Не, Вадиме, а що вона робитиме? Жінка у мене деревяна, їй по барабану все. Не хвилюйся, покупця на її квартири я вже знайшов.
Я застовпіла в коридорі з пакетами в обох руках. Ключі ще брехали в замку навіть двері за собою не встигла зачинити. У пакетах картопля, цибуля, курячі стегенця, гречка за акцією і три йогурти для Кості тільки білий і без цукру. Я вже міркувала, чи встигну розморозити мясо, чи знову кину його на сковороду крижаним шматком і вийде не смажене, а парове.
Вадим стояв спиною до входу, притискючи телефон до вуха, і розмішував щось у чашці розчинний каву з трьома чайними ложками цукру. Посуд за собою він ніколи не мив.
Та вона і не дізнається нічого, продовжував він, хлюпаючи з чашки. Скажу документи на переоформлення, підпишеш. Вона ж мені вірить. Деревяна. Ні емоцій, ні характеру. Домогосподарка безкоштовна.
Він засміявся. Я впізнала цей сміх так він сміявся з друзями в гаражі, коли я мила посуд після їхніх посиденьок. Так сміявся, коли Костя в дитинстві падав з велосипеда, а я бігла з зеленою маззю, а Вадим стояв і казав: «Ну що ти, як курка, нехай сам підніметься».
У вухах зашуміло, наче перед скачком тиску. Пальці схопили ручки пакетів, целофан врезався в долоні до білих смуг. Я повільно поставила покупки на підлогу, дістаючи телефон, ввімкнула диктофон.
З кухні долинало бурмотіння Вадим уже обговорював з Сергієм вудильні гачки і завтрашню поїздку на озеро. Він завжди так: спочатку виплюне яд, а потім перейде до дурниць. Ніби нічого не сталося. Ніби я і справді деревяна.
Я піднесла телефон до щілини відчиненої двері і стояла, доки він не попрощався з Сергієм і не пообіцяв «завершити угоду наступного тижня».
Потім Вадим поклав слухавку, крикнув і підбігнув тапками до холодильника. Я вимкнула запис, зашила телефон у кишеню, схопила пакети і безшумно прослизнула повз кухню в кімнату. Закрила двері, притулилася спиною до порогу.
Під ложечкою тиснув холодний полумяний біль хотілося чи крикнути, чи завитися, ніби собака. Двадцять чотири роки шлюбу. Костя, школа, університет, його кредити, які я погашала зі своїх відпусток. Його мати, яку я возила в лікарню тричі на тиждень до самої її смерті. Його шкарпетки, котлети, вічне «Любко, а де моя синя сорочка?». А тепер я деревяна. І покупець уже є.
Я сіла на ліжко, встигла поглянути на свої руки. На них вбилася гречана пиль. Подивилася на обручку тонка, стерта. Він подарував її, коли ми ще жили в гуртожитку і їли макарони з кетчупом. Хочеться вирвати й кинути у вікно. Але не стала. Глибоко вдихнула, як вчила мама: «Любко, якщо образили, спочатку порахуй до десяти, а потім вирішуй, що робити».
Я досчитала до двадцяти. Після цього підвелася, вимилася крижаною водою і діставла зі шухляди стару записну книжку. Знайшла телефон МФЦ записувала, коли оформляла мамі інвалідність.
У трубці довго грала музика. Жіночий голос пояснив, що заборону на реєстраційні дії можна накласти через портал, проте краще приїхати особисто. Я сказала, що приїду. Прямо зараз.
Було близько трьох. Вадим гудів на кухні мабуть, смажив яєчню. Я вийшла в коридор, одягнула пальто.
Куди йдеш? запитав він, не обертаючись. Сковорідка шкварчала.
За хлібом. На вечерю й крихти не буде.
А, ну давай, і мені сигарет принеси.
Я пішла. У ліфті мене колотило. Не від страху а від усвідомлення, що я роблю. Двадцять чотири роки я нічого не робила без його схвалення. Навіть колір шпалер вибирали разом, а він потім казав: «Бежевий нудний, треба було зелений». І я мовчала.
У МФЦ було порожньо. Дівчина в окоці довго розглядала документи.
Ви точно хочете накласти заборону? Без вашої особистої присутності ніхто, навіть за довіреністю, не зможе продати, подарувати чи обміняти квартиру.
Точно.
Вона постукувала клавішами. Через пятнадцять хвилин я вийшла на вулицю з листком. Засунула його в внутрішню кишеню пальто, куди лежав телефон із записом.
Додому повернулася з батоном і пачкою його улюблених сигарет. Вадим лежав на дивані, дивився бойовик. Я пройшла на кухню, включила чайник. На сковорідці підгорілі залишки яєчні. Помила. За звичкою.
Близько сьомої в двері задзвонили. Вадим підскочив, обдернув футболку.
А, це до мене. Любко, постав чайник, людина хороша прийде.
Я кивнула.
У коридор увійшов чоловік лет пятдесяти, у дорогому пальті, з портфелем. Вадим розбурхався, посміхнувся.
Знайомтесь. Олег Борисович, ріелтер. Щодо квартири питання вирішуємо.
