Небо над київським лівобережжям було сіре, важке, без жодної обіцянки світанку просто трохи світліше, але не менш холодне.
Катерина Мороз, стоячи на колінах на слизькій холодній кераміці директорської вбиральні на дванадцятому поверсі бізнес-центру, відчувала, як пальці на руках пекуть від суміші хлорки й зусиль. Ніколи не думала, що звикне до такого болю й запаху, але щоночі це ставало частиною її життя.
Стук її ганчірки відбивався луною по порожньому поверху єдиний звук у величезній залізобетонній коробці в центрі Києва. І тут у кишені завібрував телефон старенький кнопковий, давно з тріснутим екраном, але ще живий. Ця вібрація завжди виривала з напівзабуття, де все здавалося далеким і водночас надто реальним.
Було пята ранку. Пальці змерзлі, а екран світиться яскравим вогником, наче жарина в темряві. На дисплеї повідомлення з дитячого садка «Малятко», що працює цілодобово. «Катерино, у вас терміново. У Софійки температура 43 градуси. Блює вже понад три години. Це дошкільний заклад, а не лікарня. У вас двадцять хвилин. Якщо не прийдете дзвоню у службу соціального захисту, вони заберуть її до лікарні.» Голос по той бік дроту був твердий, втомлений і абсолютно байдужий.
Звязок обірвався, і тиша, що настала, важила мільйон кілограмів. Серце забило десь аж у горлі. Софійка її єдиний якір у цьому каштаново-сірому морі буднів.
Катерина не записалась у відпустку, не взяла пальта з роздягальні, навіть не подумала зупинитись. Просто кинулась бігти.
Січневе повітря вдарило, як лезо ножа холод був такий, що дихання перетворювалось на гострі крижинки. Пролетіла три квартали звичайними кросівками, які ковзали по льоду на Боричевому Току.
Доїхала до дитсадка, де в неоновому світлі фойє вже ледве чула своє дихання. За стійкою няня майже мовчки простягла їй згорток крихітна Софійка була гарячою, як вуглик. В очах блищав химерний відблиск, ротик трохи відкритий, видихи ледь чутні. Доторк до доньки єдине, що не дало розвалитися на друзки.
Я… я забираю її додому, маю ліки там, збрехала Катерина, вперше за вечір голос задрижав так, що вона мало не вкусила язика.
Той «дім» це фактично десять квадратних метрів у хрущовці на Троєщині. Вікно затягнуте скотчем і поліетиленом замість скла, бо грошей на ремонт не було давно. Батарея холодна й гуде вже третій тиждень.
Катерина поклала доньку на плямкований матрац, судорожно розшукуючи у пластиковому контейнері ліки. Пусто. Флакон з-під дитячого парацетамолу брязкотів, коли вона намагалась витиснути з нього бодай краплю марно, навіть повітря ледь тхнуло порожнечею.
Знову завібрував телефон цього разу це був начальник зміни, пан Мельник із сервісної компанії.
Мороз? Де ви поділись? Керівник у нас на хвості через дванадцятий поверх, чую його знайомий роздратований голос.
У мене донька захворіла, пане Мельнику… вона має 39,5… я не можу її залишити саму, бодай сьогодні… прошу вас Ви розумієте, що це робота, Мороз? у слухавці гудів невдоволений голос, але Катерина вже не слухала.
Вона поклала телефон поряд і обережно торкнулася вологого лоба дитини. Софійка щось прошепотіла уві сні, хрипко кашлянула і сховалася під стареньку ковдру, яку пахло сонцем пятирічної давнини. Катерина відчула, як її серце зітхає: страх змішався з розпачем і ніжністю. Вона мусила діяти, мусила врятувати.
Катерина піднялася і натягла на себе пуховик просто на халат виглядаючи комічно, але їй було байдуже. Вона вийшла на сходову клітку, закуталась у шарф, зібравши останні гривні і колись подаровану сусідами десятку дрібними. Щоб дістати все необхідне, вона прихилила двері квартири ганчіркою так, щоб Софійка не була у повній темряві, та водночас не йшла за нею.
Вулиця бриніла відчищеним морозом. На площі біля круглосуточної аптеки стояла черга таких самих, знічевя зібраних нічних блукачів: тут всі свої, тут чужої біди не буває. Вона стояла, стискаючи гроші, поки аптекара не винесли з-за віконця дві жарознижувальні свічки й баночку води.
Удачі вам, пані, промовила жінка в червоній шапці, і Катерина коротко кивнула, затиснувши скарб до грудей.
Вона бігла додому по скрипучому снігу, доки пальці не втратили чутливості. У квартирі Софійка прокинулася, ковтаючи сльози.
Мамо… не йди, прохрипіла вона. Катерина схиляється поруч, обіймає, і в темній, майже крижано-мертвій кімнаті їм стає наче трохи тепліше.
Вона дає ліки і тихо співає колискову про весну, квіти й ластівок, які повертаються додому. В голосі проростає сонце, хоч за вікном лютує зима.
Катерина ще довго сидить біля доньки, тримаючи її дрібну руку. Нарешті та засинає, тепер вже без гарячкового блиску й стогону.
За вікном першим сірим променем ковзає світанок. Ледь помітно, але ось воно: небо ніби відповідає на її молитву, вогник надії прорізає морок.
Катерина дивиться на доньку і розуміє єдині справжні світанки народжуються в серці. І навіть серед найлютіших морозів у Києві, навіть у найтемнішу ніч, вона зуміє йти далі, обіймаючи свій теплий, маленький весняний острів що завжди світиться крізь найгустіший січневий туман.
