Валіза вже стояла біля дверей, а на плиті ще булькав борщ. З пампушками. Як він любив.
Ярина витирала сухі руки рушником — машинально. Дивилася на знайому потилицю, на родимку за вухом, яку тисячу разів цілувала. І не впізнавала.
— Ти у відрядження?
— Ні, Ярино. Я йду.
Слово зависло в кухні, як запах гару.
— Куди?
— До іншої.
Рушник випав з рук.
— Ігоре…
— Ярино, давай без сцен. Ми обоє знаємо, що це давно скінчилося. Просто я наважився, а ти — ні.
— Скінчилося? — вона засміялася. Нервово, страшно. — У нас завтра річниця. Вісімнадцять років.
— Ось саме. Вісімнадцять років одного й того ж борщу.
Удар прийшовся точно під дих. Вона задихнулася.
— Я кинула аспірантуру заради тебе. Я могла б бути…
— Ніким ти не могла бути. — Він усміхнувся. Так усміхаються, коли жаліють. — Реставратор. Кому це зараз треба — ікони, пил… Я тобі життя дав, між іншим. Квартиру. Машину. Море щороку.
— Ти дав?..
— А хто ж. Гаразд. Квартира на мене, але я не звір. Поживи місяць-два. Потім розберемося.
Вона трималася за спинку стільця. Пальці побіліли.
— Хто вона?
— Яка різниця.
— Хто?
Він глянув на годинник.
— Соломія. Тридцять два. Вона жива, Ярино. Розумієш? До театру ходить, на лижах катається, сміється. А ти давно перетворилася на домогосподарку. Сама не помітила.
Ярина мовчала. У горлі стояв клубок.
Ігор підхопив валізу. Біля дверей обернувся — і в очах майнуло щось. Не жаль. Досада. Як у господаря, що залишає старого пса в притулку.
— Не переживай. Тридцять вісім — не вирок. Насолоджуйся свободою, Ярино. Ти заслужила.
Двері зачинилися.
Борщ на плиті продовжував холонути.
Перший тиждень вона не плакала. Ходила по квартирі, як по музею чужого життя. Його сорочки. Його зубна щітка. Недопита чашка на столі.
На восьмий день зателефонувала Уляна.
— Яринко, жива?
І прорвало. Вона ридала в слухавку так, що сусідка знизу піднялася — спитати, чи все гаразд.
— Уляно… мені тридцять вісім. Я порожнє місце. Вісімнадцять років варила борщі, я навіть не пам’ятаю, коли востаннє тримала пензель…
— А що ти пам’ятаєш?
— Що?..
— Ти пам’ятаєш, чому пішла в реставрацію?
Ярина завмерла. Постало перед очима: зал Національного художнього музею, їй дев’ятнадцять, вона стоїть перед «Богородицею Одигітрією» і плаче. Від того, що люди вміли таке створювати. І таке зберігати.
— Пам’ятаю.
— Тоді йди і дістань з комірчини свої фарби. Я знаю, вони там. Я їх бачила п’ять років тому.
Фарби знайшлися. У взуттєвій коробці, під старими шторами. Засохлі, половина безнадійно. Але пензлі — пензлі були цілі. Колонкові, куплені колись на стипендію, з відмовою від обідів.
Ярина сіла на підлогу комірчини і заплакала. Але вже по-іншому. Тихо.
На ранок записалася на курси при Київській академії мистецтв. Платні. Гроші — останні, відкладені на відпустку, яка тепер була не потрібна.
Пішла до перукаря. Відрізала косу, яку Ігор забороняв чіпати двадцять років. У дзеркалі на неї дивилася незнайома жінка. З гострими вилицями, з живими злими очима.
— Ну, здоровенькі були. Давно не бачилися.
Три місяці навчання. Музеї, конспекти. Ночами малювала — спочатку несміливо, потім упевненіше. Руки згадували. Руки не забули.
А в лютому зателефонувала Уляна.
