25 квітня
Сьогодні я залишаю місто, і, хоч це не вперше, але серце стискається якось особливо. Всю мою родину зібрала подія, якої вони чекали з полегшенням: нарешті зима минула і мені час вирушати до села далеко від їхнього метушливого життя. Я все чудово розумію: нікому не хотілося більше ділити зі мною дві кімнати. Всі наче знали, що я їм постійне нагадування про вік, про відповідальність, від якої так легко втікати у звичній суєті.
Внуки дивляться крізь мене, ніби я повітря. Невістка, Ганна, навіть не приховує роздратування: кожного разу, коли повертається з роботи, її погляд холодний, слова короткі. Син, Сергій, повертається у відрядження ще швидше, ніж повертається додому. Я стала для них тягарем. Я це відчуваю і мовчки раджу сама собі не реагувати, рахую дні до весни. Весна єдина відрада: там, у селі, мені легше дихати.
Цього року, щастя моє, весна прийшла рано: ще у березні запахло свіжою землею, а сонце лагідно розливалося по облицюванню старих лавок біля підїзду. Я загартована, невелика зростом, у пошарпаному пальті, тримаюся за свою палицю: мов той горобець, трохи розтріпаний, але з надією у душі.
Рідні холодні, але сусіди то інша справа! Вони завжди вітаються, питають, чи не болить спина, допомагають піднятися на пятий поверх, а хлопці з двору іноді несуть мою авоську з хлібом, коли бачать мене біля магазину. Від них хочеться усміхатись, памятати добре.
Я не сижу без діла: готую, прибираю, перу. Але Ганна щоразу, почувши мої кроки на кухні, хитає головою:
Раз ти вдома цілий день, отже, все на тобі, майже кричить.
Внуки зі мною спілкуються мало, а коли приводять друзів до себе, я тихцем тікаю у свою маленьку кімнатку. Все через ті слова, почуті раз і вкарбовані в серце:
Бабусю, ти нас соромиш.
Я не дозволяю собі кричати, не сварюся, не звинувачую. Просто стаю тихіша, мов тінь. Вночі, коли всі вже сплять, на подушці під щокою зявляється тиха сльоза. Самотня стара, такою я стала.
І ось день відїзду. Сергій викликав таксі на Привокзальну площу. Мої речі стара дорожня торба і згорток з одягом. Тягнусь повільно по платформі до свого вагончика, сідаю на лавку. Обмацую долонями гладеньке дерево тієї лавки, думаю: я покину це місто до осені.
Сидячи біля вікна у потязі Львів Волочиськ, я бігаю поглядом по знайомих купах, полях і оселях. Розгортаю ту зімяту фотографію, де і Сергій, і Ганна, і онуки всі усміхнені і гарні, такими я їх бачила хіба що тут, на фото. Я цілувала знімок так, як колись цілувала малих, ховала його у тканинну сумочку, ніби він оберігає мене і мою любов до них.
На потрібній станції мене підібрав якийсь дідусь на старій «Таврії». Довіз до воріт. Дверцята рипнули, я ступила знайомою стежкою до двору. Тут я інша. Тут стіни ніби обіймають, а перекошений тин і похилена веранда радіють моїм крокам.
Це маленьке село за Вінницею цілий світ для мене. Тут усе рідне: тут я сама народилась і виростила Сергія і Марічку, тут з чоловіком будували дім, тут плакала вперше від втрати. Тут кожна гілка, кожен камінь знає моє імя. Тут я ще потрібна хоч би і цим стінам.
Відчинила вікна, розтопила піч, засіла на старій лаві під вікном. Думаю про минуле: якось тут, за цим столом, разом вечеряли мої діти, сміялися, сварилися, бігали по глиняній підлозі. Це жили, що залишилися у памяті назавжди. Колись я була для них найціннішою у світі їхньою мамою.
Сонце, таке ж лагідне, як і пятдесят літ тому, підглядає у вікна. Весна тепла, справжня, як обійми дитячі. Посміхаюсь сама собі і відчуваю душевний спокій.
Наступного ранку мене не стало. Я залишилася там, де завше належала на своїй землі, у своєму домі.
На столі в кімнаті лежать роками пожовклі світлини. Зверху нова, трохи зімята. Та сама, де всі вони ще разом.
Поки ми живі у нас завжди є час. Сказати те, що болить. Подякувати, пробачити, сказати «люблю». Бо, коли людина іде шляхів назад немає. І може залишитися тільки жаль, тяжкий, як камінь.
Живіть із вірою. Будьте справжніми. Роздавайте добро, поки живете. Не відкладайте теплих слів на завтра бо завтра може не бути.
