Віктор знайшов його на дорозі в жовтні.
Щеня сиділо на узбіччі шосе, мокре й крихітне, і дивилось на проїжджаючі машини так, ніби чекало когось конкретного. Віктор тоді їхав на дачу за картоплею, гальмував на мить, думаючи, що просто поглянув. Але щеня підняло голову, і все закінчилося. Картопля залишилася в землі ще на тиждень.
Назвали його Марс. Імя придумала сусідка Віра Іванівна, коли побачила в коридорі руду, вушканавушко істоту з лапами не в пропорції.
Рудий, носатий, незграбний, сказала вона. Марс. Саме так.
Віктор тоді посміхнувся.
Марс швидко виріс. До весни він уже зайняв цілу ліву половину дивана і вважав це своїм правом. Спочатку Віктор лаявся, потім залишився без скарг. Спати один у квартирі було гірше, ніж з собакою, яка хропіла і іноді підстрибувала лапою під час сну.
Вони не дружили відразу, а поступово, як люди, які не поспішають ні куди. Ранкові прогулянки. Миска з їжею о сьомій вечора. Телевізор. Іноді Віктор розмовляв з Марсом вголос. Марс сидів поруч, слухав серйозним виглядом, іноді позівав, показуючи всі зуби.
Ти правий, говорив Віктор. Досить.
І вимикав телевізор.
***
Аварія сталася у квітні, коли вони поверталися з вечірньої прогулянки.
Віктор памятав усе розмито. Слизько, машина вистрибнула на тротуар за кутом, Марс був на повідку, а потім повідок порвався. Віктор вирвано кинувся на бордюр, ударився боком, кілька секунд лежав, чуючи лише власне дихання і далекі крики.
Коли піднявся, Марса поруч вже не було.
Повідок лежав на асфальті, пластикова застібка розтріскалась навпіл.
Віктор шукав до півночі. Обійшов три квартали, кличе його імя, запитує перехожих. Люди кивали головами. Хтось сказав, що бачив руду собаку, що бігла до залізничного переїзду, але це було сорок хвилин тому, і далі її не бачили.
Дома Віктор сів на кухні і довго глянув у порожню миску.
Потім підвівся, написав оголошення, роздрукував двадцять листів. Вранці розвісив їх по всьому кварталу, ще подзвонив у три ветеринарні клініки й у притулок на Заводській вулиці.
Якщо знайдете руду собакуметиса, говорив він у трубку. Дзвоніть, будь ласка. Ось мій номер.
Минув тиждень.
Потім місяць. Оголошення вицвітали під травневим дощем, і Віктор їх підвісив заново. Знову підвісив у червні. Ветеринарні клініки мовчали. Притулок на Заводській дзонив двічі, обидва рази помилково, і це була не та собака.
У липні Віра Іванівна обережно промовила з-за дверей:
Віте, може, візьмеш іншу? У притулку ж стільки.
Ні, відповів Віктор.
Більше вона не пропонувала.
Квартира без Марса стала іншою.
Не порожньою, а ні. Речі стояли на місці, холодильник гудів, сусіди топали зверху о пів на десяту, як завжди. Але щось змінилося.
Віктор підняв зі сходу старий мячик, яким Марс ганяв по коридору. Поставив його на полицю, потім у ящик, потім знову дістав і залишив на полиці.
Вранці рука за звичкою тяглася до повідка біля дверей. Повідок все ще звисав. Нікуди йти не треба було.
Він почав гуляти сам, тем же маршрутом, у той же час, тільки без Марса. Сам не міг пояснити, навіщо. Просто йшов.
У серпні подзвонила донечка з Львова.
Тато, приїжджай. Поживеш у нас, відпочинеш.
Не можу.
Чому?
Він замовк. Сказав:
Можливо, повернеться.
Дочко теж мовчала, потім сказала «ладно» голосом, коли людина хоче сказати щось інше, а вирішує замовкнути.
Марс повернувся в жовтні.
Віктор почув царапання в двері на початку восьмої вечора. Спочатку подумав, що це галюцинація: шум з під’їзду, протяг, нічого. Але царапання повторилося, настирливо, з паузами, ніби хтось знав, що двері відкриються, треба лише трохи почекати.
Він відкрив.
На килику сидів Марс.
Старіший. Шерсть в кількох місцях підстрижена, там, де, вірогідно, були рани. Ліве бокове місце трохи запалене. На шиї був нашийник. Чужий, шкіряний, коричневий, з латунною пряжкою і маленьким жетоном, на якому одне слово «Дру́жок».
