Дякую за тата
Що сказали у поліції? прошепотіла Соломія, коли мама поклала телефон на стіл.
Нічого втішного, Ганна Василівна взяла склянку з водою, зробила кілька ковтків. Сказали, що ще рано бити на сполох. Треба, щоб бодай доба минула. А я ж відчуваю Серцем відчуваю, що щось трапилось!
*****
Мамо, привіт! А тато вже поїхав? запитала Соломія, увірвавшись до квартири з тортом у руках.
Привіт, донечко! Уже виїхав. Я ж тобі казала, що в нього сьогодні останній робочий день: і ювілей, і колектив проводжає його на пенсію. Сам розумієш, не міг пропустити.
«Шкода» засмутилася Соломія.
Але він обіцяв повернутися до обіду.
Ну тоді все добре. До обіду якраз і Петро має під’їхати. Вся сімя збереться. А ми з тобою тим часом накриємо стіл, правда?
Авжеж. Допоможеш готувати, бо сама побоююсь, що не впораюсь. Але спершу давай чаю поп’ємо. Чайник щойно закипів, і еклери твої улюблені маю. Будеш?
Залюбки.
Мати й донька сиділи за столом, пили чай, ласували еклерами й розмовляли: про погоду, про місто, про батька, якому сьогодні виповнилося 50.
Все було добре, лише одне
Ганна помітила, що її Соломію щось тривожить. Наче хоче щось сказати, та не наважується.
На душі в Ганни раптом стало неспокійно.
Доню, ти вся в порядку?
Що, так видно по мені? всміхнулась Соломія.
Видно Можливо, хочеш щось мені розповісти?
Хочу. Тільки ти не хвилюйся, мамо. Новини в мене гарні.
То вже розповідай.
Ми з Петром подумали й вирішили подарувати вам дачну ділянку, яку купили торік.
Як це подарувати?!
Від щирого серця. Петро тільки-но відремонтував там будинок тепер можна буде з комфортом проводити все літо.
А ви як же?
А ми? Будемо до вас у гості приїжджати. Бо займатись ділянкою постійно, як планували, у нас усе одно не вийде Соломія зупинилась і загадково всміхнулась.
Чому?
Бо ви з татом скоро станете бабусею й дідусем. Уже через вісім місяців.
Справді?
Справді!
Господи! Як я рада, Соломійко! А як тато зрадіє!
Мама схопилася зі стільця, кинулася до доньки й міцно обняла її, поцілувала в обидві щоки кілька разів.
Я хотіла, щоб ви разом дізналися про це, але не думала, що тато так рано поїде.
Нічого, незабаром повернеться, і ти сама поділишся новиною. А зараз, доню Ганна Василівна зирнула на годинник. Ходімо готувати.
Домовились!
На кухні загриміли каструлі, зацокотіли ножі на дощечках.
Кажуть, двом господиням на кухні не місце, але Ганна й Соломія працювали разом як одне ціле. І все встигли, і стіл був накритий просто на славу.
На столі і смажена курка, і рибні котлетки, і картопляне пюре, і три салати.
Ганна Василівна сіла і поглянула на годинник:
Ось бачиш, ще й раніше закінчили, ніж планували.
Так ми ж вчотирьох руках готували, засміялася Соломія. Може, зателефонуй татові, спитай, коли буде вдома?
Та добре кивнула мама.
А я поки Петру наберу, спитаю, коли підїде.
Соломія пішла в коридор, де залишила сумочку.
А Ганна Василівна взяла телефон і набрала чоловіка.
Довго слухала гудки, потім скинула й набрала знову. Те саме Михайло не відповідав. Тримаючи телефон у руці, Ганна знову подивилася на годинник. В голові крутився один-єдиний запит:
«Чому він не відповідає?»
Тільки зараз вона пригадала, що Михайло обіцяв зателефонувати, коли доїде до роботи, але так і не зателефонував. По спині пробіг холодок.
Мамо, Петро сказав, буде за годину! радісно вигукнула Соломія, повернувшись в кухню. А як там тато?
Не відповідає
Та що? Дивно
Дивно, доню Я вже кілька разів набирала гудки йдуть, а Михайло не бере слухавку.
Мамо, ти ж сама знаєш який нині день. Напевне, святкують. От і ніколи йому.
