Камяна жінка
Ганну Федорівну привезли на швидкій, підібрали просто посеред вулиці. Вона впала прямо у мокру, жорстоку київську багнюку, сил підвестися не було. Двоє молодих хлопців обережно посадили втомлену Ганну на ноші й занесли у Приймальне відділення.
Велика, статна жінка у брючному костюмі, на підборах-склянках, з акуратним макіяжем, що підкреслював її великі очі й повні губи, у вухах важкі срібні сережки, на колінах шкіряна сумка Ганна вїхала у коридор на візку. Лягти вона відмовилася рішуче; тільки отямилася одразу почала вичитувати водія за їдкий запах цигарок, фельдшеру «пораднила» рухатися жвавіше, а молодому практиканту з коледжу наказала взагалі не торкатися до неї.
А і не особливо й хотілося! буркнув той, надимавши щоки.
То ви ще мені і нахаміть, юначе! Ото вже побачимо, хто до кого доторкнеться! глузливо, але спокійно відповіла Ганна Федорівна, відчувши себе суворою совою. Вона зрушила плечі, притиснула сумку до себе, й тут же поглядом сіяла по приміщенню, немов суворий таємний інспектор. Лоб набіг зморшками, тонкі брови зійшлися до перенісся на її лицарському, ніби з граніту висіченому обличчі. Шкіра подекуди пронизана судинами, але захована під шаром тонального крему, який зараз, від поту після уколу, зморщився і некрасиво підкреслив борозни часу. Проїжджайте, я тут не лишаюсь. Тут протяги страшні! рішуче сказала Ганна і кивнула на битком набитий коридор.
Жінка за реєстраційною стійкою подивилась суворо, зняла із санітара папери й сказала: далі Ганна цілком на відповідальності відділення, хлопці вільні.
Гіпертонічний криз, знепритомніла на вулиці Головою не падала Тиск швидко рапортував юнак у синьому халаті.
Дякую, Ромчику! Бігом ідіть, тут людей і так тьма! витерла йому плече медсестра, зовні схожа на нього. Мабуть, мати.
«Треба Треба допомагати своїм, родичам» мимоволі майнуло думкою в Ганни.
Голова боліла несамовито, руки мимоволі падали, і сумка дорога, фірмова чи не вислизала назустріч підлозі, а сил підняти вже не залишилось. Сили ні на що не було. Навіть говорити важко. Язик до піднебіння всох, розпух немов, пити страшенно хотілося.
Дайте мені, будь ласка, води, чітко й голосно розрізуючи гуркіт коридору, попросила Ганна.
Її не почули. Коридором снували люди, родичі підштовхували візки із хворими, втішали, перекликались, шарпали за плечі тих, хто «виключався». Попри все це сновигали лікарі, поправляючи стетоскопи, читаючи папери на ходу, розподіляючи хворих по оглядових. Медсестри теж заклопотані, важливі, але чому їхні справи зовсім не стосуються Ганни Федорівни?
Де Петровська? Петровська хтось? нарешті гукнула одна з працівниць між собою Ганна називала їх «лікарочки».
Я тут! відповіла Ганна, потім гучніше. Тут я!
Ось вам баночка, туалет туди, далі на кров. Та зніміть уже шапку! Не Північ у нас тут!
Ганна забула, що сидить у теплій хутряній шапці. Ото й піт по лобу, як струмки, і тімя пече! Незадоволено стягнула шапку, заховала в сумку, куди й так ледь вміщалися всі документи. Ганна не планувала тут лишатися, щойно відляже відразу додому. У неї, Ганни Федорівни Петровської, директорки фірми з металопластикових вікон у Києві, роботи повно, часу нема!
Медсестра поклала їй баночку на коліна.
Ганна Федорівна Петровська від народження потужна, обємна. Важко не помітити. Великий плід велике немовля міцна школярка. «Ой, яка ж у вас» казали лікарі її матері. «Да це ж стопа яка!» дивувалися продавчині у взуттєвих, коли Ганну було важко втиснути в дитячі туфельки
Поряд із нею мати завжди виглядала Дюймовочкою. Від батька-козака дісталася така порода. Той згорів від раку, коли їй було вісім.