Віктор довго стояв у дверях, глянув на нього. Марс сидів і глянув у Віктора. Праве вухо підвішене, руде плямо на лобі у формі нерівної зірки. Ті ж яскравоянтарні очі з темною каймою.
Де ти був? сказав Віктор.
Марс підстрибнув, переступив поріг і рушив коридором так, як ходять ті, хто знає планування на память. Праворуч, до миски. Миска була на своєму місці, звичайно порожня.
Віктор закрив двері, пішов на кухню. Руки тремтіли, коли він відкривав холодильник.
Добре, сказав він. Добре.
Наступного ранку він поїхав до ветеринарної клініки.
Марса оглянули, зробили необхідні щеплення, перевірили чип. Віктор спитав про нашийник. Лікарка взяла жетон і прочитала вголос:
«Дру́жок». Це інше імя?
Хтось дав йому інше імя, відповів Віктор.
Він жив у когось?
Пів року десь жив. Не знаю де.
Лікарка подивилась на нього, потім на Марса, потім знову на Віктора.
Буває, сказала вона. Собаки іноді йдуть, а потім повертаються. Особливо розумні.
Віктор мовчав. Дивився, як Марс стоїть на металевому столі спокійно, терпляче підлягаючи огляду.
На зворотному боці жетону було номер телефону.
Віктор зателефонував, сидячи в машині, поки Марс сидів на задньому сидінні і дивився у вікно.
Трубку відповіли після третього гудка.
Алло?
Добрий день, сказав Віктор. У вас був пес. Рудий. Ви називали його Дру́жком.
Довге мовчання.
Так, сказала жінка, не молода. Був. Він у нас у листопаді втік. Ми його шукали.
Він у мене. Це мій пес. Його звати Марс. Він загубився в квітні.
Знову мовчання. Потім жінка промовила:
Він жив у нас. Ми його годували, лікували. У нього були рани.
Дякую, сказав Віктор.
Хороший пес.
Так.
Пауза.
Ви далеко живете? запитала вона. Від вулиці Березової?
Інший район.
Господи. Він сам прийшов у квітні. Просто вліг біля нашого паркану і не втік.
Віктор глянув у лобове скло, у сірий двір без листя на вербах.
Розмова завершилася сама по собі. Віктор прибрав телефон. Марс сопав на задньому сидінні, лежачи, спираючи голову на складені лапи.
Додому Віктор зняв чужий нашийник. Поставив його на стіл, довго глянув. Коричневий, шкіряний, з жетоном «Дру́жок». Якісний, не дешевий.
Пів року десь був той пес. І все одно повернувся назад.
Віктор згадав жінку з Березової вулиці. Як вона щодня його годувала, гладила, привязувалась, напевно. А потім у листопаді вийшла вранці, і його вже не було. Шукала. Дзвонила, можливо, по оголошенням.
Він увімкнув телефон.
Це знову я, сказав, коли вона підняла слухавку. Хочете його відвідати, я не проти.
Молчання.
Справді? спитала вона.
Справді.
Вона приїхала в суботу. Галина Петрівна, шістдесят чотири роки, у сірому пальті з авоськом, в якому було яблучне варення і пакетик з кормом, яким Марс привик за ті пів року.
Марс її побачив з коридору і не кинувся, ні. Просто підбіг і торкнувся її долоні носом. Радісно махнув хвостом.
Вони пили чай. Галина Петрівна розповідала, як у квітні знайшла його біля паркану, як возила до ветеринара, як він боявся перші дні, а потім звик. Віктор розказував про аварию, про порваний повідок, про розвішені оголошення.
Марс лежав між ними на підлозі й дрімав. Час від часу підводив голову, дивився на одного, на іншого.
Він вибрав нас обох, сказала Галина Петрівна.
Віктор поглянув на пса, потім на жінку поруч.
Схоже на те.
Чужий нашийник Віктор поклав у шухляду. Не викинув.
Марс знову зайняв ліву половину дивана і ганяв мячик по коридору в годину ночі. Оголошення на стовпах промокли під листопадовим дощем і відлипли самі по собі.
Галина Петрівна приходила по суботах, приносила варення, іноді просила поради щодо смородини, у неї був город на Березовій вулиці, а Віктор розбирався в городах. Вони розмовляли, доки Марс дремав між ними.
Одного вечора Віктор дістав зі шухляди шкіряний нашийник з жетоном «Дру́жок». Подивився на нього. Жетон блищав під лампою.
У прихожій висіли два повідки. Один червоний, старий. Інший синій, новий, який Галина Петрівна принесла в наступну суботу і повісила мовчки, не питаючи дозволу.
