Три нитки. Три долі
Що вона сказала? Олесю, не вловила я, про що? Марія Вікторівна нахилилася трохи вперед і вбік, ближче до подруги, Олеся Павлівни, що йшла поруч.
Тій одразу захотілося докладно розповісти, про що перемовлялися мама й дівчинка років семи, що щойно пройшли повз.
Та у них у школі хуліган якийсь, а вона йому сказала
Олеся говорить голосно, на всю вулицю. Марія слухає уважно, не перебиває, а потім, оглянувшись, шукає ту саму дівчинку й киває їй услід.
Гарна, чистенька дівчинка. Тільки така вже мудрована! робить вона висновок.
Чого? дивується Марія Вікторівна, хапає подругу під лікоть та тягне вперед, бо світлофор уже давно світив зелений, а машини, шикуються одна за одною, чекають, поки дві бабусі перейдуть дорогу.
Що? Я не чую, Маріє, що? перепитує Олеся, розгублено озирається, потім, пригорнувши до себе сумочку, дріботить швиденько вперед до рятівного тротуару.
Я питаю, чого ж вона мудрована? знову голосно повторює Марія.
Ой, та так, відмахується Олеся.
Марія Вікторівна іноді й сама не любить пояснювати свої роздуми то лінь, то й так усе ніби зрозуміло.
Дівчинка взяла на себе обовязок виправити ледаря й бешкетника? Робить йому зауваження і виховує? Ні, дітки! Так справи не робляться Нічого з того не буде!
Марія хитає головою під ритм своїх думок, а Олеся зітхає. Інколи подруга така вже загадкова, аж зуби зводить. Але й без Маріїшки цей світ, що став надто гучним і дивним, був би зовсім нестерпним.
Марія Вікторівна й Олеся Павлівна сусідки. А квартири у них особливі: в кожної власний вихід прямо на двір, жодних сходів чи ліфтів. Живуть жінки в одному з флігелів старої садиби, що колись належала кучерявому сотнику козачого полку, а потім її переписали на якогось видатного діяча культури, котрий, порадившись із жінкою, у головному будинку відкрив гімназію, а флігелі та прибудови віддав під ательє для митців. Історія й далі мяла цю садибу залізною рукою, прибила її до життя міського. Ось одноповерхова споруда, у формі підкови колись стайня, смішно й подумати! стала домівкою. Більшість мешканців давно розїхались у новобудови: вище, світліше, євроремонт. А Олеся, Марія та ще одна пані їхня товаришка Ганна нізащо не покинуть свої рідні чотири стіни, хоч бери й рви на клаптики оті записки від ріелторів: Викупимо! Переїзд за наш рахунок. Вся турбота наша!
Якийсь бізнес на кшталт Сімейної справи, дрібні контори, охоронці, маленькі торговці всім здавався цей шматочок Києва ласим, ідеальним: історія, центр, затишок! Поряд Софійський собор, а через дорогу Лавра. Та й сама будівля віддана під мистецьку школу, а флігелі, дрібні будиночки пахнуть ще старими грушами та бузком. Жінки, хоч хисткі та немічні, тримаються за своє. Провели тут життя тут і кінчити.
Ганну зайдемо, іде попереду Олеся, тримає коробку із тортом. Привітаємо.
Що? Що кажеш? Не второпаю Олесю, глянь на мене подумки по губах зрозумію! смикає подругу за рукав Марія Вікторівна. Їй і самій соромно, трохи страшно, що Олеся таки зірветься й підніме галас. Ну, звісно, всім набридає глухота. Всі ми не з заліза
Але Олеся зупиняється, нахиляється до обличчя Марії, чітко, старанно, розтягаючи губи, каже:
Ага, Ганна кликала Я памятаю! Олеся киває. Непорозуміння вичерпано рушаємо.
В Ганни Федорівни, бідолашної, прикутої до інвалідного візка, нині свято день народження доньки. Ліда вже й сама не юна, працює десь у офісі, приїздить хіба на вихідні. Спершу вирішили святкувати ввечері, потім так. Та Ганна не ображається.
