Ну, Рижику, підемо, щонебудь бурмав я, поправляючи саморобний повідок зі старого мотузка.
Заставив куртку до горла і схвильовано оглянув вулицю. Лютий цього року був особливо суворий сніг змішувався дощу, а вітер пронизував до кісток.
Рижик дворняжка з вицвілою рудою шерстю і одним сліпим оком зявився в моєму житті рік тому. Я, Валерій Іванович, тоді повертався з нічної зміни на заводі і побачив його біля контейнерів. Пес був побитий, голодний, а ліве око залито «білим» сліпота вже наставала.
Ей, чувак! Куди з такою соба́кхвостою підеш? голос різко розрізав повітря.
Впізнав я голос це був Сергій Косий, місцевий «авторитет» близько двадцятипяти років. Поруч стояли ще троє підлітків його «команда».
Гуляю, коротко відповів я, не піднімаючи очей.
А ти, дідусю, платиш податки за вигул цього песика? засміявся один з хлопців. Дивись, який страшний око криваве!
Камінь полетів, влучив у бок Рижика. Собака захлипнув, притиснувся до моєї ноги.
Відвали, тихо сказав я, хоча в голосі прозвучала сталь.
Ого! Дідусь Кулібін заговорив! підійшов Сергій ближче. А ти не забув, що це мій район? І собачки гуляють тут лише з мого дозволу.
Я зжурився. В армії навчали вирішувати проблеми швидко і жорстко. Але це було тридцять років тому. Тепер я просто втомлений майстерслесар на пенсії, який не хоче зайвих клопотів.
Пішли, Рижику, повернув я до будинку.
Оце так! крикнув за мною Сергій. Наступного разу твого другана я прямо розірву!
У будинку я всю ніч не міг заснути, крутячі в голові ту сцену.
Наступного дня був мокрий сніг. Я довго відкладав прогулянку, але Рижик сидів біля дверей і дивився так віддано, що довелося здаватися.
Добре, добре. Тільки пошвидкому.
Ми крокували обережно, минаючи звичні місця «тусовок». Компанії Сергія ніде не було схоже, вони сховалися від погоди.
Я вже спокоївся, коли Рижик раптом зупинився перед занедбаною котельнею. Навострив вухо, понюхав.
Що сталося, старий? запитав я.
Собака завизкала, тягаючи в бік руїн. З-під завалів долинали дивні звуки ніби плач, ніби стони.
Гей! Хто там? вигукнув я.
Відповіді не було. Лише тиша, розірвана завихренням вітру.
Рижик настирливо тягнув повідок. У його одному оці читалась тривога.
Чого ти? схилився я до собаки. Що там таке?
Тоді я чітко почув дитячий голос:
Допоможіть!
Серце застукало. Я розвязав поводок і пішов за Рижиком до руїн.
У півзруйнованому приміщенні котельні, за купою цегли, лежав хлопець близько дванадцяти років. Обличчя розбите, губа порізана, одяг порваний.
Господи! сів я поруч. Що з тобою сталося?
Дядько Валерій? хлопчина ледьледь відкрив очі. Це ви?
Я прислухався краще і зрозумів це Андрій Мишин, син сусідки з пятого підїзду. Тихий, соромязливий хлопець.
Андрійко! Що трапилось?
Сергій і його банда, хлопець заплакав. Вимагали гроші у мами. А я сказав, що розкажу участковому. Вони мене впіймали
Скільки ти вже тут лежиш?
З ранку. Холодно дуже.
Я зняв куртку, накрив хлопця. Рижик підвівся ближче, лягши поруч, зігріваючи теплом тіла.
Андрію, можеш встати?
Нога болить. Здається, зламана.
Обережно пальцем притиснув я до ноги. Точно перелом. Ще й внутрішні органи, після такої «обробки», могли бути пошкоджені.
У тебе є телефон?
Забрали.
Вийняв я свій старий телефонNokia і набрав 03. Швидка пообіцяла приїхати за півгодини.
Терпи, хлопче. Скоро будуть лікарі.
А якщо Сергій дізнається, що я живий? в голосі Андрія прозвучала паніка. Він сказав, що доб’є.
Не доб’є, твердо відповів я. Тепер він тебе не торкнеться.
Хлопчина подивився на мене здивовано:
Дядько Валерій, а ви вчора самі від них втекли.
Це інша історія. Тоді йшлося лише про нас з Рижиком. А зараз
Я не сказав більше. Чи варто було згадувати, що тридцять років тому клявся захищати слабких? Що в Афгані під час війни вчили, що справжній чоловік ніколи не залишить дитину в біді?
Швидка прибувала швидше, ніж обіцяли. Андрія вивезли в лікарню. Я залишився стояти біля котельні з Рижиком, розмірковуючи.
Вечором до мого дому прийшла мати Андрія Світлана Петрівна. Жінка плакала, дякувала, клялася, що ніколи не забуде.
Валерію Івановичу, говорила вона крізь сльози, лікарі сказали, що якби ще годину простояв на морозі, ви б його не врятували!
Не я врятував, погладив я Рижика. Це він знайшов вашого сина.