Ганна все життя себе соромилась. У дитсадку була Гулівером, серед метушливих однолітків самотньою. У школі теж непросто. Рятував спорт: мама зустрічалася з тренером, і, щоб дівчина не заважала, записали на атлетику. Метання диску, штовхання ядра там Ганна була як удома. За любов одного разу сплутала просту цікавість чоловіка, втратила себе, подорослішала, поховала матір і виліпила із себе таку Ганну, на яку потай захоплено озиралися.
Спочатку працювала у ЖЕКу, керувала ремонтами, потім підучилась. У буремні 90-ті разом із хлопцями «шабашила» на будівництвах. Її не раз плутали з чоловіком, потім сміялися й казали «своя». Була суворою, інколи жорсткою, компаній не любила, але була своєю.
Ганна Федорівна так і залишилась камяною.
«Камяна баба», шепотіли за спиною.
Згодом зявилася її фірма «Вікна у світ». Ганна керувала всім: від профілю й монтажу, до закупівель і документів. Підлеглих не обіймала, чаю не пила, але вони її берегли як непохитну стіну. Ставши директоркою, втручалась у справи своїх працівників, посилала до лікарів, організовувала свята, контролювала своєчасність, дарувала подарунки до Нового року але ніколи не була Снігуронькою. Вважала це, зважаючи на свої габарити, геть безглуздим.
Ганна знала про всі вагітності ще до тестів, знала про сімейні скандали, про вступи до вишів, про родичів, що зненацька приїжджали з Камянця чи Сум. Допомагала, підказувала, рятувала. Так життя навчило спочатку себе, а тоді й інших боронити особливо слабких чи «не таких».
Подруг у неї не було так простіше. Так надійніше, бо тоді ніхто не назве тебе за спиною «наша драбина»
«Камяна баба» не церемонилася, не вивертала правду різала відразу. Якщо виганяла, то ішла й варіанти шукала, а якщо не приймали відповідальність знімала. Не тиран, а локомотив, що не спиниться. Та за цим локомотивом вагончик із сином, Олегом, якому й заради якого вона старалась
Хто не витримував такої хватки ішов. Але за неї трималися, бо навколо безробіття, конкуренція, а поруч з Ганною зібралися люди перевірені й віддані.
Зараз тільки на них і надії Поки вона тут, у лікарні, не проґавте контракти
Це що?! Забирайте, я відмовляюсь! кинула баночку Ганна. У мене криз, мені лягти треба! Що, читати не вмієте?!
Та затихни, кобіто! пожвавився чоловік на лаві з перевязаною головою, зняв баночку й потримав у руках. Хочеш, я за тебе? Ха-ха! Тільки шапку тоді віддаси даром не буду Обожнюю великих баб!
Себе рятуй, огризнулася Ганна, відштовхнулася ногою й відкотилася разом із кріслом до стіни.
Що ви робите, жінко! Ми тільки ремонт закінчили, не нищіть нам стіни! вичитала працівниця з бейджиком. Світлано, чия вона?
Я своя. Хочу піти. Яка адреса вашої лікарні? Треба таксі викликати
Куди ж ви?! Сидіть, вас лікар подивиться, полежите, відпочинете вже лагідніше вмовляла адміністраторка. Проте Ганна уже дзвонила.
Олег? Яночко, до сина поклич! Я розуміюале це важливо. Я в лікарні, маю завтра важливі зустрічі. Потрібен терміново Олег.
Вона не наказувала, хоча могла би гримнути так, що всі б здригнулися. Але не хотіла. Ганна звично коротко викладала ситуацію, так, щоб людина відчувала терміновість, а потім чого вона очікує.
Яна Ганнина невістка пішла до ванної, постукала.
Твоя мама по телефону. В лікарні.
Що? Зараз, ще десять хвилин! буркнув Олег, не поспішаючи.
Він усе почув. Якщо мама дзвонить значить, все нормально. Хай зачекає.
Скільки себе памятав, чекав її зранку і до вечора.