Я сама винна, каже вона, коли гості вмощуються за скромним святковим столом. Тільки не треба про мою дівчинку нічого! піднімає палець, та ніхто не збирався. Ліда для всіх своя.
Олеся Павлівна торкається зморшкуватої руки збудженої сусідки. Та тремтить сухенька, худенька долоня, якою Ганна, ще коли була дитиною, копала грядки, коли одразу після війни вирішили розбити біля флігеля город. Тою ж долонечкою тримала важезну лопату, розчисляла жорсткий, вязкий чорнозем, а потім, акуратно, немов пташеня пестить, сипала в борозни насіння. Було тоді сутужно. Голодно і зле. Мами всіх трьох дівчат працювали у шпиталях, а самі дівчата лишалися самі, їли, що було. Мами поверталися з хлібиною іноді навіть з олією. Хоч і гіркою, з тирсою на смак. Ніхто не нарікав знали, у всіх так. Але ж у них був город, і вони вірили: виросте! Насіння дістали у старого сусіда, агронома в минулому, діда Прохора. Той жив у комуналці, сварився з усіма, курив, аж дим стояв, проте малих дівчат з конюшень страшенно любив. Вони були живі, справжні. Молодість рятувала від зневіри очі в кожної горіли інтересом і жадобою життя.
Ану, сюди йди! гукав із зарослим нігтем дід Прохір до Олесі. Та слухняно. Ось вам, дівчатка, насіннячко. Садіть смаколик виросте. Я вчитиму!
Дівчата не вірили добру. Але диво! Виросло дві капустини, огірки поповзли пружними батогами, аж квіти золоті. Петрушка, щоправда, не прийнялася бліденька проросла й пропала.
Як сварив їх дід Прохір! Урожай змарнували, пустили все під укіс!
Однак потім помякшав, приніс сухарів, мовив витріть носа.
Війна скінчиться, батьки ваші повернуться такий сад зроїмо, всі заздрити будуть! обіцяв.
Але сам до кінця війни не дожив. Витягали його на руках із будинку, ховали Смерті було довкола забагато. А коли свій помирає особливо страшно Та й батьки не повернулися. Сад саджали вже самі
Ось сидить стара Ганна у візочку, її гладить по руці Олеся, а Марія, поглядаючи на подруг, ріже огірочки й розкладає печеню. На столі чарочки. Ганна поважає клюквяну настоянку. От і частує сусідок, випють за здоровя Лідочки, за ноги Ганни, що раптом відмовили вже пять років тому, за те, щоб зима не морщила кістки.
Рухатися Ганна перестала якось по-дурному, взимку пішла прогулятися підсковзнулась, впала. І начебто удар легкий, а зранку ні рука, ні нога. Холодна паніка ні до телефону дістати, ні дитині зателефонувати Телефон у кутку кімнати, та й сили немає. З віком Ганна розповніла, а лікарі тільки таблеток напували гормони. Вона ж усе розуміє старість більше нічого.
Чула, як Олеся вийшла, голубів погодувала під вікном, адже квартири ті майже на землі. Тому взимку, памятається, по підлозі холод аж ямбом шелестів вдома мало не у валянках ходили. Хоч би хто мимо йшов усіх бачиш, мов на екрані.
Ось і Олесю показують У магазин пішла, всміхається Ганна. Скоро й Марійка вирине. Любить поспати
Довго лежала Ганна, не гукала на допомогу, мерзла, бо жовтневий вітер вимів з квартири все тепло через фортку на кухні. Їсти хочеться, до туалету теж
Сусідки самі забили на сполох. Як це Ганна не включила радіо за сніданком?! Проспала? Та Бог з вами! Ганна як годинник.
Почали стукати: спочатку Олеся і Марія, тоді двірник. Той, кострубато, питає може потрібна допомога?. А далі: Жінки наказали двері ламати!
Стара деревяна відвага не витримала напору, увірвався двірник, слідом напівглуха Марія, далі Олеся.
