-Оксано, я йду… похриплим, відстороненим голосом сказав Дмитро.
У гараж, чи що? машинально буркнула Оксана, краєм ока зиркнувши на чоловіка.
Ні. Оксано, я йду від тебе. До іншої жінки…
Недочищена картоплина вислизнула з її рук і весело підстрибом покотилася під стіл. Оксана хвилю дивилася, як тікає ця нещасна картопля, намагаючись осмислити почуте, тоді різко розвернулася і впялася поглядом у чоловіка. Нарешті її свідомість впіймала зміст слів. Для стороннього погляд вона була спокійною, мов недоторкане Дніпро-Славутине серед степу, але всередині все нагадувало лавину на схилах Карпат. Всі почуття валилися в прірву, ховаючи під собою любов, радість і незійснені сподівання…
І хто вона? Оксана втримувала себе, щоб не закричати і не кинутися з кулаками.
Ти не знаєш її, Оксано. Але вона така… Ох, у нас все насправді, розумієш? Вона з півслова мене розуміє, у нас стільки спільного, просто тьма! захоплено белькоче він, а Оксана в думках шкодить йому картоплечисткою, слухаючи, як він крутиться від болю…
Ну, мабуть ти нарешті своє щастя знайшов. Вітаю, спокійно пробубніла вона, сунувши руки разом з картоплечисткою під кран. Мені й не треба знати деталі. Ти вільний. Іди. До столу не кличу гадаю, тебе вже зачекалися…
Дмитро всхлипнув то з радості, то з нових почуттів, і рушив у спальню збирати речі. Оксана, щоб не впасти, впилася в край раковини, дивлячись на білі свої кісточки. Мріяла про дві речі: не впасти і щоб він швидше зник…
Ну я це… Піду, гаразд? обережно відступаючи до дверей, прошепотів Дмитро. Вона обернулася. Обличчя було спокійне, майже умиротворене. Його здивування не приховувалося: він чекав сліз, криків, а отримував порожнє байдуже дзеркало. Вліткувши, він покинув кухню.
Оксана дочекалася, поки зачинилися двері, і, безсиллям вражена, осіла просто на підлогу. Впявшись зубами в руку, щоб не заверещати, завила мов безнадійна вовчиця серед зимового поліського лісу. І тільки години через три, опухла й охрипла від сліз, вона доповзла до спальні та з одягом впала на ліжко. Її замкнутий світомір погас…
…Посеред зловісної ночі Оксана виринула зі сну її накрила туга, гірка як нічна роса на полонині. Вона пригадала їхню першу зустріч: тоді ще молода, необізнана львівянка приїхала за направленням до маленького містечка десь під Чернівцями. Вже на перші вихідні вирушила з подругами на танці до районного клубу. І там зустріла його Дмитра: високого, плечистого, з білими зубами та смішкуватим поглядом. Він вирізнявся серед компанії місцевих парубків. Увечері ж він провів її додому, і з того часу вони вже ніколи не розлучались…
Щоденні зустрічі, щирий сміх, заявка до РАЦСу через три місяці. Відгуляли весілля шумне, молодіжне, з вереском і метеликом у шлунку. Потім спільне ліжко у гуртожитку, народження первістка Назарчика тоді й отримали двокімнатну “хрущовку”. Було щастя на весь світ. Були й справжні почуття: коли у двох слова зайві, достатньо подивитись по губах або між лопатками. Дивина, але не сварилися такого нема, та з ними було. Два пазли, інь і ян…
Минулого тижня було вже тридцять шість років подружнього життя. Тепер же, ймовірно, тридцять сьомої річниці не світить… З цією думкою Оксана знову розридалася тихо, затаєно, наче оповідаючи давню балачку про втрачене щастя у старій хаті під дзвін дзвонаря…
Ранок затягло сірими хмарами, мов душу жінки. Але вставати треба двір великий, господарство немале. Зварила собі чай з цукром навпіл, більше нічого і не врізала. Кинулася до хатньої роботи: прибралася, покормила курчат, випустила козу у загін. Помила підлогу, перемила застояний посуд. Все робила з натугою, ніби не допускала думки про найстрашніше… Та була ще одна хмаринка: як сказати дітям про все це? Синові Василю, доньці Соломії. Зважилась лише під обід.
Мамо, він що спрофанів? Яка ще інша? Це жарт, мамо?! Хочеш, ми зараз приїдемо, так і скажи! розгублено скрикнула донька.
Солю, не треба! Навіщо вам ті хвилювання? Ти ж сама на останньому місяці, тобі не можна нервувати, дочко. Я впораюсь ніхто ж не помер.
Син відреагував нестримано: сипав словами, як горохом об стіну, мало не плювався в слухавку. Оксана ледь не вгамовувала його досить, всяке трапляється… Домовились, що Василь на вихідні таки приїде.
Попередивши дітей, Оксана видихнула. Минаючи дзеркало в коридорі, упіймала свій погляд. Дивилася на неї вже повна жіночка в халаті, без макіяжу, з опухлими очима й потрісканими губами.
