Телефон, немов холодний крижаний кристал, розбудив Олену Ковальчук о першій петлі зорі. Дзвінок лунала зі світу, де не було ні вулиць, ні номерів.
Так, сухо прошепотіла Олена.
Оленко? прозвучав голос, розпливаючись, мов білий лебідь над Дніпром. Це ти?
Я, відповіла вона, ніби листя, що падає без шуму.
А це я, весело промовила жінка. Ти впізнала мене?
Я вас впізнала, сказала Олена, ховаючи вічі ввічливістю, бо не мала уявлення, хто стоїть за цим дзвінком.
Я була впевнена, що ти мене відразу впізнаєш, продовжувала жінка, її сміх розлітався, як крихти меду. Як добре, що я тебе схопила. Ти можеш говорити зараз?
Можу.
Чудово. Ми з чоловіком, дітьми і я вже на станції у Черняхівці. Від поїзда лише хвилина пройшла. Чи чуєш ти мене чітко?
Чітко.
Твій голос тихий, наче шепіт вітру над полем. Ти впевнена, що все гаразд, Оленко?
Все чудово.
Я дуже рада за тебе. Спочатку планували залишитися в готелі, бо думали, що в цьому місті немає рідних. Та згадавши про тебе, зрозуміли, що ти наш острівок спокою. Ти розумієш?
Розумію.
Тож радість наша, немов цвітіння калина, була безмежна. Особливо діти.
Уявляю.
Чоловік мій одразу сказав: «Подзвони Оленці. Вона не підведе».
Він правий. Я не підведу.
Тож ви дозволите нам зупинитися у тебе? Я правильно зрозуміла?
Правильно. Дозволю.
Ми залишимося тут недовго лише на пару тижнів. Подивимося місто, а потім підемо назад, бо вдома справи, і, як кажуть, в гостях добре, а вдома найкраще. Ти згодна?
Згодна.
Ми так і думали, особливо мій чоловік. Він вірив, що без Оленки нічого не вдасться. Хоч ми і далекі, а востаннє бачилися десять років тому, ми ж родичі. Правильно?
Так.
Ти живеш сама?
Одна.
У трикімнатній квартирі?
Так.
Значить, ми вже їдемо?
Їдьте.
Через годину будемо. Ти ще там?
Ще.
Тоді чекай. Скоро прийдемо.
Чекаю, прошепотіла Олена.
Олена Петрівна відклала телефон, поклала його на скриню зі старими листами, закрила голову важкою вязанням і заснула, не задумуючись, хто саме їй подзвонив у цій нічній мрії.
Через годину стук у двері прокотився, немов далекі коні в степу. Олена підняла погляд, заплющила очі, а телефон знову дзвонив. Олена спала.
Згодом удари в двері ставали все частіше. Олена залишалася байдужою. Нарешті телефон заглух.
Так, промовила Олена, не відкриваючи очей.
Оленочка? вигукнула жінка, голос якої був, наче дзвінки скляних кульок.
Так.
Це ми. Ми приїхали. Дзвонимо, стукаємо, а ти не відкриваєш.
Ви дзвоните?
Так.
Чому я вас не чую?
Не знаю.
Подзвоніть ще раз.
У квартирі задзвонив інший дзвінок.
Ми дзвонимо, сказала жінка.
Ні, відповіла Олена, я не чую. Ставайте ближче.
У двері постукали.
Ми стукаємо, повторила жінка.
Ні, сказала Олена, я не чую.
Здається, я запізнилася, зітхнула вона.
Що? спитала Олена.
Де ти зараз, Оленко?
Де? Вдома.
Де вдома?
У Чернівцях, відповіла Олена, перше слово, що спливло в голові. Де ще могла б бути?
У Чернівцях? Чому не в Києві?
Я переїхала девять років тому, одразу після розлучення.
Чому?
Чому розлучилася?
Чому переїхала?
Мені набридло в Києві, тому я пішла. Забагато гірких спогадів.
У Чернівцях краще?
Звичайно. Краще, наче осіннє сонце над полем.
Що саме краще?
Все. Немає болючих спогадів. Приїжджайте і переконайтеся. Скільки вас?
Нас четверо. Я, мій чоловік і двоє дітей. Старший Павло, молодший Андрій. Андрій хоче вступити до університету вже третій раз цього року.
Тож усі четверо, приїжджайте. У нас тут теж чудовий університет.
Коли приїхати?
Хоча б зараз.
Зараз неможливо. У мене справи в Києві. Андрій хоче навчатися в Києві. Ми приїхали сюди, щоб знайти роботу. Планували жити з тобою рік, а тепер
Тож ви сьогодні не приїдете?
Ні.
Шкода. Я вже готувалась.
І нам шкода. Ти не уявляєш.
Я уявляю.
Ні, не можеш. Коли думаю про те, що нас чекає, не хочу жити.
Олена Петрівна вирішила завершити розмову.
Добре, сказала вона, якщо зараз не можете, приїжджайте, коли зможете. Завжди рада вас бачити. Коли оселитесь у Києві, дайте адресу, я приїду в гості на пару тижнів. А там подивимось. У мене в Києві тепер нікого, крім тебе. Ми домовилися? Надішлеш адресу?
Але лінія розірвалася, залишивши лише звук далекого кроку, що стихає в килимці снів.