Ганю! Де ти, а?! Скажи вже швидко, що трапилося! репетує Марія. Від страху й збудження зовсім оглухла, у голові каша.
Знайшли Ганну, все зрозуміли, двірника випровадили.
Яка ганьба Дівчата, не дивіться на мене Ідіть звідси плаче Ганна, а Олеся вже перевертає постіль, умиває, переодягає. А Олесі не звикати чоловіка, паралізованого після падіння з риштувань, доглядала мистецтвознавець-реставратор був Поховала чоловіка вісім років тому із сумішшю смутку й полегкості.
Мучився він, над могилою казала. Тепер ось спокій. Там, на небі, він знову молодий.
Чому ж Верин чоловік, хоч і сварливий та дрібязковий, має право на небо? Подруги не сперечаються так Вірі легше
Ганну забрали до лікарні діагноз невтішний. Провела ніч у сльозах, картаючи себе: За це мені кара.
За що? дивувались сусідки в палаті.
Було за що. В девятнадцять Ганна народила доньку зі школи Ліду, руденьку смішну. З хлопцем закохалися ще в школі якраз тоді, коли танцювали Аркан. Сталося все, як у всіх. А вона й не зізналася одразу подругам соромилась. Закінчили школу, Ганна зрозуміла, що дитина. Мати сварила, наказала бігти в лікарню, може, щось придумають. А там що? Кажуть народжуй! Треба так треба. Мати бігала, пропонувала лікарям гривні й долари, шукала грішну бабу, та не вийшло. Ганна втекла у село до тітки, там і народила жила, працювала. Мати приїздила, знайомилася з онукою обережно.
А батько дитини? Відмовився зовсім. Інститут в нього попереду, дипломатія, карєра Яка тобі, Дано, дитина, не ламай життя!..
У два з половиною Ганна з Лідою вернулися до Києва у материнську квартиру. Олеся й Марія були нянями Ліда ходила з одних дверей у інші. За нею дивилися одразу шість очей бабусині, Олесині гострі, Маріїні лагідні.
Спершу дивно й чуже здавалося: була Танька дівкою, стала мамою, щось уже приховує від них. Але потім зрозуміли та сама Танька, втомлена лише.
Ганна закінчила інститут заочно, працювала, Ліду ростила. Маму поховала, коли Ліді було девять.
І тут в друкарню приїжджає делегація іноземців. Там Француз-гарнюня. Йому ані відділ кадрів, ані трояндова революція не завада. Покохали одне одного раз і все. Подруги вражені подарунками у коробках від Пєра і сукні, й ляльки, й посуд. Далі кликав у Париж.
У нього, прикиньте, вілла під Парижем, кімната для мене, і захлинаючись розповідала Ганна.
А Ліда? одразу спитала Олеся.
Вона тут поки побуде. Я влаштуюсь заберу, я плуталася Ганна. В голові марш мендельсона, всі голоси подруг як у вусі водою залитому.
Мамо, а де мій квиток? серйозно питає Ліда, прийшовши зі школи. І вчителям що сказати?..
Ти тут залишаєшся, Лідонько. Поїздка важка тобі ще. Я повернуся заберу. А поки
Такого тріску ще стіни не бачили: Ліда жбурнула улюблену вазу від Пєра об підлогу, полетіли тарілки, чашки
Згодом Ліда зізналася Олесі, що того дня ніби її задушило. Кисень перекрили, руки судомить, очі темніють.
Мати все одно повернеться. І ти, доню, вирішиш простиш чи ні, мовила Олеся, коли Лідині ридання стихли. Я не судитиму її. Занадто довго ми жили сіро, щоб не купитися на красиві обіцянки. Це жіноча слабкість
Та й Олеся колись попіклася: на базарі купила англійську шапку, а принесла додому мішечок аж там старе лахміття. Хотілося краси, та не судилося
Ганна таки поїхала. Ліда не проводжала, листи не читала. Ганна дізнавалася про доньку від подруг.
