КОВБАСНИЙ КРАДІЙ
Я не міг не помітити того кота. Просто тому, що він регулярно здійснював крадіжки у моєму невеликому продуктовому магазині. Але робив це з такою чарівною обережністю, що ображатися на нього було неможливо. Навпаки, я щоразу чекав початку вистави з нетерпінням, фільмував усе на телефон, а ввечері показував дружині. Стільки сміху було!
Кіт завжди довго сидів біля відчинених дверей магазину, вдоволь роблячи вигляд, ніби просто перепочиває. Оглядався навсібіч і переконувався, що навколо нікого немає. Я ж ховався за великим холодильником і знімав на відео всю цю епопею.
З обережністю заходив він усередину й прямісінько рушав до прилавка з ковбасними виробами. Там стрімко хапав або сосиску, або сардельку й негайно зникав, але
Голод не дозволяв йому піти далеко від магазину вже метрів за два він зупинявся і починав їсти.
Я виходив надвір і, не підходячи, питав:
Смачно?
Кіт піднімав голову і на знак згоди мявкав.
От і добре, усміхаючись відповідав я. Приходь іще!
Ви, певно, дивуєтесь: навіщо сосиски лежать на прилавку, без холодильника, не на виду і по кілька штук окремо? А все дуже просто. Серце у мене мяке. Побачив, як кіт прийшов до магазину худий, змучений, але навіть не підходив до людей і не клався на запропоновану їжу з рук. Я придумав свій спосіб підгодовувати кота.
На початку клав сосиски зовсім біля дверей, щоб крадій сам зміг “здобути” собі їжу. Придумав йому імя Мурчик. Щоб Мурчик здобув їжу самотужки, чесно вкрадену відчув себе мисливцем.
Це спрацювало згодом я почав щоразу розташовувати ковбаски трохи далі, а невдовзі організував справжній “пункт годування” на нижній полиці біля самого підлоги, де стояла ціла миска ласощів.
Мурчик вже давно міг просто зайти, вибрати собі найсмачніше и спокійно піти й не боятися. Але Весь смак був саме в процесі крадіжки! Викрадене завжди смакує ліпше.
З часом поставив біля магазину поїлку, велику миску з найкращим кормом і пластикову коробку з піском. Поруч облаштував маленьку хатку з теплим пледом усередині. Але Мурчик залишався недовірливим і до рук не йшов. Проте спілкуватись любив.
Я виходив за ним із черговою вкраденою сосискою, і ми розмовляли: кіт іноді переривав трапезу, дивився на мене й, здавалось, відповідав.
Останнім часом мене турбувало одне питання. Мурчик вже погладшав, став доглянутий, і йому давно не треба було красти ті сосиски. Попри це, він стабільно раз на день тягав декілька та ховався за рогом.
Я кілька разів намагався зясувати, куди він тікає, але йому завжди вдавалося втекти раніше, ніж я його помічав.
Отож, я придбав маленьку камеру з добрим кутом огляду, сигнал з неї поступав прямо на компютер у моєму кабінеті.
Одного разу мені таки пощастило розкрити маленьку таємницю Мурчика. З віконечка підвалу за рогом вистрибнув рудий кошеня та, тремтячи від нетерплячки, накинувся на сосиску, яку Мурчик залишив спеціально для нього.
Завтра ж! Чуєш, завтра ж принеси їх обох у дім! кричала ввечері моя Марічка, витираючи сльози, але
Це виявилося не так просто, як із самим Мурчиком він уже міг і спати під стелажем магазину. А от до кошеняти довідатися було неможливо.
Місяць за місяцем я спостерігав на камері, як рудий малюк обережно пє водичку з миски Мурчика або спить у маленькому будиночку, але при найменшій спробі підійти ближче тікав як помаранчева блискавка.
Аж ось одного дня стався незвичний випадок. Я почув дивний звук біля входу до магазину покупців не було. Вийшов із-за прилавка й помітив: на порозі сидить рудий кошеня і голосно кричить.
Що трапилось, малий? запитав я.
Кошеня підбігло до мене, глянуло у вічі й пішло до виходу. Я не вагаючись рушив слідом. За рогом лежав Мурчик та стогнав його вкусив собака за задню лапу. Йому вдалося вирватися, але рана була болісною. Малий рудий підбіг і, тулячись маленькою голівкою в бік Мурчика, знову закричав.
Ой, Боже мій прошепотів я розгублено.
Я зняв куртку, загорнув у неї знесиленого Мурчика. Кошеня, яке тихо сиділо поруч, поклав у кишеню піджака. Зачинив магазин, сів у старенький “Жигулі” й поїхав у ветклініку.
Пять годин ми провели у ветеринарній клініці. Лікар обробляв і зашивав лапу Мурчику, а я знайомився з кошеням, якого назвав Вогник за іскристий характер і руду шерсть. Ох, і веселий він виявився!
Ввечері я забрав обох додому. Дружина світилася від щастя. А що робить щаслива жінка? Вірно, телефонує усім подругам тут потрібні довгі розмови, історії та поради.
Коли нарешті усі дзвінки закінчились, ми з Мурчиком і Вогником розтяглись на ліжку й заснули.
Ну й справи усміхнулась Марічка, а мені де спати?
Та Вогник хоч і малий, але відразу підставив їй місце сказав нявчанням, тулячись до неї маленькими лапками.
Так ми всі разом і знайшли свій дім.
Зараз маю два великих, гладких кота, які зовсім не схожі на тих дворових “голодранців”. Подеколи Мурчик, за звичкою, вилизує Вогника, а тому навіть подобається.
А навпроти, через дорогу, біля взуттєвого магазину, оселилася невеличка сіра киця. Продавчиня звідти часто забігає до мого магазину купує їй їжу. Може, забере додому? Чи, може, колись усі тварини знайдуть прихисток? І коти стануть дефіцитом, яких видаватимуть за спеціальною чергою лише тим, хто пройшов курси відповідального господаря?
Як ви думаєте, таке можливо?
Я Олег Бондаренко, і сьогоднішній день навчив мене: доброта повертається сторицею, особливо коли стосується братів наших менших. Бо навіть найбільший крадій може бути справжнім другом і героєм для когось іншого.
