Мам, чого ти така заморожена? Підпиши тут і тут і звільни дачу до неділі. Тепер вона моя.
Уляна підсунула мені під ніс папірці з таким лицем, ніби я їй здачу в магазині неправильно підрахувала. Не дочірка податкова інспекторка. Я повільно витерла руки про фартух пахло кропом і листям смородини, я щойно огірки крутнула і довго подивилася на неї.
А сама подумала: «Нарешті. Чекала».
Бо в кишені мого халату лежали папери. Мої. І вони були цікавіші за її.
Все почалося півроку тому…
У лютому зателефонувала нотаріус Валентина Сергіївна, ми знайомі вже два десятиліття, ще її покійного чоловіка я в поліклініці доглядала, медсестру сорок років відтрубила.
Галино, ти сидиш? Олекса твій заповіт залишив. До мене лише дістали руки, щоб розпакувати його.
Олекса це мій брат. Старший. Помер три роки тому, без дітей. Я думала, після нього залишилась лише «двушка» у Хмельницькому, яку тоді ж за законом розділили між спадкоємцями мені третина, решта двоюрідним.
Валю, який заповіт? Ми ж усе оформили.
Ти сидиш чи ні? Дача його в Софіївці. Двадцять соток з будинком. Він відписав саме тебе окремим заповітом ще в 2020му. Я сама у шоці він лежав в іншій папці, моя колишня секретарка переплутала.
Я сіла на табуретку в прихожій. У вухах задзвонило. Дача в Софіївці це ж біля нової автодороги, її рік тому відкрили. Там за сотку мільйон гривень. Двадцять соток розрахуйте самі.
А а чому він мені не сказав?
Прочитай записку. Він залишив.
Я поїхала до Валентини того ж дня. У конверті від Олекси лежав клочок в клітку, його кривавим почерком:
«Галю, це тобі. Тільки тобі. Не Уляні. Вона за два роки в лікарню не приїхала, хоча я просив. А ти мене з ложечки годувала. Гроші їй не ділись з’їсть і не помітить. Хай це буде твоя заощадка на старість. Олекса».
Я сиділа і плакала. Не через гроші. Через те, що брат помітив. Брат, який лежав з трубками, помітив, що я людина, а не просто обслуговуючий персонал.
Уляну я виховувала одна з шести років. Чоловік пішов до продавчині АТБ, живе з нею. Я тягла двох її і свою мамулежачку. Потім маму поховали, Уляна виросла, вийшла за Ігоря хорошого хлопця, але під її каблуком.
І знаєте, як це буває? Як тільки мама перестає бути потрібною щодня, вона потрібна «за вимогою». Сидіти з онуками. Котлети піджарити. Гроші позичити «до зарплати» (повертали двічі за десять років).
Дачу мою ту, яку ми з покійним чоловіком ще будували Уляна вважала своєю. А чиї ж? «Мамо, приїдемо на майські, ти баню розпали». «Мамо, будемо у Костика весь літо». «Мамо, зафарбуй забор Ігоревий, йому часу немає».
Я не сперечалась. Тиха була. Сорок років у медсестрах там не вдатимешся, треба лише посміхатися і колоти.
Про Олексове майно Уляні нічого не сказала. Жодного слова. Не знаю, чому серце підскочило. Оформила все через Валю тихо, без галасу. Документи сховала в серванті, за сервізом, який Уляна не переносить.
А через місяць почали дивні дзвінки.
Мам, ти знала, що у дядка Олекси ще була дача?
Я замерла з телефоном у вусі, стояла на кухні, чистила картоплю.
Звідки ти знаєш, Уляночко?
Ігор на роботі заговорив з хлопцем, той живе в Софіївці. Говорить, ділянка дядка Олекси досі не оформлена. Мам, це ж спадок! Треба швидко оформляти, поки не відчепили!
Ключове слово «наше». Не «твоє, мамо». Наше.
Уляно, я розберуся.
Мам, ти в цих паперах нічого не розумієш! Я сама все зроблю. Ти лише довіреність підпиши на ведення справи. У мене подругаюристка, каже, так простіше.
Тоді в голові щось щикнуло. Тихо, наче замок у сейфі.
Я ж мама. Я її знаю. «Довіреність на ведення справи» від мого імені це щоб оформити все і переписати на себе. Я не юрист, але сорок років слухала лікарняні сплетні там такі схеми крутять, що мами не горюй.
Добре, дочко. Приїдь у суботу. Підпишу.
Повісила трубку, сіла, подивилась на картоплю і вперше за довгі роки сміялася самій собі, вголос, у порожній кухні.
У суботу Уляна приїхала не одна. З Ігорем і «подругоююристкою» дівчиною двадцятипяти років, гострою, як шило, у костюмі не за розміром.
Мам, це Лариса. Вона допоможе з документами.
Лариса розклала на моєму столі папери, як карти.
Галино Петрівно, от це довіреність генеральна, от це згода на оформлення, от це відмова від переважного права
А відмова від чого? спитала я повільно, досліджуючи втомлені руки.
Це технічна папірка, Уляна усміхнулася тією посмішкою, якою вчила її в дитинстві чарівною, для вчителів.
