
Все, більше не витримаю! плакала Соломія. Я йду й забираю дітей! Моя мама забере нас там у них своя кімната.
Схопивши валізу, однією рукою піджимала близнюків до дверей.
Валентине, Сергію, швиденько!
Соломіє… Ти куди? Остап застиг. А наша сімя? Я хіба не старався?
Шість років мовчки. Ти, твоя мама, оці каністри з шампунем, найдешевший туалетний папір, іграшки поламані ще з твоїх часів Я хочу іншу долю для дітей. Я краще буду марнотраткою, аніж такою, як ви.
Олена Якимівна, демонстративно схопилася за серце й не пустила сина за Соломією.
Ой, синку, болить Нехай, синочку. Вона ще повернеться. Ну кому вона треба з двійнею…
І Остап повірив.
…
Соломко, ти навіщо три рази той самий пакетик чаю заварюєш? запитала Лідія Петрівна, мати Соломії.
Соломія ніби виринала з іншого світу, машинально заварюючи третю чашку одним пакетом.
Як ви там жили? Це ж не життя, а випробування. То якась патологія
Ага, коротко кивнула Соломія, завмерла біля холодильника. Там сир, ковбаса, йогурти, масло усе гарне, не найдешевше. Треба сховати цукерки, а то діти всі зїдять.
Та хай їдять! Я для чого їх купую?
Краще сховати не звикли до таких скарбів: до солодкого одразу сипле.
Лідія Петрівна кивнула і обережно торкнулася доньчиного плеча.
Ніч. Сон ледь тримався. Ліжко занадто мяке, не скрипить, не пахне старістю, як у Остапа. Соломія навшпиньки подалася на кухню. Відчинила холодильник свято щедрості і свободи! Відрізала хліба, поклала товстий шмат сиру та ковбаси, вкусила райський смак. Ніхто не каже, скільки сиру можна, як різати ковбасу Узяла йогурт і випила просто так! Це було прекрасно
Боже, яка я дурна Яке щастя не економити на собі…
Як змогла стільки років жити за чужими правилами? Обливала себе, не купувала нового, носила старе від свекрухи, одні чоботи на пять років Як?
…Минуло кілька тижнів. Дзвінок у двері. Вихідний, мама забрала хлопчиків у парк, Соломія тільки-но прокинулась.
Хто там? Остап? Що ти тут?
На порозі чоловік.
Соломіє, повертайся. Ми з мамою Будемо менше рахувати копійки. Ти головне повертайся. Люблю тебе, Соломіє Повернися заради сімї…
Ні! Ні, й ще раз ні! Не повернусь. У хлопців тепер своя кімната, я маю свій простір. Вони дивляться мультики коли хочуть й їдять скільки треба. І більше ніхто не миє поліетиленові пакети. Я купила собі халат нормальний, затишний! Розумієш? Це мої гроші, я їх витрачаю, як вважаю за потрібне! Усе! Про розлучення повідомлять у сімейному суді.
Соломія зачинила двері й розридалась. Сльози були соловями жалю й самотності, але й полегші. Так, доведеться більше працювати для дітей, та вона була готова. Готова до всього, окрім повернення у те життя не своєВперше за довгі роки їй не було соромно за свої бажання. Вона підійшла до вікна, ковтнула свіжого повітря, спостерігаючи, як сонячне проміння спалахує на вікнах сусідніх будинків. У грудях поволі розстанула лідяна стислість розходились хвилі веселого, трепетного полегшення.
Цього дня вона зробила чай з новим пакетиком, поклала собі дві ложечки цукру, а хлопцям щедро масла на хліб. Вмикнула на всю гучність улюблену музику і пустилася в танець, разом із синами, у просторій й світлій кімнаті свого нового життя.
Вона знала: попереду ще багато труднощів. Але над усім цим свобода любити себе, дбати про дітей так, як підказує серце, і не жити під тягарем чужої скупості. І хай світ вважає це марнотратством Соломія нарешті дозволила собі щастя.
На кухонних полицях йогурти й цукерки, діти сміялися, обіймаючи маму, і наперебій просили ще й ще казку на ніч. З вікна світило сонце. За вікном був новий день.
І Соломія вперше відчула: вона не просто виживає вона живе.
