Зустрічалася з чоловіком (54 роки) півтора року. Казав: «Ти моя родина». Потрапила в лікарню на три тижні він жодного разу не приїхав
Мені сорок вісім, Віктору пятдесят чотири. Познайомилися ми на сайті знайомств. Почалося все досить романтично: перше побачення у затишній львівській кавярні, а вже на третю зустріч він привіз мені на день народження розкішний торт на замовлення. На ньому було написано: «Яворині від людини, яка рада, що ти зявилася на світ». На той момент знали ми одне одного лише три тижні.
Віктор справив враження людини щедрої, але без зайвої показухи. Міг принести квіти просто так, без жодного приводу. Пропонував вибратися під Київ на дачу, щоб трохи провітритись. Одного разу полагодив мені кран у ванній, а потім ще й оплатив ремонт у квартирі моєї мами. Свою ж майстерню з ремонту техніки мав і жив сам.
Ти моя родина, Яворо, сказав він колись місяців через вісім нашого спілкування. У мене дорослий син, колишня дружина давно в Польщі, а ти все, що в мене є.
Я повірила. Ну як тут не повірити чоловіку, який не лише красиво говорить, а ще й тортами з милими написами дивує і кран на кухні без зайвих слів візьметься полагодити?
Три тижні тиші: як звучить зрада без жодної сварки
Коли я опинилася в лікарні, то перший тиждень навіть не ображалася розуміла: у нього робота, майстерня, то купа замовлень. На другому тижні вже почала трохи переживати. А на третьому дійшло: він так і не приїде.
В моїй палаті лежала Валентина Григорівна, дама років за сімдесят. Щосуботи її чоловік приносив їй букет хризантем. Якось питає:
Яворо, а ваш коли навідається? Я його й разу не бачила.
Роботи повно, кажу.
Вона зиркнула на мене поверх окулярів і спокійно так:
В усіх роботи, дорога. Мій Толик теж працює. Але через усе місто їде три маршрутки з пересадками, та ще і з хворою спиною… Бо йому фізично неможливо не приїхати. Не «не хоче» не може НЕ приїхати. Якщо чоловікові «можливо не приїхати», то й лишитися, певно, теж.
От ця фраза в мені застрягла. Точніше за всі поради психологів.
Мене виписали в середу. Ввечері подзвонив Віктор.
Яворонько, тебе вже додому виписали? Давай я в суботу підтягнуся, посидимо.
В суботу. Через три дні після лікарні, ще після операції. Говорив про це, як про похід у кіно.
Я одразу: Ні, Вітю, сьогодні.
Примчав через дві години, квіти, фрукти, винуватий вираз обличчя. Сіли на кухню. Я вирішила не тягнути кота за хвіст:
Вітю, а чому ти жодного разу не приїхав?
Я ж щодня дзвонив!
Дзвонив, так. А приїхати ні. Три тижні. Двадцять один день. В мене була операція, наркоз, шви, температуру під сорок відбивала, лежала в бюджетній палаті, чекала на тебе. А ти телефонував і питав: “Як ти?”
Я збирався, правда! Але два великі замовлення треба було зробити, один працівник звільнився, я сам за трьох. Не було часу.
За три тижні жодної години? Лікарня до восьмої, сорок хвилин машиною. Година з двадцяти одного дня не знайшов?
Ти не уявляєш, в якому я стані був. Я переживав. Але майстерню не можна було кинути.
Не міг чи просто не захотів?
Помовчав. І в тій паузі раптом стало все зрозуміло: для нього «переживати» і «бути поруч» це різні світи. І першим він спокійно заміщує друге.
Знаєш, Яворо, почав нарешті тихо, я не вмію по лікарнях. Не вмію сидіти біля лікарняного ліжка, дивитися на крапельниці і бліді обличчя. Від цього мене трясе. Моя мама померла в лікарні, після того я три роки не заходив до жодної клініки. Коли ти подзвонила, хотів приїхати, але щоразу серце тисне, відкладаю на завтра. А там тиждень, другий, третій…
Ось воно те, від чого терпне душа. Не «не хотів», не «не любив», не «не було часу». А «я не вмію бути поруч, коли погано».
Вітю, кажу, півтора року ти був поряд, коли все добре: кафе, торти, дачі під Києвом. Кран відремонтувати, мамі допомогти не проблема. Поки здорова і весела компанія для тебе. А як погано стало, по-справжньому тебе вже не було. Дзвінок це не візит. Переживати не означає бути поруч.
Я розумію, винен.
Ти не винен, Вітю. Ти просто такий. А це навіть гірше. Провину можна виправити. А свій характер хіба що дуже хотіти.
Букет чужого чоловіка й рішення, що дозріло між гематогенами
Того вечора Віктор поїхав. А я сиділа на кухні з чаєм і думала про Валентину Григорівну з її Толиком. Три маршрутки, хворий хребет і квіти щосуботи. Без гучних заяв просто приїжджав. Бо не міг інакше.
А Віктор міг. Двадцять один день поспіль міг. І у слові «можливо» містилось усе про наш півторарічний роман.
За тиждень отримала від Віктора довжелезне смс. Купа вибачень, обіцянок, слів про кохання, про страх, що його обплутав. Я дочитала і вперше не відчула нічого теплого.
Бо слова без вчинків це як гарні шпалери без стін: милує око, але жити там неможливо.
Я не відповідала. Не з образи чи бажання помститися. А просто нарешті зрозуміла. Мені потрібен чоловік, який приїде. Не подзвонить, а занесе мандарини в палату і посміхнеться над халатом. Той, хто не просто «переживає», а не може не бути поруч.
Шви затяглися. Мама каже, що навіть виглядаю краще, ніж до операції. Може, тому що зайве вирізали не тільки з живота.
І все ж хочу спитати питання, що, здається, болить багатьом.
Жінки: чи було, що чоловік «переживав» лише телефоном чи смс а ось ноги не доходили у складний момент? Чи пробачали, чи йшли?
Чоловіки: скажіть чесно ви ті, кому «неможливо не приїхати», чи ті, хто частіше пише, ніж їде?
«Я не вмію бути поруч, коли погано» це виправдання чи все ж вирок стосункам?