— Яринко, тут справа. Пам’ятаєш Аркадія Львовича, з яким Михайло працює? У нього баба померла, будинок дістався на Київщині. Старий. А там ікони, ціла полиця. Хотів викинути…
— Не смій! — Ярина схопилася. — Хай не чіпає!
— От я й думаю — може, подивишся? Він заплатить.
— Подивлюся. Завтра.
Ікони були в жахливому стані. Вісім штук — почорнілі, з відшарованим левкасом, з тріщинами. Ярина схилилася над ними — і серце забилося так, що стало чути у вухах.
— Аркадію Львовичу, — сказала вона хрипко. — Оця… мені треба подивитися під лампою, але я майже впевнена. Сімнадцяте сторіччя. Галицьке письмо. Дуже цінна.
Він недовірливо підняв брову.
— Скільки коштує?
— Відреставрувати — не скажу точно. А продати потім — багато.
— А ти зможеш відреставрувати?
Ярина подивилася на дошки. На лики, що ледь проступали крізь кіптяву. Зрозуміла: це шанс. Єдиний.
— Зможу.
Робота зайняла пів року. Зняла крихітну майстерню на околиці — запах розчинників у квартирі було несила витримати. Їла хліб з маслом. Схудла на дванадцять кілограмів. Двічі плакала від розпачу, коли ледь не зіпсувала роботу. Один раз зателефонувала викладачці о четвертій ранку — та, свята жінка, приїхала за годину з термосом.
А потім була перша ікона. Звільнена. Сяюча.
Аркадій Львович довго мовчав.
— Ярино. Це диво.
— Це не диво. Це робота.
Він заплатив удвічі. За тиждень зателефонував його знайомий. Потім — знайомий знайомого. Потім — галерист з Андріївського узвозу.
Сарафанне радіо — найшвидше радіо у світі.
Минув рік. Потім ще один.
Тепер Ярина жила в іншій квартирі — орендованій, але своїй. З високими стелями. Майстерня на Золотоворітському сквері, черга замовлень на пів року вперед. Роботи для двох монастирів та приватної колекції одного відомого підприємця, прізвище якого в ділових газетах писали з пієтетом.
Його звали Дмитро Сергійович Волохов.
Він приїжджав до майстерні сам. Не надсилав кур’єрів. Сидів на стільці біля вікна і дивився, як вона працює. Іноді привозив каву. Іноді — нічого.
— Дивний ви клієнт, Дмитре Сергійовичу.
— Я дивна людина. Ви не проти, якщо посиджу?
— Не проти.
Сорок п’ять. Вдівець. Розумні, втомлені очі та руки піаніста — хоча він грав не на піаніно, а на ринку злиттів.
Нічого між ними не було. Поки. Але Ярина іноді ловила себе на тому, що чекає його приїздів.
Того вечора вона не хотіла нікуди йти.
Але Уляна наполягла — ювілей галереї на Хрещатику, весь київський світ, не можна пропускати, у тебе клієнти серед них, годі сидіти в своїй келії.
Ярина вдягла чорну сукню — просту, першу в житті сукню від хорошого дизайнера, куплену місяць тому. Перлові сережки — подарунок вдячного клієнта. Підбори, від яких встигла відвикнути.
Дмитро Сергійович заїхав сам, без водія.
— Ви сьогодні…
— Що?
— Сяєте.
Вона засміялася. По-справжньому. Вперше за довгий час.
У залі гуділа розмова, лилося шампанське. Ярина зупинилася біля картини Мурашка — вдавала, що розглядає. Просто переводила дух.
— Ярино?..
Обернулася.
Перед нею стояв Ігор.
Постарілий. Сірий. Під очима мішки. У руці келих, і рука трохи тремтить. Поряд — молода жінка, худенька, з незадоволеним обличчям. Висіла на його лікті, як на вішалці, і вередувала:
— Ігорьку, ходімо, нудно…
— Стривай, Соломіє.
Він дивився на Ярину і не впізнавав.
— Ти? Це ти?
— Здоров, Ігоре.
