Мамо, я вже майже, лиш двадцять хвилин, стояв у дверях палати Ігор, намагаючись усміхнутись, а губи тремтіли.
Тільки не затримуйся, відповідала Квітка, лежачи на боці і хапаючись за ковдру, лікар сказав, що до вечора буде крапельниця.
Ігор кивнув, кинув куртку на плече й вийшов. На вулиці було сиро й вітряно. Жовтень у Львові ніколи не шкодує перехожих: дощ, грім, калюжі, які, немов, відбивають всю суть української осені низьке небо, мовчазні люди, наче вся земля чекає на кінець.
Ігор крокував до зупинки, відчуваючи, що не встигає. Не до автобуса до життя, що мчить повз.
Три тижні тому лікарі сказали, що у матері «останній етап». Тоді він не розплакався. Просто сів на лавку біля моргу чомусь саме туди його ноги привели і сидів до сутінків.
Що, збираєшся їхати? запитав сусід по палаті, старий з тонкою шиєю та очима, сповненими вічного очікування.
Сина чекаю, усміхнулася Квітка, він обіцяв ввечері прийти.
Часто приходить?
Щодня. Тільки я все думаю чи не даремно тримаю його? У нього ж є життя.
Старий кашлянув і тихо промовив:
Не ти тримаєш, а він сам не відпускає. Поки не відпустить ти не підеш.
Квітка відвернулася до вікна. За склом лив дощ. Дивно колись вона любила його. У молодості він здавався романтичним: сидіти на кухні з гарячим чаєм і слухати, як краплі стукають по підвіконню. Тепер він лише заважав бачити.
Ігор зайшов до старого парку, де в дитинстві вони з мамою кували санчата. Під третьою березою від входу вона колись сказала йому:
Знаєш, сину, не важливо, чим ти займешся. Головне, щоб після тебе хтось усміхнувся. Хоч один человек.
Тоді він не зрозумів. Тепер розумів надто добре.
Телефон вібрував: «Мамо: Не квапся, я добре». Він автоматично посміхнувся останнім часом вона часто писала «не квапся», мабуть, щоб він не хвилювався.
У палаті стало тихо. Старий спав, медсестра вийшла. Квітка лежала, дивлячись у стелю, і різко почула музику. Десь далеко, з коридору, лунала стара пісня «Осінній дощ». Вона посміхнулася. «Господи, ще й тут» подумала вона і заплющила очі.
Раптом хтось сів поруч, тихо, немов вітер.
Не бійся, сказав голос, все вже.
Вона не відкрила очі, лише зітхнула і прошепотіла:
Хай він не плаче.
Ігор прибіг через сорок хвилин. Лікарі вже вийшли з палати, медсестра стояла у дверях, очі червоні. Він зрозумів без слів.
Можна? спитав тихо.
Так, кивнула медсестра, тільки ненадовго.
Він сів поряд. Мама лежала спокійно, немов трохи усміхаючись. На тумблечку стояв телефон, екран миготів незаписане повідомлення:
«Ігоре, не чекай чудес. Будь сам чудом».
Він дивився на екран, доки не стало боляче. А потім помітив: на вікні, де краплі стікали тонкими лініями, зявилося маленьке серце, наче хтось намалював його пальцем зсередини. Він усміхнувся вперше за багато днів.
Минув рік. Ігор стояв біля входу в дитячу онкологію з термосом кави і кошиком фруктів.
Ви волонтер? запитала охоронця.
Так, усміхнувся він, просто хочу, щоб хтось усміхнувся.
І коли у коридорі підбіг лисий хлопчик і крикнув: «Дядку, дивись, я виліковуюсь!», Ігор зрозумів дива все ж бувають.
Просто іноді вони приходять через нас.