Ні, Соломіє. Він мав уже вертатись додому. Обіцяв повернутись до обіду. А тато в нас, якщо щось обіцяє обов’язково робить. І ще ж не подзвонив, що на роботі. Це не схоже на нього. То чого він не відповідає?
Може, начальнику його зателефонувати? Скажи, нехай відпустить іменинника. Рідні ж чекають!
Зараз спробую.
Ганна зазвичай не панікувала, але зараз у неї на душі важко. Михайло завжди відповідав на її дзвінки. Завжди.
Навіть коли був зайнятий.
Бо казав: дорожче за дружину у нього немає нікого, і не хоче, щоб вона переживала.
А вже сьогодні і поготів би мав відповісти. Не міг же не розуміти, що вона хвилюватиметься.
«Хоча, з іншого боку, подумала Ганна Василівна його проводять на пенсію, а таке раз у житті буває. Михайло чверть життя віддав улюбленій праці непросто таке залишати»
Алло! відволік її чоловічий голос.
Доброго дня, Олеже Івановичу! Це Ганна, дружина Михайла. Телефоную спитати, коли відпустите мого чоловіка додому. Чекаємо його вже… Дочка приїхала, зять теж має зявитися.
Доброго дня, Ганно! відповів начальник. Насправді навіть не знаю, що вам сказати
Не розумію…
Річ у тім, що ми й самі його вже зачекались. Телефонували йому не раз, а він не відповідає.
Як це? Ви кажете, що Михайло ще не приходив на роботу? розгубилася Ганна.
Ні, не зявився. Але ми його ще чекаємо. Як тільки зявиться нагадуйте йому, щоб швидше приходив. Ми довго не затримаємо, але мусимо провести. Така в нас традиція.
Добре Але якщо він зявиться, будь ласка, теж мені повідомте.
Ганна Василівна, стримуючи тремтіння в руках, поклала телефон на стіл та подивилась на доньку:
Соломіє, його не було на роботі І на дзвінки не відповідає. Стільки часу минуло Де він може бути?!
Так, мамо, заспокойся. Не накручуй себе наперед. Давай разом спробуємо додзвонитися.
*****
Михайло вийшов з під’їзду, усміхнувся ранковому сонцю, привітався з бабусями на лавці і рушив до тролейбусної зупинки.
Його маршрут разом із роботою не змінювався вже двадцять пять років, і нинішній день мало чим відрізнявся від інших.
Хіба що на роботу йшов не працювати: мав забрати трудову книжку з відділу кадрів і попрощатися з колективом.
Він і сам колись проводжав колег на заслужений відпочинок, а тепер його черга.
Здавалося б, нічого особливого, та чомусь нервував. Всю ніч не міг заснути, кілька разів вставав, пив “Корвалол”, але полегшення не було.
Хоча зранку, коли кохана Тоня вітала його з ювілеєм, Михайло широко всміхався.
Але про своє самопочуття вирішив не казати, щоб не засмучувати дружину.
До того ж, таке з ним бувало й раніше зазвичай минало. Тож і сьогодні вийшов раніше, аби не видати себе. Бо Тоня відразу відмінила б усі святкові плани. А на нього чекали колеги.
«Перетерплю Відпустить», підбадьорював себе Михайло, все частіше тримаючись за серце.
Ставши на зупинці, подумав, що скаже колегам і ледь тримався на ногах. Коли підїхав тролейбус, переповнений з ранку, зрозумів не зможе поїхати.
Страх задушливого повітря примусив Михайла вирішити пройтися пішки. Погода була гарна, а часу вдосталь. На свіжому повітрі, можливо, полегшає.
Жінці він, звісно, не зателефонував, вирішив подзвонити вже з роботи, як і домовлялись.
Проте до роботи він так і не дійшов.
Його шлях пролягав через маленький сквер, де в будній день майже не було людей. І саме там йому стало зле.
Михайло сів на лавку, розстебнув верхні ґудзики сорочки, послабив краватку, глибоко вдихнув осіннє повітря. Скільки він там сидів не знав.
Відчував лише, що легше не ставало. Стававало все гірше.
Найостаннішим бажанням було не дзвонити Ганні, але, зрозумівши, що все серйозно, дістав телефон.
«Зателефоную спершу дружині, а тоді “швидку” викличу» подумав Михайло. Однак не встиг подзвонити.