Уляно, підняла я очі. Скажи чесно. Ти хочеш, щоб дача Олексової потрапила мені чи тобі?
Затих. Ігор кашлянув, схилившись до телефону. Лариса робила вигляд, що шукає ручку.
Мам, а яка тобі різниця? Все одно після тебе залишиться. Навіщо тобі в твоєму віці займатися податками?
«У твоєму віці». Пятдесят пять, нагадую. На роботі досі на півставки тримають, бо молоді не вміють старшим уколи робити без синців.
Давай так, сказала я тихо. Подумаю. До наступних вихідних.
Уляна стисли губи, та нічого не показала.
Добре. Тільки не довго думай. Інакше оформлюватимемо шість місяців.
Коли вони пішли, я витягла зі серванти свої документи. Погладила гербову печатку і подзвонила Валентині.
Валю, а давай ще одну папірку оформимо.
А далі стало те, що досі згадую з холодком.
Через три дні Уляна подзвонила вже металевим голосом:
Мам, я все дізналася. Дядко Олекса оформив заповіт на тебе. Ти знала?!
Знала, спокійно відповіла я, перемішуючи варення.
І мовчала?! Мам, ти в нормі? Це ж мільйони! Ти що, все сама захопити хотіла?!
Уляно. Це мені брат залишив. Особисто. З листом.
Який лист?! Показуй!
Ні.
Одне слово. Коротке. «Ні». Я його в житті своїй дочці, здається, не говорила.
Ти ти з розуму з’їхала. Приїдемо в суботу, і ти все перепишеш на мене. Як мама, як справжня мама, а не як егоїстка!
Звінки.
Руки тремтіли, не сховаю. Я сіла і довго дивилась у вікно, думала можливо, я помилувалася? Можливо, вона моя кровинка, можливо, вона
А потім згадала Олексу в лікарні. Як він тримав мене за руку і казав: «Галю, ти добра. Ти добра, а всі тебе користуються».
І перестала тремтіти.
У суботу вони зібралися втроє Уляна, Ігор і Лариса. Уляна увійшла без «привіт», одразу розкинула свої папірці на стіл.
Я витерла руки про фартух, діставши з кишені халату складений лист. Розгорнула. Положила поруч з її купою.
Що це? Уляна підвузувала.
Це, Уляночко, дарування. Від мене. На дачу в Софіївці.
У неї щоки розрідшалися.
На мене?!
Ні, сонечко. На дитячий хоспіс у Кривому Розі. Вже зареєстровано в Держземлі. Два тижні як. Дзвони, перевір Валентина Сергіївна Мокшина, нотар, телефон у довіднику.
Тиша. Така густіша, що чути, як муха в скло б’ється.
Ти жартуєш.
Ти подарувала чужим людям МІЛЬЙОНИ?!
Я подарувала дітям, що вмирають. А не старій бабусі, що маму раз на місяць згадує, коли огірки скінчуються.
Ігор за нею раптом закрив обличчя рукою. Здається, йому було соромно. Хоча за когось у цій сім’ї.
Ти ти хвора! Ти божевільна стара! Я тебе я тебе в суд подам! Перевірю твою дієздатність!
Я посміхнулася. Тихо, кутком губ.
Перевіряй, дочко. У мене теж довідка від психіатра Валя наполягла, щоб перед угодою оформити. Профілактично. На всяк випадок. Знаєш, для яких випадків? Ось для таких.
Ларисаюристка мовчки почала збирати свої папірці. Вона зрозуміла все швидше всіх.
Уляно, йдемо, пробурмотала вона. Тут уже нічого не змінити.
А ЦЮ дачу я теж перепишу, сказала я їм у спину. На онука. На Костика. За умови, що вступить у права у вісімнадцять. До того моя. Хочете його на літо привезти привозьте. Тільки полюдськи. А не «мамо, прийми дитину, ми в Туреччину».
Уляна обернулася в дверях. Обличчя біле, як моя кухонна плитка.
Ти вже не моя мама.
Добре, відповіла я. А ти вже не мій касир.
Двері захлопнули. Автомобіль ревів у дворику. Я постояла хвилину, потім пішла доварити своє варення. Смородинове. Олексове улюблене, до речі.
Пройшло три місяці. Уляна не дзвонить. Ігор інколи пише тихо, «вибачте нас, Галино Петрівно, вона одумається». Костик приходив восени зі мною, без батьків, печи млинці. Ігор сам їх привіз і забрав.
Суду не було. Не наважилася. Знає, що програє довідки, свідки, нотар, і головне лист Олекси, який я все ж показала. Валентині Сергіївні. Під протоколом.
Хоспіс надіслав мені фото на ділянці тепер нова ігрова майданчик. Табличка: «Дякуємо Галіни Петрівни М. та Олександра Петровича М.»
Я повісила це фото на холодильник, поруч з малюнком Кості.
А дача Дача стоїть. Моя. Поки моя. Яблуні цвітуть, смородина плодоносить, баня топиться.
Тільки тепер я її топлю для себе.
Уявляєш? Вперше за пятдесят пять років для себе.