У мами були справи, робота, «бізнес», як вона казала, навіть квартиру купили завдяки її фірмі в Києві. Ганна міняла вікна в школі Олега, ремонтувала дачі всім знайомим, тримала все під контролем. Але серед тієї «рибки» її сітки тільки цей маленький Олег, за щось відчужений.
Мама перевіряла домашку, кивала, якщо добре, а якщо ні правила помилки й веліла до кімнати. «До ідеалу», як казала. Пояснювала вчитися треба, розвиватися.
А те, що вона його любить ніколи й слова. Не шепотіла, що Олег найкращий. Мовчала.
Не любить вона його! вирішив він у девятнадцять. Вивчити й дати йому все це ж її обовязок? Він не просив народжувати.
Та вона виживе! В неї все схоплено. В неї навіть ліжко в реанімації «заброньовано».
Яна, ковтаючи сльози, стискала телефон
Ганна намагалася підвестися, сперлася на стіну й раптом ноги підкосилися, впала мішком. Котиться по плитці баночка, на підлогу летить сумка, під щеку ковзає пухнаста шапка.
Йой вилаявся мужчина-бездомний, кинувся піднімати її. Поки допомагав, непомітно поцупив з кишені гаманець, стягнув з руки каблучку з бурштином.
Він когось нагадував Ніби знайомий
Вона вже нічого не відчувала, дихала важко, і в голові лунало: «Тримайтеся правої сторони»
Зазвичай Ганна їздила на роботу машиною. Водій Роман Гаврилович підвозив її щоденно о 7:30. Відкривав дверцята, поправляв пальто, сідав за кермо, вмикав класичну музику. Все чітко, як годинник. Ганна рідко вибачалася, але завжди була ввічлива. Та сьогодні Романа «розчавив» сміттєвоз бампер вщерть.
Шефиня, можливо, таксі? Оце влипли! бідкався Рома.
Не треба. Я метрою доїду, глухо відповіла Ганна, хоч і погано почувалася. Такий удар давно не лякав. Гроші все полагодять. Розбирайся, а потім приїдь з паперами.
Велика, рішуча, вона пішла на метро. Люди пропускали її вперед її масивність давила морально. В метро парко, тече натовп, і з динаміка: «Тримайтеся правої сторони»
А тепер день закінчувався. Ганну, після вимірювань, уколів, коливань апарату, поклали в палату на третьому поверсі, накрили простирадлом. Ледве отямилась і знов: «Триматися»
В палаті пахло парфумами, ліками, і чомусь гречкою та ванільними сухариками. Ганна їх любить, але їсть рідко. Через вікно не видно проспекта Перемоги шаленого, мов новорічна гірлянда
Згадала, як колись купила таку гірлянду в «Дитячому світі». Ввечері забрала Олега з садочка. Він сидів сам на лавці, вихователька вже збиралася додому.
Олег, за тобою прийшли! А ти боявся! проспівала вона.
Хлопчик швидко витер сльози, натягнув комбінезон. Мама спокійно чекала, не допомагала, просто стояла.
Що в коробці? спитав він по дорозі.
Синку, це гірлянда! Повісимо вдома, буде свято! вперше за довгий час голос Ганни став теплим, Олег аж здивувався.
Вдома гірлянда не запрацювала. Ганна мовчки змотала дріт й віднесла все на полицю. Через два дні чоловіки з гаража полагодили її, але Олег уже не розповідав нікому про святкову ялинку
А зараз невидима сила протягла над містом гірлянду з людських сердець, лампочки горять та мигають. А «лампочка» Ганни перегоріла чинити треба.
Двері відчинились увійшла худенька медсестра у рожевому халаті.
Не відкривайте очі, я туш обережно зніму, а то буде пекти
Ганна відчула мякіша вату на щоках. Господи, як це приємно! Жінка щось бурмотіла, дбаючи, в неї відгукнулося щемливе: мама Мамин дотик. Все давно минуло. На могилі незабудки. Ганна їздила туди: платила за фарбування огорожі, садила квіти
Не варто Я сама тихо відвернулась Ганна.
Тихенько. Відпочиньте. Дайте сили тілу. Ось, отак.
Медсестра зняла шпильки з волосся, поправила.