Руки почали тремтіти, телефон випав на асфальт під лавку.
Михайло спробував підвестись, щоб дістати телефон, та не зміг. У грудях стало так боляче, що він ледве дихав. Затемніло в очах.
Все, на що спромігся це прилягти. «Ото тобі й ювілей, от і пенсія,» з сумом подумав Михайло.
Але найбільше боліло від того, що не встигне побачити свою дружину й доньку
*****
Ганна Василівна випила краплі для серця, знову спробувала додзвонитись до чоловіка. Гудки і нічого більше. Соломія дзвонила разів з десять теж марно.
Приїхав Петро. Всі разом мовчки сиділи за святковим столом і чекали.
Чого ми чекаємо? спохопилася Ганна Василівна. Треба негайно дзвонити в поліцію. Може, допоможуть знайти?
Соломія і Петро підтримали всі розуміли: голова родини не зник би просто так. Тим більше, Михайло працював у ДСНС, не раз опинявся у складних ситуаціях. Якби міг повідомив би.
Що сказали у поліції? прошепотіла Соломія, коли мама поклала слухавку.
Не втішили Кажуть, треба чекати добу. Але ж я відчуваю Щось трапилось!
Тоді нам потрібно самим шукати! впевнено сказала Соломія.
Ти права, доню. Треба самим. Він же мав їхати тролейбусом, зупинка близько. Треба йти туди, розпитати людей можливо, хтось щось бачив, спитати водіїв.
Мамо, ми з Петром цим займемось, а ти залишайся вдома може, тато прийде. І обдзвони лікарні, на всяк випадок
Гаразд
Соломія й Петро швидко зібралися й пішли на пошуки Михайла.
Ганна, замкнувши двері, знову взялась за телефон, обдзвонювала лікарні.
«Тільки б нічого страшного» ледь чутно шепотіла вона, перехрещуючись.
*****
Михайло ще був при свідомості, але з кожною хвилиною йому ставало гірше. Рука ледь слухалась, а мова заїкалась.
Допо-мо-жіть прошепотів він, простягнувши руку до двох жінок, що йшли поруч.
Ті зиркнули на Михайла з презирством і відвернулись.
Ще один пяничка! гидливо сказала одна.
Явно з самого ранку напився, лежить тут! Тьху!
Михайло чув їхні слова, і по щоках котилися сльози. Боліла безпорадність нічим не міг допомогти ні собі, ні попросити допомоги в інших. Колись рятував людей і тварин, а тепер
«Чому саме сьогодні?..»
Коли останній цокіт підборів затих, Михайло вже мирився, що ніхто не допоможе.
Та раптом
Поруч почув гавкіт. Дуже близько. Біля вуха.
Відчув, як хтось кладе лапи на нього, і починає лизати підборіддя.
«Собака! зрадів Михайло. Якщо є собака, значить є десь і господар!»
Із зусиллям відкрив очі поруч сидів невеликий песик. Постарілий, але
Михайло раптом упізнав його. Але де де бачив цього собаку?
В памяті майнули спогади:
Вогонь у приватному будинку. Люди, яких його колеги виносили. А десь у розбитому вікні гавкіт.
В будинку собака?! запитав тоді Михайло в господаря, якого вивели.
Так! Ми її не встигли забрати
Чому не сказали? вже на крик перейшов Михайло, і не роздумуючи кинувся у палаючий будинок.
Його намагалися зупинити, було дуже небезпечно, але він не слухав нікого.
Через десять хвилин, кашляючи, Михайло виніс пса на руках.
Він віддав його господареві, і ще довго дивився в очі тварині.
В тих очах був величезний вдячний погляд.
Відтоді спогади скоро згасли знову темно. І дивно холодно.
Гав-гав! гучно гавкав пес, лизав Михайла.
Він упізнав свого рятівника. І тепер
Тепер хотів віддячити.
Якщо можеш прошепотів Михайло. Поклич людей. Хоч когось.
Після цього він знепритомнів.
Пес почув людину. Кожне слово зрозумів і одразу побіг сквером на пошуки людей.
*****
На зупинці Соломія і Петро нічого не дізналися: ніхто не бачив чоловіка з фотографії, яку Соломія прихопила з родинного альбому.
