Некрасива Ганна
Господи, ну це ж не чоловік, а якесь непорозуміння! Хіба ж Ганна не бачить, за кого ти збирається заміж?! Малий, худий, а лице хоч плач! Може, і не смертний гріх, та бувало краще
Та годі вже так! Ну, зросту йому не вистачає, то й що? Жити ж не зростом! Ганна й сама не красуня.
Це так! Але тільки уяви, які ж у них діти будуть?! Жах один.
Молоді мами, що від нудьги теревенили на лаві біля підїзду, дружно поправили ковдри у колясках, потішено дивлячись на своїх сплячих малюків. Яким там дітям Ганни до них?!
А Ганна тим часом, витягнувши з машини нареченого пакети з продуктами для мами, тепло кивнула сусідкам і почала метушитися:
Дмитре, коханий, не важко тобі? Дай, може щось візьму! вона спробувала було забрати хоча б один пакет, та безуспішно.
Ганнусю, ти краще двері підїзду притримай! Важке то не жіноча справа. Не можна тобі!
Сусідки переглянулися і знизали плечима.
Ну й жукіще! Не жіноча справа, бачте! Перед весіллям усі такі уважні, а там побачимо, яка з неї щаслива стане!
Ганна з Дмитром давно зникли у підїзді, а біля лавки ще ширявся «аналіз»: ріст, вага, лице, Дмитрова машина та Ганніна хода. Та хіба важко пусте діло робити.
А Ганна про плітки й думати не могла. Вона поспішала до мами, яку не бачила вже дві неділі. Спершу відрядження, потім ремонт в новій квартирі, до якого з Дмитром кинулися, щоб встигнути до весілля. Мама звеліла берегти себе, не хвилюватися та не їхати марно. Холодильник повен, телефон працює, невдовзі весілля. Як усе встигнути?
Та Ганна не витримала. Вперше так надовго була далеко від мами. Тривога не відпускала.
Ганну мати народила у тридцять пять. На носатій, незугарній і негарній Марисі, продавчині з маленького гастроному в Черкасах, знайомі й рідні давно поставили хрест: стара діва, діти? Де там!
А Марія взяла й здивувала. Поїхала у відпустку в Одесу і привезла звідти жениха! Не абищо красень: високий, плечистий, кароокий. Марія коло нього наче сіра невидимка біля розкішного лева. Непара.
Та з появою в житті Марії Олександра, шубу носила вже вона.
Олександр був розумний і працьовитий. Вмів не лише заробити, а й примножити гривню. А на дружину, яку любив душі не чаючи, нічого не жалів. Марія розквітла причепурилась, зробила модну стрижку й відлякала з хати всіх приятельок.
Близьких подруг не мала. Не зрослося. Хоча і прагнула душевного спілкування, її оминали: надто негарна. Навіщо собі настрій псувати?
Тому з тими, що забігали за послугою чи дефіцитним товаром, Марія розпрощалася без жалю.
Вона боялася пліток адже вони, гірше за рану, незрозуміло, коли і як боляче зачеплять. Марія розуміла, що її Сашко, на думку багатьох, їй «не пара», а отже, хтось порадить йому кинути дружину. А то ще й додадуть вигадане, добренько прибрешуть. Тому Марія зробила свою оселю фортецею неприступною і закритою для чужих. Не хотіла втратити своє щастя.
Але дарма боялася. Сашко нікому, окрім Марії, не був потрібен. Він рано й сильно переконався, що приказка про «з лиця воду не пють» таки недаремна. Сашко, що ріс без батьків, із питущою бабусею, це знав, як ніхто.
Батьків він втратив рано, ще трьох не виповнилося. Батько, трохи випивши, повертався зі весілля друга, не впорався з машиною
Сашко залишився з бабусею, але, втративши сина, вона не впоралася з болем, почала пити. Тож у вісім літ хлопець навчився сам собі їсти приготувати й прасувати сорочки, щоб у школі лишніх питань не виникало. Й учився старанно. Його зовнішність лише ускладнювала життя: помічали одразу, позбутися настирливих уваги дорослих було непросто.
Зростав впертим і злим. Як інакше, коли любові не знав? Бабуся пляшку понад усе любила, а люди поруч одні лише «ахи» та «охи» від краси, але ніколи слова співчуття.
Ніхто, окрім продавчині з хлібної, пані Валентини, яка сама двох дітей сама виховувала. Вона виросла у дитбудинку, та своїм синам дала тепло, хату де хліб на столі і в чашках чай з медом. Мед сусід пасічник підкидав.