Повернулася через пів року вічність для підлітка. Ліда не простила. Подарунки на смітник.
Ти хоч заміж вийшла? тихо питає Марія.
Ні, хитає головою Ганна. Родина Пєра заявила: із дитиною не треба. Пєр підтримав їх. Я плюнула їм на ідеальний паркет і поїхала. Думаєш, Ліда пробачить?
Марія знизала плечима: Колись. Треба дорослішати, кохати своє. Тоді вона, може, щось зрозуміє. Хоча, Ганю, ти жорстко вчинила.
Тоді Олеся й Марія вже мали свої сімї, синів. Відпустити дітей навіть на тиждень не могли б.
От за це й карана себе Ганна. Подумки Наполовину живу.
Ліда найняла матері доглядальницю та все робила абияк. Одного разу вилила Ганні на спину окріп замість води й кинулась навтьоки. Ганна залишилася на підлозі, гола, у болю. Через тонкі стіни сусідка Олеся швидко принесла рятунок мала ключі про всяк. Відтоді Олеся стала її доглядальницею.
Ти що, з глузду зїхала?! Які гроші віддай на цукор! тицяє пальцем Олеся. Чого тут соромитись? Разом в лазню ходили, під час війни одне одного прикривали, під снарядами втрачали одяг. Після всього грошей брати?..
Питання зі злотими закрили. Олеся доглядала Ганну, вигулювала Марію. Та могла й під тролейбус потрапити, зорієнтуватися важко. Як втратила слух стала обережна. Олеся брала під лікоть і вела на Печерськ, проходили бульварами до Дніпра, інколи у невеликі сквери та дворики. Дивилися на дітей, згадували, як руки лізли по липах, рвали штани
Там, у центрі, всюди липи. Марія дуже любила сушити липовий цвіт, знала, як найкраще заварити його на чай. В них навіть був особливий липовий вечір вечір чаювання. Обовязково у Марії на крихітній кухні за круглим столиком із фарфору пили чай з пирогом або різними смачними традиційними стравами. У хід ішли кулінарні книги, іноді з інтернету виписували рецепти, тільки сини плутали все, й виходило по-нашому.
Їли, пили чай, дивились крізь вікно на липову гілку на неї, мов балерина, оберталися квітки, сповнюючи повітря медовим духом. Розмови лилися рекою: Ганна про Париж, Олеся про художників з музею, Марія скромніше (працювала на заводі прогумування, слух уже був не той).
Ще малолітньою, під час війни, Марія потрапила під обстріл. Шум, вибух місто гуло. Вуха боліли довго. Голову тоді здавалося, як кавун, ще трохи й трісне. Лягала на підлогу, затискала голову. Мами не було вдома мусила сама собі допомогти Слух все більше згасав із роками.
На заводі познайомилася зі своїм чоловіком. Старший на дванадцять років.
Навіщо я тобі? відвертався, ховав обпечене обличчя. Ти ще знайдеш собі іншого, кращого, а я цього не переживу!
Коли одружилися, першої ночі він усе перевіряв поруч вона, чи то марево. Не спав до світанку, слухав, як цокає годинник на кухні, як шкребе миша під підлогою, як дощ ритмічно грає на даху, і як дихає Марія біля нього. Тільки під ранок задрімав, коли Марія вже вставала на кухню. Її не лякав його шрам, її не відганяла сивина, а очі його залишались хлопячими.
Іван був для Марії єдиним коханням. Дуже рано небеса забрали його ледь перейшов за пятдесят. Ліг спати та й не прокинувся. Тихо пішов Марія стояла, сльози капали йому на щоку, а вона їх все витирала, боячись, щоб не обпекли.
Син Ярослав покликав сусідок, ті забрали Марію, хлопця теж. Разом плакали, а Ліда, дивлячись на це горе, раптом зрозуміла: мама їй найрідніша. Почала пробачати потроху, крапля по краплі.