Ну й не дивно, що ти, Дмитре, таку знайшов. Он яка стала… Вже ні зачіски, ні манікюру, ні румян. Та, певно, красуня. Я ж себе давно до рук не брала все діти, чоловік, онуки та кури з городом… Оксана провела рукою по щоках. Представила образ “молодухи” і зітхнула…
Весь минулий рік був калейдоскопом турбот. Важка вагітність Соломії, поява внука у Василя, клопоти, які забирали весь час. Чоловіку залишалося місця у житті Оксани все менше. Дмитро вечорами вечеряв сам, обіди наодинці, вихідні теж. Оце тоді, мабуть, і зявилася у нього “нова пристрасть”. Оксана й не помітила, коли він став чужим, чи не хотіла помітити…
Дні тягнулися, мов туман, без Дмитра. Спочатку дуже важко, потім легше. Дітям жінка забороняла уникати батька батько в них гарний, онуків любить. Це справа між дорослими, хай би що було. Діти поворчали, але обіцяли подумати. Врешті-решт, Оксана трохи заспокоїлась. Грусть гнати не було часу: господарство, внуки і навіть роботу підшукала ще сильніше підтягнула себе, змінила зачіску, схудла. І з усмішкою повернулася до людей. Бо життя далі триває.
Минуло півроку. Дзвінок з незнайомого номера. А у слухавці знайомий, трохи забутий, але рідний голос.
Оксаночко, кохана моя… Прости мене, прийми назад! Не можу без тебе, хай серце розірветься… Перші два місяці ходив у тумані, а потім усе тільки ляжу спати, очі склеплю ти переді мною. Впустиш, га? шепотить Дмитро, ледь не плаче.
Ні, не впущу. Іди до своєї молодиці. Ви ж там одне до одного! А мені й без тебе непогано, твердо відповідає Оксана і кладе слухавку.
Та все вечорами Дзвонив Дмитро, благаючи, лагідно нашіптуючи.
Оксано, ми ж не молоді вже. Що нам ділити? Біс мене поплутав з ким не буває? Люблю тебе, і родину нашу люблю: і Василя, і Соломійку, і онуків. Я хочу бути з вами.
А хто забороняє? Люби дітей, люби онуків, вони від тебе не відмовлялись. А без мене проживеш. Розбиту чашку не склеїш.
Діти, спочатку розгнівані на батька, почали ставати на його захист.
Мамо, обличчя немає на тата. Він дуже кається. Може, простиш його? лагідно просить Соломія.
Та простила б, мамо. Обоє ви вже не діти. Я ж знаю ти його ще любиш, піддакнув Василь.
Ні, не прошу більше. Не зможу жити поряд після такого. Все життя згадуватиму зраду.
Так і жила Оксана. Працювала, домом займалася, з дітьми спілкувалася, внуків няньчила. Усе без нього.
Дмитро тим часом з тією, що мала “так багато спільного”, розійшовся. Переїхав до старенької матері. Мучила його туга за Оксаною, згадував щасливе життя, шкодував, що так накояв. Та, видно, нічого вже не повернеш…
Одного дня вирішив наважитись на вчинок: піде під дім Оксани, впаде їй до ніг і проситиме прощення. Може, змилується. А ні так хоч побачить свою дорогу, єдину…
Одягнувся Дмитро пристойно й рушив. Приїхав. Стукає у хату ніхто не відчиняє. А Оксана на нічне чергування пішла заробити копійчину для внуків. Позивався ще трохи й вирішив прилягти на лавці на веранді, почекати на господиню. Заснув богатирським сном як у дитинстві під шум лип…
Повертається Оксана на світанку. Бачить Дмитро лежить, такий змарнілий, у світлі місяця ледь живий. Торкнулася рукою мов нема життя, по плечу а він не реагує. Почала його трясти, мов берізку у лісі не подає ознак.
Ой лишенько… Горе мені, моє лихо… Дмитрику мій, на кого ж ти мене залишив, як я житиму без тебе… заламала руки Оксана, кинулася йому на груди…
А він хвать її за плечі давай цілувати.
Ах ти любиш таки, раз улюбленим назвала! І я тебе люблю, Оксано-дорогенька! Пробач мене, багажу немає без кохання. Не можу без тебе! кинувся до її ніг, лице долонями закрив
Ах ти, хитрий літун! Ах ти ж жулик! заходилась бити його по спині Оксана. Я ж подумала вже, що ти конці віддав, навмисне додому вмерти приповз! Находився, кіт березневий? Ну я тобі…
…Відтоді помирилися Оксана й Дмитро, зажили душа в душу. Любили ще сильніше. Бо пізнали: немає гіршого сну, ніж втратити свою людину. Й зрозуміли, що іноді треба вміти пробачати, бо гординя від щастя віддаляє. І навіть якщо хтось оступився, можна віднайти в серці місце для спокутаної любові. І, головне, треба берегти й цінувати те, що маєш зараз…
Ось така ось історія, схожа на сон, що пахне українськими садами і вечірньою росою, з гарним кінцем і мудрістю для тих, хто ще шукає свого найближчого.