Усі хвилини на вагу золота. Вдвох поспішили з чоловіком обійти навколишні магазини, двори.
Даремно. Всі дзвінки без відповіді.
Пробігаючи повз сквер, Соломія почула голосний гавкіт. Обернувшись, побачила немолодого собаку, який гавкав на людей а ті відмахувалися від нього.
Онди знов. роздратовано буркнув дідусь з палицею, знов ходять тут, не дають проходу.
Соломіє, ти чого? здивувався Петро.
Не знаю Просто ця собака замислено відповіла Соломія, ніби щось намагається сказати. Чомусь мені так здається
Пес глянув їй в очі в них була не просто прохання, а благання про допомогу.
Соломіє, куди ти? розгубився Петро.
Але Соломія вже йшла назустріч собаці. Той, продовжуючи гавкати, помчав у глиб скверу, а вона за ним. Петро побіг услід.
Через пять хвилин вони побачили Михайла, який лежав на лавці непритомний, але ще дихав.
Він був живий!
Тату! в істериці закричала Соломія, піднімаючи його голову, намагаючись привести до тями. Петре, викликай “швидку”!
*****
Швидка приїхала дуже швидко Михайла відвезли до найближчої лікарні у кардіологію.
А Соломія, забравши собаку, разом із Петром поспішила додому по машину.
По дорозі в лікарню вона зателефонувала матері, коротко розповіла і пообіцяла повідомити, коли щось дізнається.
Знаєте, вашому батькові пощастило, сказав лікар, вийшовши з реанімації. Пощастило, що ви його вчасно знайшли. Бо ще якихось півгодини і вже нічим не допомогли б.
Житиме?! зі сльозами запитала Соломія.
Житиме.
Соломія вийшла з лікарні, підбігла до чоловіка, який чекав разом із собакою біля машини, сіла навприсядки і міцно обняла собаку.
Дякую тобі… Дякую за тата.
Як тато? спитав Петро.
Все добре, житиме, втомлено відповіла Соломія. Все завдяки йому, додала вона, вказуючи на собаку.
В нього є нашийник, значить домашній.
Так. Але знаєш Мусимо залишити його в себе хоч поки не знайдемо господарів. Він же врятував життя моєму татові. Не можу залишити його на вулиці.
Звичайно, люба.
*****
Ганна Василівна, Петро і Барко (таке імя було вигравіруване на жетоні на нашийнику) стояли біля лікарні й дивилися у бік входу.
Чекали вже хвилин десять, як раптом двері відчинились і зявились Соломія з татом.
Барко одразу радісно завиляв хвостом і побіг зустрічати Михайла, стрибаючи, гавкаючи, з сяючими очима.
Ось, тату, це він тебе врятував. Це він подарував тобі друге народження.
Дякую, друже, усміхнувся Михайло, обережно погладив пса. Але де ж його хазяї? Я певен у нього вони є.
Ми намагалися їх знайти, оголошення розміщали, але поки ти був у лікарні ніхто не відгукнувся.
До Михайла підійшла Ганна. По щоках текли сльози, руки тремтіли, але на обличчі була посмішка:
Дякую, Михайле, що живий.
Пробач, Тоню, що не сказав про самопочуття. Думав, мине, а там ось як
Прощаю. Поїхали додому? Відмічати твоє друге народження? витираючи сльози, запитала Ганна.
Поїхали.
*****
Щодо Барка, то Михайло особисто намагався знайти його господарів, навіть приїздив до того будинку, що згорів торік.
Але ніхто там давно не жив. Сусіди розповіли господарі переїхали до іншого міста, собаку залишили. Чи то часу не було, чи не хотіли морочитись…
Тож Барко залишився з Михайлом. І, знаєте, був цьому дуже радий.
І Михайло також.
Вдвох із собакою їздив за трудовою книжкою й прощався з колегами, вдвох доглядали дачу. І з Барком та Петром Михайло зустрічав свою доньку з пологового.
Вітаю, тату! сміялась Соломія. Тепер ти дідусь, у тебе дві внучки!
Як я радий, доню!
Гав-гав! озвався Барко, який теж радів, що його дорогі люди щасливі.
Загалом, життя у Михайла поступово налагодилось. Воно стало яскравішим і змістовнішим. До останніх днів Михайло дякуватиме Баркові за подароване життя.