— Ти… як ти змінилася.
— Час іде.
Соломія смикнула його за рукав.
— Хто це?
— Це… колишня дружина.
Соломія окинула Ярину швидким жіночим поглядом. Від туфель до сережок. Обличчя трохи витягнулося.
— Дуже приємно. Я буду біля бару.
І пішла, цокаючи підборами.
Залишилися вдвох. Посеред залу, в натовпі — але вдвох.
— Ти тут якими долею?
— Працюю. Я реставратор. Тут клієнти.
— Реставратор? — він закліпав. — Серйозно?
— Серйозно.
— Ярино… — він підійшов ближче. Від нього тхнуло коньяком. — Я му сказати. Я був ідіотом.
Вона мовчала.
— Ця Соломія — жах. Порожня. Не вміє навіть яєчню посмажити. Весь час клуби, курорти, ресторани. Я втомився, Ярино.
— Уявляю.
— Я розлучаюся. Уже подав. — Він схопив її за руку. — Давай спробуємо знову. Ти ж мене любила. Завжди любила.
Ярина подивилася на його пальці. Чужі. Колись — найрідніші. Тепер — просто чужі.
М’яко вивільнила руку.
— Ігоре. Ти пам’ятаєш, що ти сказав мені на прощання?
Він насупив лоба.
— Ти сказав — насолоджуйся свободою.
— Ярино, я не хотів…
— Стривай. Я хочу тобі подякувати. Без іронії.
Він дивився, нічого не розуміючи.
— Ти справді подарував мені свободу. Я довго не могла її розпакувати — як подарунок, який боїшся відкрити. А потім відкрила. Всередині виявилася я сама. Та, яку закопала вісімнадцять років тому.
— Ярино…
— Тож дякую. І — ні. Я не повернуся.
— Але чому? У мене квартира, гроші, я забезпечу…
— Ігоре. Я себе сама забезпечую. Давно.
У цей момент підійшов Дмитро Сергійович. Спокійний, негучний, з двома келихами.
— Ярино, ви готові? Колекціонер зі Львова чекає знайомства.
— Так, Дмитре Сергійовичу. Звісно.
Він простягнув руку. Вона прийняла.
Ігор стояв і дивився вслід. На її пряму спину. На те, як шанобливо схиляється до неї цей чоловік у дорогому костюмі.
Біля бару Соломія щось виговорювала. Він не чув.
Ярина біля дверей на секунду обернулася. І — ні, не тріумфально. Просто помахала. Як махають знайомому, з яким розсталися давно і без претензій.
Колекціонер виявився сивим огрядним чоловіком з дитячими блакитними очима. Борис Наумович. Цілував руку старомодно, з поклоном, говорив «пані» — без іронії.
— Дмитро Сергійович розповідав про вас чудеса. Я не вірив. Тепер бачу — не брехав.
— Ви ще не бачили моїх робіт.
— Бачив. Три місяці тому. «Богородиця Умиління», вісімнадцяте століття. Пам’ятаєте?
Ярина пам’ятала. Пів року на неї пішло.
— Це ви її купили?
— Я. І хочу ще. У мене є дещо делікатне. Можемо поговорити?
Відійшли до вікна. Дмитро Сергійович залишився біля колони — ненав’язливо, осторонь, але поруч. Ярина відчувала його спиною, і від цього було дивно тепло.
Краєм ока бачила: Ігор все ще біля картини Мурашка. Один. Соломія поїхала — мабуть, зі скандалом. Він дивився в її бік, але Ярина більше не оберталася.
— У мене ікона, — тихо говорив Борис Наумович. — Галицька. Шістнадцяте століття. Проблема в тому, що історія її непрозора.
Ярина напружилася.
— Крадена?
— Ні-ні, що ви. Вивезена в двадцятих. Потім Париж, Нью-Йорк. Два роки тому я купив на аукціоні, легально. Але хочу повернути додому. І в справжньому вигляді. У дев’ятнадцятому столітті її сильно переписали. Під записами, я переконаний, лежить шедевр.