Я вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Подивилась на Вадима на його самозадоволене обличчя.
Вадиме, памятаєш, ти сьогодні вдень розмовляв з Сергієм?
Він замовк. Усмішка сповзла повільно, як погано приклеєні шпалери.
Що? Ну було щось, а що?
Ти назвав мене деревяною дружиною. І сказав, що знайшов покупця на мою квартиру. І що я нічого не дізнаюся.
Зависла пауза. Ріелтер переступив з ноги на ногу. Вадим спочатку позбліднів, потім щоки розмазані плямами.
Ти що, дуриш, Любко? почав він, та я підняла руку.
Не треба. Я все чула. Ось.
Я дістає телефон і вмикає запис. Його голос заповнює кімнату: «Жінка у мене деревяна покупця на її квартиру я вже знайшов вона мені вірить домогосподарка безкоштовна»
Ріелтер відступив до дверей.
Вадиме, ви не сказали, що є нюанси.
Вадим дивиться на мене, ніби на чужинця.
Ти записувала? Слідкувала за мною? шипить він.
Я стояла в дверях з пакетами продуктів, які купила на свою зарплату, щоб ти, Костя і його дівчина їли вечерю. А ти в цей час торгував моїм будинком. Моїм, Вадиме. Не нашим. Маминим.
Він крокнув до мене, а я продовжувала спокійно:
І ще. Сьогодні я була в МФЦ і встановила заборону на будьякі дії з квартирою без моєї особистої присутності. Тож твій покупець, я кивнула на ріелтера, може шукати інший варіант. Цей більше не продається.
Ріелтер відступив.
Я, мабуть, підеш. Вадиме, домовимось. Вибачте.
Він вислизнув за двері.
Залишились удвох. Вадим стоїть посеред кімнати і схоплює повітря ротом, ніби риба на березі.
Що ти накоїв? Ти зруйнував усе! У нас же були плани!
Ти мав плани. А я мала віру. І ти сьогодні її спопелив. Назвав деревяною. Дерево ж горить. І я згоріла.
Він сів на диван, обхопив голову руками.
Любко, пробач. Ну все розвалилось. Не хотів. Це Сергій мене підштовхнув
Сергій, усміхнулася я. Звісно. Завжди хтось інший винний. Не ти, який двадцять чотири роки жив за мій рахунок, пив мій чай, спав на моїх простинах і вважав мене предметом інтерєру.
Я зняла кільце. Поклала його на журнальний столик.
Завтра подаю на розлучення. Квартира залишиться за мною це мамине майно, ти права не маєш. Речі збереш протягом тижня. Костіку я сама поясню, він вже дорослий.
Любо
Не треба. Ти не уявляєш, як мені зараз легше. Вперше за довгі роки я не думаю, що треба готувати вечерю. Я думаю, що в мене є дім. І я сама.
Я пішла в спальню, закрила двері. Телефон пискнув повідомлення від подруги: «Як день пройшов?»
Відповіла: «Чудово. Я перестала бути деревяною».
Вранці прокинулася в сім. Замість того, щоб бігти ставити чайник для Вадима, простяглася, накинула халат і пішла варити каву. Для себе. Мелений, з корицею. Вадим пив лише розчинний. А я завжди любила зернова.
Він вийшов з кімнати з мяким обличчям, подивився на турку в моїй руці.
А мені?
А тобі, Вадиме, пора шукати нову домогосподарку. Деревяні іноді оживають.
Я зробила ковток. Кава була обпікаюче гаряча. Руки ще тремтіли, і чашка вдарила зубами. Але це була найсмачніша кава в моєму житті, бо я варила її тільки для себе.
У двері задзвонили. Я поставила чашку, пішла відкривати. На порозі стояв Олег Борисович, ріелтер. Без портфеля, у тому ж дорогому пальті, але обличчям розгубленим.
Вибачте, що рано. Я, власне, хотів би вам запропонувати свої послуги. Якщо ви колинебудь захочете щось змінити, продати чи купити я допоможу. Чесно. Без нюансів.
Я застигла. Дивилася на нього. З кухні виглянув Вадим з перекошеним обличчям.
Що ти тут робиш? рявкнув він.
Працюю, спокійно відповів Олег Борисович. У мене тепер новий клієнт.
Він простяг візитову картку. Я взяла, пограла в руках, потім подивилася на Вадима, на його безпорадну лють, на ріелтера з професійною усмішкою.
Знаєте, Олеже Борисовичу, я підумаю. Але не сьогодні. Сьогодні у мене плани я купую кота. І, можливо, нову сковорідку.
Ріелтер кивнув, попрощався і пішов. Вадим щось пробурмотав і зник у кімнаті. А я закрила двері, притулилася спиною і засміялася. Тихо, майже нечутно. Вперше за довгі роки я сміялася вранці у власному під’їзді.
Каву допивала вже з посмішкою. Думала про те, що кота назву Марта на честь тієї, що жила у нас у дитинстві, поки тато не віддав її сусідам «шерсть по всій квартирі». Тепер у мене буде своя Марта. І ніхто не скаже, що шерсть це проблема.
