30 жовтня, кінець осені, 2022р.
Виходила я з аптеки, несучи мішок з ліками, і думала лише про одне без пригод дістатися до дому.
Крок за кроком, палка в руці, крок. Ноги тягнуть, мішок ріже долоню. Жовтень був суворий: волога, холодна, без жодного проблеску тепла.
Ще квартал, ще трохи
Майже минула я дитячий майданчик, коли почув тихий скулеж із кущів біля паркану.
Зупинилася, подивилась навкруги. Сили вже ледьлещі, думка «йди додому, нема сил» зявилась, та щось підказало мені повернутись.
Розгорнула гілки.
У кущах лежала вівчарка доросла, велика, зовсім безпорадна. Передня лапа в крові, одночасно суха й ще свіжа. Шерсть стирчала, під нею простежувались ребра. А найгірше очі, живі, та вже майже здалися. Я вже бачила такі очі. Знаю, що вони означають.
Собака лише подивилась на мене, не залаяла.
Що ж нам робити? прошептала я, а в голосі лише зітхання.
Вийняла телефон, замовила таксі перше за кілька місяців, бо намагалася заощадити. Сказала адресу ветклініки на вулиці Лісовій в Києві.
Водій, побачивши собаку, скривився:
Ми, правда, тварин не перевозимо. Тільки в багажник. Чи не забруднить вона?
Не забруднить, допоможіть завантажити, відповіла я, голосом, яким колись говорила невмотивованим санітаркам.
На диво водій без сперечань підняв вівчарку в багажник.
У клініці сказали: перелом, рвані рани, виснаження. Потрібна термінова операція.
Назвали суму.
Почала я мовчки думати, потім відкрила гаманець. Це була майже вся моя пенсія в гривнях.
Майже вся але не вся, прошептала я собі, і поклала гроші на стійку.
Пізно ввечері повернулася додому з собакою, мішком ліків і інструкцією на двох листках крихкого шрифту.
Вівчарка відразу вляглася в коридор, розстеливши тіло. Я сісти поруч, підняла її лапу, а вона не звернула на мене жодної уваги.
Ну, добре, сказала я сама собі. Якщо не хочеш, не дивися. Головне жива.
Ніч була безсонна. Я прислухувалася до її подиху, підходила двічі, світло телефона тримала в руках.
Ранок: подзвонила моя донечка Оленка.
Мамко, ти як?
Нормально, я собаку підхопила.
Тиша, довга, наче криниця без води.
Яку собаку?
Вівчарку. Травми були, лежала в кущах. Я її до клініки відвезла.
Мамко, голос Оленки став особливим, коли вона змушена була тримати себе в руках. Ти серйозно?! Ти сама ледве ходиш! На які гроші?!
На свої.
На пенсію?!
Оленко, не кричи, будь ласка.
Я не кричу, я розмовляю. Ми ж говорили: я готую кімнату, ти скоро переїдеш, а ти замість цього
Оленко, сказала я спокійно. Перетелефоную пізніше.
Натиснула «завершити».
Той розмова лише спогад, важливіше тепер.
Перші дні були важкі. Собака не їла. Купувала різне: паштет, відварену курку, рис у бульйоні. Ставила миску, відходила, чекала. Повертаюся нічого не торкнулося.
Сиділа я на підлозі, важко, крихко, і простягала їй їжу з долонь. Просто тримала і чекала.
Третій день вівчарка схопила кусочок курки. Маленький, майже непомітний. Я не посміхнулася, тільки сиділа, не рухаючись, щоб не сполохати її.
Назвала її Гурком. Спочатку не хотіла імені, думала, чи залишиться вона. Потім зрозуміла залишиться.
Гурка боялася всього: різких звуків, незнайомих рухів. Коли я вперше спробувала погладити її по голові, вона стиснулася, ніби чекала удару.
Я не гладила, а лише клала руку поруч на ковдру, біля лапи. Тільки дотик, без тиску. Хай привикає.
Так проходили дні.
Вранці і ввечері виходили ми на прогулянку. Гурка спускалась по сходах обережно, на трьох лапах четверту ще берегла. Я теж обережно, тримаючись за поручні. Дві «хромонки», як я їх називала.
Дійшли до лавки під тополею, зупинилися. Я сіла, Гурка стояла поруч, оглядаючи довкола насторожено, напружено, наче чекала небезпеки зі всіх боків.
Так гуляли кожен ранок і ввечері. Спочатку до лавки і назад. Потім до кутка будинку. Потім навколо двору. Повертаючись, відчувала, що ноги гудуть, але не від слабкості, а від втоми. Різниця була.
Листопад: Оленка приїхала без дзвінка. Увійшла в переддворя, зупинилася в коридорі, побачила Гурку, що лежить на підстилці, миски біля стіни, поводок на гачку. Я ж, як раніше, пила чай на кухні, трохи позаміцвіла після прогулянки.
Мамко, ти виглядаєш нормально, сказала Оленка, розгублено, очікуючи іншого.
Я гуляю два рази в день, відповіла я. Сядь, чай налью.
Оленка сіла, дивилася на Гурку, та вона підняла лише голову.
Вона кусає?
Ні.
А якщо хтось чужий зайде?
Не агресивна, просто обережна.
Тиша. Після
Мам, кімната готова. Я все вклала. Мені спокійніше, коли ти поруч. А без тебе тут не знаю, що буде.
Чи візьмете собаку? запитала я.
