КОВБАСНИЙ КРАДІЙ
Я не зміг не звернути увагу на того кота. Бо він постійно намагався щось поцупити у моєму маленькому продуктовому магазині. Причому робив це настільки вправно й кумедно, що серйозно розсердитися було неможливо. Навпаки я навіть почав із захопленням чекати на його шалені походеньки.
Завжди перед початком «операції» я діставав телефон і знімав цей театр. Ввечері ми з дружиною переглядали відзняте й разом щиро сміялися. Тож, так і було.
Кіт звично сідав перед відкритими дверима магазину і робив вигляд, ніби просто присів відпочити та погрітися. Краєм ока пильнував, щоб нікого не було поруч. Я ховався за великим холодильником, звідки спостерігав за його пригодами.
Він обережно заходив усередину і рушав прямо до прилавка, де я викладав ковбаски там ставав моторним, миттю хапав сосиску або сардельку й одразу ж втікав, але
Голод не дозволяв йому втекти далеко за два метри зупинявся на тротуарі, сідав і починав їсти свою здобич.
Я виходив на вулицю і здалеку запитував:
Смачно?
Кіт піднімав мордочку і погоджувально мявкав.
Ну й добре, відповідав я. Заходь ще!
Ви, певно, дивуєтеся: чому ковбаски на прилавку, поза холодильником, та ще й так, щоб коту було зручно взяти? А все просто у мене добре серце. Я вирішив нагодувати безпритульного. Він прийшов до мого магазину схудлий, змучений, але категорично не підходив до людей і відмовлявся брати їжу з рук.
Тож я вигадливий вихід спершу розкладав сосиски біля самого порогу. Крадія я назвав Тимком. Так, Тимко ковбасний клептоман.
Тимко міг чесно «вкрасти» обід сам собі видобув здобич. За деякий час я розташував ласощі все далі й далі, допоки не виклав їх аж на нижній полиці біля продуктів. Вийшов собі справжній підгодівельний пункт.
Згодом кіт міг спокійно заходити у магазин і обирати, чим поласувати, та він щоразу інсценував пограбування мабуть, процес приносив йому задоволення. Якось кажуть: вкрадене здається смачнішим.
Після цього я поставив біля магазину поїлку, велику миску з найкращим кормом і пластиковий лоток із піском. Проміж магазину і сусідньою аптекою встановив невеличку собачу будку з теплим пледом.
Тимко був недовірливим і до рук не йшов, однак полюбляв бесідувати зі мною. Я, помітивши його після чергового «злочину», виходив і заводив розмову.
Котяра, жуючи, кидав на мене уважний погляд і іноді навіть щось муркотів у відповідь.
Останнім часом у мене зявилась нова цікавість Тимко помітно погладшав, виглядав доглянутим і ситим, та все одно, двічі на день, бігав по ковбаски і тікав із ними за ріг.
Я не раз намагався прослідкувати, куди він зникає, та все даремно кіт виявлявся спритнішим.
Тож я придбав невеличку камеру з якісним обєктивом транслювала зображення на компютер у мене у підсобці. І ось, врешті, мені вдалося розгадати загадку.
З маленького віконця підвалу будинку за рогом виліз рудий кошеня. Перебуваючи нетерплячим, він відразу накинувся на ковбаску, яку Тимко дбайливо притягнув.
Завтра ж, чуєш?! Щоб ти приніс їх обох додому! кричала моя дружина ввечері, розтираючи щасливі сльози, але
Завдання було не з легких: якщо Тимка вже можна було й упіймати він спав серед магазину, то руда дитина на руки нікого не підпускала.
Пролетіли дні. Через відео я бачив, як руде створіннячко підходило до поїлки, дрімало у будці, але варто було мені зробити крок ближче миттю тікав.
Одного дня мене сполохав незвичний звук щось нявкало біля входу до магазину. Покупців не було. Я вийшов з-за прилавка на порозі сидів рудий кошеня і голосно кликав.
Що таке, малий? спитав я.
Кошеня підбігло до мене, подивилось прямо в очі і побігло за ріг. Я пішов слідом.
Там лежав Тимко, жалібно стогнав його вкусив за задню лапу собака, рана була глибока.
Руде дитя потерлося лобиком об Тимка й знову загукало.
Ой, леле, буркнув я під ніс.
Я зняв куртку, обережно загорнув у неї Тимка. Малого рудого схопив у руки і посадив в кишеню піджака. Захлопнув магазин і швидко поїхав на машині у ветклініку.
Пять годин ми провели у ветеринара: зашивали Тимкові лапу, обробляли рану. За цей час я встиг заприятелювати з руденьким так нарік його Вогником.
Вогник виявився дуже жвавим і ласкавим. Увечері я закрив магазин і забрав додому сонного після наркозу Тимка та маленького Вогника.
Дружина була у захваті, а що робить українська жінка, коли щаслива? Правильно телефонує подругам. Цей процес потребує подробиць, довжелезних розмов і слушних порад.
Після того, як вона всіх обдзвонила, ми лягли спати я, Тимко і Вогник розташувалися на ліжку.
Оце справи! посміхнулася дружина. А мені де спати?
Втім, Вогник охоче поступився місцем, притулився і став топтати їй боки маленькими лагідними лапками.
Отак у нас зявилася справжня сімю. Два великих ледачих коти вже зовсім не схожі на тих задрипанців з вулиці. Буває, Тимко з любовю вилизує Вогника, і тому це довподоби.
А навпроти, через дорогу біля взуттєвої крамниці, оселилась маленька сіра киця. Продавчиня часто прибігає до мене у магазин купити для неї корм.
Може, забере її додому? Або колись їх усіх візьмуть до себе люди? І коти таки стануть дефіцитом, якого доведеться чекати в черзі й відвідувати спеціальні курси утримання?
Як думаєте, може так статися?
Олег Бондаренко-Транський
Фото взято з інтернету.