Ой, дякую! Скільки винна?
То від душі! Ти ж людям лицем стоїш хіба мені не можна! Не смій ображати!
Для Сашка вона щодня крім хліба видавала булочку:
У школі зїси! суворо казала, гладячи кучері долонею.
Ця ласка, незаслужена й дарована, гріла Сашка день у день. Він спершу відмовлявся, а потім зрозумів: цим лише засмучує тітку Валю. Тож просто дякував. Приходив після уроків допомогти в магазині. І невдовзі Валентина стала для нього майже мамою.
Потім усе стало на свої місця. У пятнадцять Сашко лишився зовсім один бабусине серце не витримало. Валентина не вагаючись оформила опіку:
Ти мені давно син, просто за законом все зробимо.
Так у Сашка зявилася сімя. Злість щезла без сліду, бо тепер було кому її прогнати.
Закінчивши технікум, Сашко пішов працювати, відремонтував бабусину квартиру, та особисте життя не складалося. Дівчата знайомилися охоче, та потім самі уникали: “Сашко, ти занадто красивий, підеш, ще й кинеш З такими красенями усім підеш лише за мрією, сімя не для тебе!” Й забута злість знов укріпилася в серці.
Синку, значить, не твоя. Твоя десь ще чекає, віра от і все. Без неї нічого не буває. Дочекайся все прийде!
Слова прийомної мами відчіпляли біль від душі, і Сашко ще міцніше чекав. Але роки йшли, а тієї не було. І далі лише тимчасові знайомства.
Валентина вирішила відрядити на море.
Ой, Сашко, ти мусиш побачити його! Воно велике, лагідне й грізне водночас. Поїдь. Щастя.
Того разу Сашко познайомився з Марією. Біля парапету на берегу Чорного моря стояла тиха дівчина, про яку ніхто не згадав. А Сашко, уздрівши її, онімів так уже нагадувала вона йому прийомну маму. Познайомившись ближче, зрозумів: це найбільший подарунок долі після Валентини. Вся світла, ніжна, щедра на любов. Саме те, чого він мріяв стільки років! І упускати не став.
Свою доньку Ганну вони з Марією любили так сильно, що часом самі боялись.
Щоб не розпестити нам її сильно? хвилювалася Марія.
Не мусимо! цілував доччину маківку Олександр. У нас розумниця!
Так щиро вірив, що Ганна не могла не радувати батьків слухняністю й ніжним характером.
У маму пішла! гладшала внучку Валентина. Така ж добра, як і наша Марисенька! Бережи своїх дівчат, синку. Щастя коли в домі така любов.
З мамою і братами Сашко мав найтепліші стосунки. Тому, запідозривши, що щось не так, повідомив спершу братам, аби не хвилювати дружину й маму.
Молодець, Сашко! Розберемся, брати займалися ділом.
Найшли лікаря, встановили страшний діагноз, але Сашкові не дали впасти в розпач:
Не смій! У тебе дитина, ми поряд. Медицина не стоїть.
Боротьба тривала десять років. Сашко тримався, дивуючи лікарів силою духу.
Інший би вже здався. А ви кремінь!
Сашко кивав, долаючи запаморочення. Знав: його сила у Марії та Ганнусі, яка бігла з школи до лікарні з гостинцем.
Не хочу, доню!
Їж, татусю! Суп пересолений мама плакала, як варила. Я сказала, що не можна! Скоро ти вилікуєшся й повернешся. Я ж правильно кажу?
Правильно, Ганнусю
І щоразу він повертався Бо вдома чекали.
Пішов тихо. Вдома, на плечі у Марії. Заснув і не прокинувся. А вона сиділа до світанку, обіймаючи, перебирала все спільне життя
Сашко, мені нема на що нарікати Стільки всього Дякую тобі
Ганнуся, прокинувшись, вбігла до спальні і тонко, як пташка, затремтіла.
Тихо, мала, татові вже не болить. Йому гарно Чуєш? Не плач Марія більше не силилася зупиняти сльози. Я з тобою.
Без підтримки вони не залишились. Брати Сашка допомагали, Валентина приїжджала. Родина гуртом переживала біль, бо знали: сам, таке не здолаєш.
Йшли роки. Ганна зростала. З кожним роком дивитися в дзеркало їй хотілося все менше. Усвідомлювала, що некрасива. І змінити нічого не могла.
Чи вкоротиш собі ніс? Чи зробиш очі більшими? Навіть морква, яку Ганна довірливо їла, читаючи, що це допоможе підрости, не врятувала.
