18 жовтня
Часом мені здається, що моє життя це суцільна вистава з абсурдними епізодами. От сьогодні, наприклад. Прийшла до мене Слава тато після стількох років мовчанки. З’явився як ні в чому не бувало й одразу ж із цікавою пропозицією.
Соломіє, для чого тобі така велика квартира, га? Ти ж сама. Дітей нема, чоловіка нема. І друзів я особливо не бачу. Навіщо тобі ці дві кімнати? А ми в пятьох ютимося в однушці. Давай, може, обміняємось? Тобі ж не принципово, а нам зручно буде. Коли мої здоровані трохи підростуть назад переїдемо. Як ти на це дивишся?
Я сиділа, слухала, і наче скамяніла від цієї геніальної ідеї. Не думала, що нахабство може мати такі межі. А ще, вигулькнувши після довгої відсутності, говорити таким тоном Друзів у мене, до речі, вистачає, просто мені ніколи не потрібно показувати це на показ.
То як, Соломійко, домовилися? тато тисне, дивиться настирливо.
А як же мама?
Що мама? не зрозумів він.
Вона же приїздить кілька разів на місяць, живе кілька днів зі мною. Буває, і на тиждень лишається. Друга кімната саме для таких випадків.
Рази два на місяць не питання! У мене в гаражі стоїть старе крісло-ліжко. Почистимо, підтягнемо, поставимо на кухню. Мамі буде комфортно, та й холодильник поруч. Ідеально спати і їсти поруч, далеко йти не треба, розсміявся він, сам собі веселий.
Я не відчувала образи. Його слова про самотню, одну вже навіть не чіпляли. Просто дивувалася, як можна бути настільки примітивним? Невже він дійсно вважає себе найрозумнішим, а навколо тільки дурні?
Соломіє, та це ж тобі вигідно. Мама раз на місяць, а мені з родиною кожного дня. Порівняй!
Звісно, йому з родиною. Я, очевидно, вже давно не родина. Ну подумаєш, дочка першого шлюбу. Ось його троє синів і ця його гуска це для нього справжня сімя! Я аж зітхаю нема навіть сил сваритись.
Тату, я тільки нещодавно кредит виплатила. Стільки років горбатилася, щоб мати цю квартиру Мені шкода
Та не вигадуй, яка трагедія. Пам’ятаєш, який у тебе старт був? скептично зиркнув.
Старт, ага. І звідки ти все знаєш, ти ж нічим не допомагав! Це мама мені допомогла хотіла відповісти, але промовчала. Навіщо говорити те, чого він не почує?
Тату Я подумаю, сказала замість цього.
Дуже правильно. Подумай, ніхто не забороняє, хлопнув по плечу.
***
Соломіє, та послала би ти його куди подалі! Ще й обмінятись квартами може, й подарувати йому взагалі? В нього ж троє дітей! мама походжає по кімнаті та злиться.
Мамо, як так можна? Він же тато. Все одно якось незручно, мені аж ніяково.
Доцю, він, бачиш, нічого незручного не відчуває. Йому не соромно просити чуже як плюнути. Це в нього в крові, ти його ще не добре знаєш… І головне: це не твоя вина. Ясно? посміхається лагідно й гладає мене по руці.
Я навіть не засмучена. Просто вже вдруге таке пропонує і щоразу думаю, що недочула Він завжди був такий? І коли ви разом жили?
Саме такий. Якби ти раніше знала Я сама дивуюсь, чого він так раптом згадав про нас. Коли ми розлучались, обурювався, що не можна ділити квартиру моєї мами бо він там жив. Та сміх і годі сміється мама, хоча в очах сум.
Може, краще припинити з ним спілкування? Як ти думаєш?
Не треба, Соломіє. Не треба опускатись до його рівня. Він твій тато, як є
Ну так. Сімя ж. Тільки для нього сімя це вони, а я ніхто, видихаю.
Мама знизує плечима знає, що це правда. Але щось змінити неможливо.
Я теж знизую плечима й відвертаюсь. Ось така сімя. Там його хлопчаки, про яких він говорить без упину, про кожен перший зуб чи синяк, і про дружину Варку, дивну господиню. А я лиш глядач.
Нічого, мам. Буду триматися. Якщо наполягатиме скажу прямо ні. Хай вже таке спілкування, ніж ніякого. У багатьох і тата зовсім нема. І він не пє, до речі, на відміну від інших. Правда ж?
Ну… напевно, не впевнено киває мама.
Наступна зустріч була через тиждень у нього вдома. Його нова сімя поїхала до поліклініки.
Соломіє, вчасно! Я тобі дещо покажу. Ось, глянь, вбудована шафа, як кімната! Все твоє добро поміститься. А шпалери які душевні, правда? захоплено показував усе.
Тату
А кухня подивись хоч і маленька, та затишна. Мамі крісло тут поставимо, холодильник поруч. А ще у мене є картка зі знижкою, можеш скористатись.
Тату! Навіщо мені твій холодильник, шпалери, та навіть картка? я вже зовсім засмутилась.
Як навіщо? Ти мусиш усе подивитися, перш ніж переїжджати! Треба ж знати, чого чекати, правда?
Мені здалося, що він дивиться зовсім крізь мене.
Пробач, тату, що я тебе піднадіяла Я не переїду. Мені добре в своїй квартирі сказала я, трохи невпевнено.
Та гаразд, дивись яка тут нова душова, недавно міняли. І унітаз польський, класний!
Ти що, не чуєш? Я сказала: не переїду. Я люблю свою квартиру і нічого міняти не буду. Обміну не буде!
Не буде? Тобі шкода чи що? То навіщо приходиш? Це неправильно Я сподівався… Ти мене підвела
Я опустила голову і без слів пішла.
Йшла львівськими жовтневими вулицями й не знала, сміятись чи плакати. Зупинилась, дістала телефон і видалила номер тата. Навіть у Viber І лише тоді видихнула. Значить, так треба. Якщо захоче знайде якось. А в душі розумію: не знайде, бо взяти більше йому вже нема з чого. Обміну ж не відбулосяПовертаючись додому, я нарешті відчула полегшення. Двері моєї квартири відчинилися, як обійми тихі, прості, мої. Зняла куртку, поставила чайник, сіла на підвіконня й розгорнула улюблену книжку. Десь унизу гуркотіла трамвайна зупинка, у вікні летіло жовте листя й сонячні відблиски ковзали по стінах. Я знала, що в цих стінах є все, чого мені треба: затишок, спогади, й свобода бути собою.
За хвилину дзенькнув телефон СМС-кою: Дочко, вибач, не зловися, просто хотів як краще. Може, кави якось разом? Я подивилася на екран і посміхнулася не боляче, а спокійно, як після довгої дороги додому. Я знала, що більше ніколи не доведу татові свою цінність уже не хочу цього.
Я вибрала музику, наповнила чашку і, дивлячись на знайомі шпалери, подумала: сімя це те, що не забирають і чого не навязують. Сімя це я. Це мама, що гладить по руці. Це друзі, які не потребують підтверджень. Це моя осінь за вікном.
І вперше за багато років я відчула себе не глядачкою, а головною героїнею власного життя.
