Я виховую донечку, яку народила коханка мого чоловіка. Так, ви все правильно прочитали. Хтось подуматиме, що я розгублена, що треба мене лікувати. Але прошу, дослухайтеся до моєї сповіді до кінця.
Тоді був 2005 рік, у нас з Олексієм була родина і невеличке підприємство. Олекса був власником кількох продуктових крамниць у Києві, Львові й Одесі, товари возили з Польщі, Італії, Німеччини. Його бізнес дозволяв мені не працювати, а цілком присвячувати себе хатнім справам. До того часу у нас був син Микита, пятьрічний, і я охоче займалась його вихованням, приготуванням борщу, вареників, голубців і підтриманням ідеальної чистоти у домі.
Але в один проклятий вечір усе розвалилось, ніби крихке скло у козацькому вітрі. Повертаємось додому після вечері у друзів, Микита спить у машині, коли підїжджаємо до підїзду. Я помітила, що Олексій став неспокійно хмуритися. Біля воріт стояла молода дівчина, тримала в руках рожеву ковдрочку, ніби крихітний хмарочос у мороку. Коли ми вийшли з машини, вона кинулася до чоловіка:
На! Забирай! Дарма я тебе послухала і не зробила аборт!
Я стояла, як вкопана, а Олексій не розумів, що відбувається.
Я не хочу її ні бачити, ні чути! Не смій навіть телефонувати і казати щось доньці!
Кілька хвилин я трималася на морозі, у сірій завірюху, коли з вікон почали виглядати очі сусідів, ніби зірки, що спостерігають за нашою казкою. Олексій мовчав, тримав рожеву ковдрочку, мов маленьке сонце.
Ходімо, не треба стояти на холоді. Я вдома все поясню
Виявилось, що ця дівчина колишня працівниця нашого магазину, що звільнилася рік тому. Ви, мабуть, вже здогадались, чому.
І що ж ми будемо з нею робити? тихо запитав Олексій, акуратно вкладаючи дівчинку в ліжко.
Як що? Виховувати. Це ж твоя донька.
Ми домовились з лікарями за подачку в конверті, щоб внесли в медкарту фальшиву другу вагітність. Дитину назвали Любада. У мене не було до неї жодної ненависті, лише розуміння, що малюк ні в чому не винен. За що мене ненавидіти?
Дуже довго я не могла пробачити Олексію за зраду. Ходили до психолога, думали про розлучення. Але час лікує. Часом я бачила, як чоловік кається, намагається відновити довіру. Повірте, вибачити його за один день я не змогла це зайняло роки й місяці.
Микита дуже полюбив Любаду. Постійно грався з нею, ходив з коляскою по вулицям, хвалився друзям, що має гарну сестричку, і ніколи не дозволяв нікому їй шкодити.
Пройшло вісімнадцять років. Любада виросла, стала точним відображенням Олексія: навіть ніс морщить, коли хоче чхнути. Я називала її своєю рідною донькою. Дехто з сусідів досі поглядами кинує кості, коли ми разом проходимо двором.
Тиждень тому у Люби було свято повноліття. Спершу зібралися в родинному колі, потім вона мала вирушити з друзями в кафе. Приїхали свекри, мої батьки, хрещені Люби. І, немов з нізвідки, зявилась нова гість мати Люби.
Ти що тут забула? прошепотів Олексій, відводячи її за ворота.
Як що? Я до своєї донечки приїхала. Де Василіна?
Її звати не Василіна, а Любада. Чого тобі треба?!
Господи, не могли б ви краще імя вибрати? Я привезла подарунки: косметику, новий телефон. Де вона?
Слухай, у неї є батьки. А ти порожнє місце, згадала про доньку лише через восемнадцять років? Де ти була?
Тобі яке діло, де я була? Я подам на вас у суд!
Провалюй геть і не смій більше тут носа пхати. Інакше я викличу поліцію.
Олексій прогнав дівчину. Я ж тоді зрозуміла, що нашу сімю ніщо і ніхто не зможе зруйнувати, бо ми готові захищати один одного і дарувати любов. Олексій чудовий батько, і я рада, що наші діти мають такого тата.
А ви змогли б прийняти чужу дитину, як це зробила наша читачка?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будьяка схожість з реальними іменами чи місцями випадковість. Усі фото ілюстративні.
Друзі, якщо хочете ще більше історій залишайте коментарі й не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі.