Олесин чоловік нікому з подруг не подобався. Як Ганна казала: Мяко стелить, а спати жорстко. Вираховував усе до копійки, марив економією. Треба нові штори? Треба. Але не зараз! От-от холодильник.
Підійшла черга на холодильник. Треба винайняти машину дорого. Андрій відмовився, порвав номерок Жити дорого!.
Олеся вже підготувала місце… А Андрій повертається злий, сварить усе й усіх, Я так не погоджуюсь!
Навіщо ти за нього вийшла? тихо питає Марія.
Боялась, що більше ніхто й не подивиться. Ви з Ганною красиві, а я сіромаха. Кому я треба?
То розлучайся! Скільки терпіти?!
Не можу. У нас син. Не можна руйнувати сімю тільки через моє розчарування. Мишкові батько потрібен
Подруги мотають головами, сердяться. А потім Олеся розцвітає, сміється, пливе вулицею, мов човник.
Ти що? пильно питає Марія. Яка радість із таким мужем?!
Олеся знітилася, потім тихенько:
Я закохалась. За мною упадає дуже милий чоловік. Я тепер знаю, що таке чоловіче плече
Заплакала. А Марія похитала головою: з її совістю Олеся не розлучиться, буде терпіти
Той роман тривав довго. Закінчився, коли Михайло став дорослим і вступав до університету, а батько його Андрій зліг після інсульту якось із будови впав Більше не підвівся. Олеся стала доглядальницею, усе винила себе, просила пробачення, а він лише мурчав.
Після смерті чоловіка Олесин кавалер запропонував одружитися, але вона відмовила.
Михайло не зрозуміє. Це зрада. Я й так провинилася.
Чоловік той виїхав із Києва й слід пропав. Листів не писав, не дзвонив. Не зміг витягти Олесю з кокону провини Шкода.
Летіли роки, старіли сусідки і будинок, що підковою обіймав двір із високими липами. В мистецькій школі зростав шум, юні музиканти сварилися за нотні зошити. Перші кроки до сцени слухали три бабусі: Ганна у кріслі, загорнута в плед, у білій сукні з мереживний комірцем; Олеся статна, з кучерями й коричневим паском; Марія мов на службу зайшла у строгих сірих костюмах із потертою сумкою З лиця у неї таке умиротворення, що її брали за відому піаністку-інкогніто.
А в усіх трьох мереживні рукавички, на згадку про паризьку пригоду Ганни
Ганю, дарма себе картай! ріже торт, розкладає по тарілках Олеся. Ліда доросла, вже мама і дружина. Вона вміє любити. Пєра твого, може, й не злюбить, а тебе буде любити.
Так, так! погоджується Марія. Молодість жорстка, а з роками зявляються відтінки. Ліда тоді горювала, а тепер усе переосмислила. Ну а Пєр той ще жулик
Ще раз закипятився самовар електричний, правда, без аромату гілля й кори, але важливий від мами пахне теплом.
За вікном шелестів дощ, по клумбі темніли чорнобривці й айстри. Осінь вже підкралася, але ще дарує тепло.
У двір, шарудячи колесами по асфальту, вїхала машина от і Ліда. Стукіт підборів, дзвінок у двері. Олеся відкрила, пропустила дівчину вперед, поцілувала, кинула в кухню:
Заждалася. Переживає. Іди вже, дитинко! Вітаю, козочко!
Ліда принесла мамі улюблені жоржини темно-фіолетові із золотими серединками. За букетом іменинниці не видно, а вона сидить і плаче Не вірить, що вибачення вже відбулося. Чи сама не вибачила себе і ще радіє: сьогодні в неї народилась дочка маленька руденька киця у рожевому пледикові. Це і є щастя!..
Зазирнете сьогодні у маленьке віконце тієї підкови-флігеля за мистецькою школою на Печерську то побачите трьох добрих бабусь. Сміються, пють чай, згадують молодість і чекають. Сина, доньку, онуків, правнуків Усі, хто наповнюють їхнє життя. Вони вже на своєму схилі, лиш треба встигнути обійняти найдорожчих. Це безцінно.