А що тепер? Світлана Петрівна страшенно озирнулася на двері. Сергій же не заспокоїться. Участковий каже, що доказів немає, а свідчення однієї дитини не рахуються.
Буде все гаразд, пообіцяв я, хоча сам не знав, як.
Вночі я довго не міг заснути. У голові крутилося: що робити? Як захистити хлопця? І не лише його скільки ще дітей у районі страждає від цькувань цієї банди?
Вранці рішення прийшло саме собою.
Одягнув я стару військову форму ту саму, парадну, з орденами. Дістав зі скрині медалі. Поглянув у дзеркало солдат, хоч і не молодий.
Пішли, Рижику. Нам з тобою справи є.
Банда Сергія, як завжди, «дежурила» біля магазину. Побачивши мене, вони розхохоталися.
О! Дідусь на парад збирається! закричав один з хлопців. Дивіться, який герой!
Сергій піднявся з лавки, ухмильнувшись:
Ану, відставний, йди звідси. Твої часи минули.
Мої часи лише починаються, спокійно відповів я, підходячи ближче.
Чого ти тут забув у формі?
Служити Батьківщині. Захищати слабких від таких, як ти.
Сергій розсміявся:
Ти що, старий, з дуба впав? Яка Батьківщина? Які слабкі?
Андрій Мишин памятаєш його?
Усмішка спохитнулася на обличчі Сергія.
А чого я маґу памятати про якихнебудь лохів?
Маґу, бо це остання дитина в нашому районі, що постраждала від твоїх рук.
Ти мені погрожуєш, дідусю?
Попереджаю.
Сергій крокнув назустріч. У руці блиснула заточка.
Зараз я тобі покажу, хто тут головний!
Я не відступив ні сантиметра. Летять роки, а військове навчання залишилося в мені.
Закон тут головний.
Який ще закон? розмахував Сергій заточкою. Хтось тебе призначив?
Призначила мене совість.
І тоді стало те, чого ніхто не очікував.
Рижик, який все це час тихо сидів поруч, різко підстрибнув. Шерсть на шиї піднялася, а з горла виринуло гучне ричання.
А твоя псина… почав Сергій.
Моя собака воювала, перервав мене я. В Афгані. Мінірозвідка. Вона бандитів нюхає.
Хоча це була брехня Рижик був просто дворняжка, я сказав це так впевнено, що повірили всі. Навіть сам Рижик виглядав переконаним, піднявши голову та загрозливо показавши зуби.
Вона двадцять бандитів знайде і всіх живими вбє, продовжив я. А ти думаєш, вона зможе впоратись з одним наркозлочинцем?
Сергій злянувся. Його хлопці теж застигли.
Слухай мене уважно, крокнув я вперед. З сьогоднішнього дня у цьому районі безпечно. Щодня я буду обходити всі двори, а моя собака шукатиме хуліганство. І тоді
Я не закінчив. Але всі зрозуміли.
Ти мене злякаєш? спробував Сергій повернути свою нахальність. Я одним дзвінком
Дзвони, кивнув я. Тільки памятай: у мене звязки кращі, ніж у твоїх. Я знаю, скільки людей у вязницях, скільки боржників у мене за життя.
Це теж була брехня, та сказана так, що Сергій повірив.
Валерій Афганець, сказав я останнє. Запамятай. Більше дітей не трож.
Я повернувся і пішов. Рижик ішов поруч, гордо піднявши хвіст.
За мною висіла тиша.
Пройшло три дні. Сергій з компанією майже не зявлявся в районі.
А я справді став щодня обходити двори. І Рижик йшов зі мною важний, серйозний.
Андрій виписався з лікарні через тиждень. Нога ще боліла, та вже можна було ходити. Того ж дня він завітав до мене в гості.
Дядьку Валерію, сказав він, а можна я допомагатиму вам? спитав хлопець. Ну, з обходами.
Можеш. Але спочатку поговори з батьками.
Світлана Петрівна не заперечувала. Вона була рада, що син знайшов гідний приклад.
Тепер кожного вечора можна було побачити дивну компанію старий чоловік у військовій формі, хлопець і стара рудоволоса собака.
Рижик подобався всім. Навіть мами дозволяли дітям його гладити, хоч він був дворовою собакою. Але в ньому було щось особливе гідність.
Я розповідав дітям про армію, про справжню дружбу. Вони слухали, затамувавши подих.
Одного вечора, коли ми з Андрієм поверталися з чергового «дежурства», хлопець спитав:
Дядьку Валерію, а ви колись боялися?
Боявся, чесно відповів я. І зараз іноді боюся.
Чого?
Що не встигну. Що не докладеться сил.
Андрій погладив собаку:
Я виросту і допомагатиму вам. І у мене теж буде собака така ж розумна.
Буде, усміхнувся я. Звісно, буде.
Рижик лише виляв хвостом.
У нашому районі вже знали про нього: «То собака Валерія Афганця, вона розрізняє героїв від підонків».
І Рижик гордо служив, розуміючи, що вже не просто дворняжка. Він захисник.