В школі сміялися, а Марія тихо витирала сльози доньці “Зачекай, дитино. Ще побачимо, хто щасливіший буде!”
Ганна закінчила школу, вступила до університету, але і там ніхто не цінував її лагідності та доброти. Дивилися на красивих і гучних, а в Ганни списували конспекти. Вона старанна, не відволікалася, знаючи у групі, де дівчат значно більше, їй годі чекати уваги.
Що ж, мамо, далі робити? згасло спитала Марія, коли дочка стала фахівцем, зробила невелику карєру, але не знала, як влаштувати особисте.
О, на море знову! усміхнулася Валентина, Один раз вийшло, може й вдруге пощастить?
А вона сама не поїде. Заупрямиться.
Поїдемо разом: покличемо братів із дружинами й дітьми, гуртом. А там, дивись, і Ганна утече від галасу. Памятаєш, як у місто стрімголов тікала з дачі минулого літа?
Збираємося! рішуче сказала Марія.
Та доля мала інші плани.
На морі Ганна вперто трималася родини, не хотіла нікуди одна. Скільки не умовляли стояла на своєму:
Ніде я сама не хочу!
Що залишалося? Змиритися.
А доля собі сміялася з-за рогу. Бо своє вона вже вирішила. Тільки-но Ганна повернулася в Київ з відпустки і там, біля рідного дому, її й підстерегло кохання. Поверталася з роботи, поставила авто на парковці, і саме в цей момент почалася злива.
Прощаючись з новими черевичками, Ганна зняла їх і босоніж пішла через калюжі, поспішаючи додому, де чекала мама. Уже біля підїзду її облив з ніг до голови водою автомобіль. Водій загальмував, вибачаючись, а Ганна розсміялася! Так щиро, що він не міг відвести очей.
Судьба впевнено поставила галочку і рушила далі, знаючи: у Ганни з Дмитром усе складеться.
Так і сталося.
Минуло кілька років. Ті ж сусідки на лавці біля підїзду, наглядаючи вже доросліших дітей, знову зашепочуться, щойно підїде машина Дмитра:
Диви, яка норкова шуба на ній! Я від свого й шарфа не діждуся, а їй будь ласка!
Та досить, не йде їй ця шуба! Не йде!
Ех, заздрісна ти! Галкину щастя спокою не дає? Так, чоловік її не красень, але ж який ніжний! І дітей, і її балує. А тебе жаба душить!
От і душить! Ну як так одні все мають, а іншим нічого?! Дивишся ні лиця, ні вдачі, а діти диво! Як так?!
Від верблюда! Моя мати казала Галкин тато був красунчик! Тут, голубонько, генетика!
Та чому ж Ганна завжди мила? Що їй не скажи усміхнеться, подякує, не обізветься! Мала б на світ злитись через свою некрасу!
Мала б, але не зобов’язана! А ти менше заздри може, й ти гарнішою стаєш!
Та ну тебе, я в неї життю вчитись не збираюсь!
А Ганна й не зважає на пересуди. Коли тут усе встигати? Мама слабне, Валентина переїжджати збирається ближче бути, дядьки в гості кличуть, дітям уваги потреба.
Сашко, Марічко, додому! Бабуся пиріг дістала, не можна змушувати чекати!
І буде ще один вечір: із задушевною розмовою, піснею під гітару і казкою на ніч від Марії для онуків.
І житиме життяПиріг вийшов на диво румяний, а на кухні пахло дитинством медом, яблуками і свіжозавареним чаєм. Ганна розсміялася, коли Сашко, ухопивши найбільший шматок, радісно вигукнув:
Бабусю, ти як фокусник! Щойно сумував за морозивом, а тепер про морозиво й думати не хочу!
Марія обійняла доньку так тепло, ніби знову стала молодою:
Бач, Ганнусю, що таке просте щастя! Он Сашко веселий, Марічка з машинкою грається, Дмитро тішить а що ще треба? Головне, що разом.
А Валентина, змахнувши сльозу, додала:
Виходить, красу по-справжньому видно лише у блиску очей. Хто любить завжди красивий.
Ганна притиснула до себе дітей, озирнулася на повну тепла кімнату, і раптом зрозуміла:
у цьому домі розквітло щастя не для сусідських очей і не для чужих слів, а для тих, хто вміє бачити далі від дзеркала.
І коли надворі вечір поволі стелився по дахах, а вікна засвітилися золотими квадратиками, Ганна шепнула мамі:
Ти була права. Щастя це коли зрештою забуваєш, що колись був некрасивим.
Бо у відбитті власної любові кожен найкращий.