Я заплачу, тільки гаманець зітхнула Ганна, не знаходячи його. Засмучено всхлипнула.
Вдруге ограбували перший раз, ще юною, у метро: вирізали сумку разом із гаманцем, у якому була фотографія Олега і дорожня монетка Тоді Ганна просто сіла на лавку й заплакала. Сумку шкодувала, тільки-но купила першу фірмову. Тепер у майстерню, шрами і на сумці, й на душі
Не треба грошей. Ви відпочивайте, я кровяний тиск зараз поміряю
Повернулась із тонометром, а Ганна вже дрімала, провалюючись у мякий сон
Олег, вийшовши з ванної, зовсім забув про маму. Яна набрала ще раз, відповіді не дочекалась. Натяки, прохання все марно.
Мама все сама. Вона все владнає
Увімкнув телевізор, футбол. Яна потирала плече, знову дзвонила свекрусі.
Ганна любила ділами: нові вікна, ремонт, авто для сина, спортзал для Яни, якісні продукти. Яна не відразу звикла віддячити не могла, але згодом погодилася.
Коли Олег оголосив, що одружується, Ганна розгубилася ніби вчора ще грала з ним у машинки. Весілля організували, все найкраще як хотіли молоді. Але до себе Ганна не підпускала нікого. Вміла тільки так ділом, а не словами
Наступного дня Ганна трохи оклигалась. Сусідки по палаті переважно її років, небагатослівні. Одна, Зіна, постійно гризла сухарики, хрустіла на весь коридор.
Любите ванільні? Але запивати треба! мовила Ганна.
Нерви У чоловіка інсульт, а я переживаю, тому їм знітилась Зіна.
Тільки чай! Де тут чай налити? Ганна пішла по коридору висока, зморена, впевнена. Зайшла у буфет, обвела поглядом новенькі, але вже побиті столи, подумала про якісні вікна
Зібрала зелений чай і печиво, принесла Зіні.
Ось, пийте! Я не знаю, який вам більше до смаку, але головне не голодувати!
Зіна вдячно киває, а з дверей вже махає Яна незграбна, у халатику й бахілах.
Вітаю. Бачите, я кличу, кличу до вас!
Яна поставила пакунки, сама ховаючи погляд. Піжама, халат, косметика, смаколики, чай і кава все з улюблених магазинів Ганни.
Ганна стала поруч, важка, незламна, а всередині здригнулася чубчик і вся вона розтрусилася, мало не плачучи.
Тітко Ганно, не треба вже, ледь не розплакалася Яна. Ну, вдягайтесь, а я до лікаря.
Дівчина вибігла, а Ганна стояла дивилася на піжаму, на пакети, і серце стискалось. Життя починалося спочатку: потроху склеювалось. Раніше змушувала себе йти по уламках, тепер когось до себе пустила. Навіть невістку. Навіть якщо через гроші то що з того? Все одно приємно, що хтось турбується.
Син дзвонив кілька разів але Ганна не відповідала. Що казати?
Яна повернулась, крутила обручку, думаючи не казати поки що, що, можливо, розлучиться з Олегом, не час.
Уночі Ганна плакала, не знаючи чого.
Наступного дня їй повернули гаманець і каблучку.
Ваша річ. Той чоловік вже не повернеться, серце не витримало Бурмак Василь Миколайович, сказали чужі люди.
Ганна згадала його. Бурмак Василь кращий у секції, майже майстер спорту. Колись він хвалив її, а вона вірила. Він зник. Вона залишилась.
І не камяна вона, а жива, тільки дуже довго не вміла дихати вільно.
Але все зміниться. У неї є Катерина колишня подруга, Зіна, Яна трохи наївна, але рідна, є робота, весна й незабудки, які треба ще досіяти, і онук, маленька крапелька, УЗД якого вона вже бачила.
Яночко, ти тільки сину скажи, що любиш, хай який би не був. Я не казала й маю тепер жити з цим. Жінці треба когось любити, інакше вона стає камяною
Яна лише кивнула. Ні, не камяна Ганна Федорівна. Вона сильна, велика, але дуже вразлива, жива людина, яка одного дня народилась і голосно крикнула світові: Я живу!