Мам, відповіла Оленка. Просто скажи.
Пауза, довга.
У нас не таке велике помешкання. І Костя проти тварин. Ти ж знаєш.
Знаю, відповіла я.
Тієї ночі тема вже не піднімалась.
Гурка, наче відчувши щось, піднялась зі своєї підстилки, підходить до кухні й лягає біля моїх ніг на холодну підлогу, розтягнувшись.
Опустила руку і погладила її за вухо.
Чуєш, так? прошепотіла я.
Розмова була у грудні. Оленка приїхала в суботу з валізами, їжею, з рішучістю, яку вже не можна було сховати. Розклала продукти в холодильнику, помила посуд, сіла за стіл і склала руки, як коли збираються говорити серйозно.
Мам, без образ.
Я сиділа поруч, Гурка в кімнаті, її подих був чутний.
Давай, сказала я.
Я домовилась. Кімната готова, штори повішені, новий матрац куплений. Ти будеш поруч, я спокійна. Ти не будеш одна.
Я не одна.
Мам, Оленка трохи закрила очі. Собака це не компанія. Це відповідальність, яка тобі зараз не потрібна. Ти витрачаєш пенсію, виходиш у мороз два рази в день, ти
Я виглядаю краще, ніж рік тому.
Ти втомлюєшся.
Усі втомлюються.
Мам, я знайшла добрий притулок. Там нормальні люди, вони доглядають за собаками, простір великий. Гурці там буде краще, ніж у нашій однушка.
Гурка в кімнаті знову зітхнула, піднялася, її лапи скрипіли по підлозі, прийшла до кухні, зупинилася в дверях, поглянула на нас двох, підійшла до мене і сіла поруч.
Оленка подивилася на собаку, потім на мене.
Я чую тебе, тихо сказала я. Я все чую.
Поклала руку на голову Гурки. Та не зрушила.
Памятаєш, як я працювала? спитала я раптом. Ти була маленька, можливо, памятаєш. Я йшла в шість ранку, приходила ти вже спала. Тато казав: тебе вдома немає, ти існуєш лише в лікарні.
Оленка мовчала.
Я не ображалася. Я розуміла: там люди, їм гірше, ніж мені. Я була потрібна. Потім тато помер, я вийшла на пенсію і раптом виявилась ніким. Ти доросла, у тебе своє життя. Це правильно. Але я Оленко, я просто не знала, що робити з собою.
Подивилася у вікно. За склом грудень, сірий, ранкові сутінки, вуличні ліхтарі вже горіли.
Коли я знайшла Гурку, думала: ще одна проблема. Немає сил, грошей, здоровя. Навіщо це? А потім вона схопила кусочок курки з моєї руки третій день. Такий маленький кусочок. Я зрозуміла, що не сплю три ночі не тому, що втомилась, а тому, що це важливо. Бо якщо я не подбаю нікого не залишиться.
Гурка підвелася ближче, я погладила її за вухо.
Я почала виходити на вулицю. Спочатку до лавки, задихалась. Тепер три кола навколо будинку, і не відчуваю, як важко. Таблетки від тиску я два тижні тому знизила, лікар сказав, що можна. Познайомилася з Валентиною з другого підїзду, ми тепер іноді гуляємо разом. Купила собі справжнє зимове взуття вперше за три роки, бо раніше думала: навіщо мені черевики, я нікуди не ходжу.
Повернулася до донечки.
Тепер я ходжу, Оленко.
Оленка сиділа, дивилась на мене, хотіла щось сказати я це бачила, але вона мовчала.
Розумію, ти боїшся, сказала я. Що я впаду, що швидку не викличеш, що зима слизька, що я одна, що може трапитися. Я сама так боялась за тата останні роки.
І що в цьому поганого? тихо відповіла Оленка.
Нічого поганого. Тільки я ще не готова бути безпорадною, усміхнулася я, ще рано.
Оленка опустила очі. Ми довго мовчали.
Ти її не віддаси? спитала вона.
І не переїдеш?
Оленка кивнула, ніби щось в її душі нарешті оселилося.
Тоді я хочу, щоб у тебе був тривожний брелок. Такий браслет натискаєш, одразу дзвонить мені.
Добре.
І раз на тиждень я приїду, не щоб щось перевіряти, а просто навідатися.
Я буду рада.
І, Оленка вказала на Гурку, я спробую її прийняти. Не обіцяю, що полюблю, але спробую.
Поглянула я на донечку.
Підійди.
Оленка піднялася, підйшла, я обійняла її міцно. Вона на мить застигла, потім відповіла обіймами.
Гурка делікатно відступила до своєї підстилки.
За вікном стало темно, ліхтарі рівно мерехтіли, сніг покрив підвіконня.
Зима пройшла непомітно. Я навіть не помітила, коли грудень закінчився, а потім вже січень, листопадний сніг, і я продовжувала ходити вранці і ввечері, в морози й відтепелі, у сніг і слякоті.
Гурка йшла поруч. Лапа вже не хромала ветеринар сказав, що не відрізнити.
У дворі нас уже знали. Валентина з другого підїзду виходила в один час гуляли разом, розмовляли про дітей, здоровя, політику, обережно. Дід Семен з третього поверху кожен раз зупинявся і давав Гурці сухарі, вона брала їх з гідністю. ДіТепер, коли весна розквітає, я розумію, що наша спільна дорога це шлях до нових надій і тепла, яке ми з Гуркою приносимо один одному.