— Навіщо вам це?
Борис Наумович помовчав.
— Моя бабуся була з Галичини. У двадцять четвертому виїхали. Батько її, священник, розстріляний у тридцять сьомому. Я цю ікону шукаю сорок років. І ось знайшов.
У Ярини защипало в очах.
— Я візьмуся.
Робота над галицькою іконою мала початися через місяць — після документальних узгоджень. А поки життя йшло своїм звичаєм.
У понеділок уранці Ярина приїхала до майстерні й виявила під дверима конверт. Без марки. Записка знайомим нерівним почерком:
«Ярино, треба поговорити. Не телефоном. Буду в середу о сьомій біля твоєї майстерні, в кафе на розі. Якщо не прийдеш — зрозумію. Але дуже прошу. І.»
Довго сиділа, дивлячись на папір. Зім’яла. Розгладила. Знову зім’яла.
У середу о сьомій прийшла.
Сама не знала навіщо. Може, хотіла поставити крапку — не ту гарну, з галереї, а справжню. Побутову. Остаточну.
Ігор чекав за кутовим столиком. Перед ним чашка чаю, недоторкана. Встав, коли вона підійшла, незграбно.
— Дякую, що прийшла.
— У мене двадцять хвилин.
— Я швидко. — Він вчепився в чашку. — Ярино, без Соломії, без публіки… Я не те сказав тоді в галереї. Точніше, не так.
— А як треба?
Він підняв очі. Ярина раптом побачила: в них плескався справжній страх. Той самий, який буває, коли людина розуміє, що зробила непоправне.
— Я напортачив так, що досі розгребти не можу.
— Так.
— Що — так?
— Так, напортачив. — Вона сказала це без злості. Як констатацію. — Навіщо звав?
Помовчав. Витягнув з кишені оксамитову коробочку, потерту. Ярина впізнала миттєво.
— Бабусина каблучка, — тихо сказала вона.
— Пам’ятаєш?
Каблучка його бабусі, з маленьким смарагдом. Вісімнадцять років тому Ігор подарував її Ярині на заручини. За кілька років попросив назад — «на зберігання», для майбутніх дітей. Дітей не сталося. Каблучка залишилася в нього.
— Хочу її тобі повернути. Вона твоя. По праву.
— Просто візьми. Це не пропозиція. Я все зрозумів тоді в галереї. Я бачив, як ти з цим Волоховим… — голос тремтів. — Ти його любиш?
Ярина помовчала. Чесно прислухалася до себе.
— Поки не знаю. Але могла б. Якщо час дасть.
Ігор кивнув. Важко.
— Я радий. Справді. Він нормальний мужик, я навів довідки.
— Ти навів довідки?
— А як же. Вісімнадцять років був твоїм чоловіком. Маю право.
Ярина дивилася на нього і бачила — вперше, можливо, за все життя — не господаря, не кривдника, не зрадника. Просто втомленого немолодого чоловіка, що програв найважливішу партію. І тепер це розуміє.
Стало не боляче. А по-людськи жалко.
— Ігоре. Каблучку не візьму. Віддай її… ну, не знаю. Племінниці своїй, у Людки дочка підростає. Або до церкви.
— Одну річ скажу. І все. Добре?
— Добре.
— Дякую, що пішов.
Він дивився нерозуміюче.
— Якби ти не пішов, я б варила борщі до шістдесяти. І ненавиділа б тебе тихо, потай, не зізнаючись навіть собі. І себе б ненавиділа. А тепер — не ненавиджу. Ні тебе, ні себе. Це рідкісна річ.
Він мовчав. По щоці повільно, важко скотилася сльоза. Не витирав.
— Будь здоров, — сказала Ярина. — І бережи себе.
Встала. Наділа пальто. Біля дверей обернулася — він сидів, опустивши голову. Плечі дрібно здригалися.
Ярина вийшла на вулицю. В обличчя вдарив вітер — холодний, з присмаком листя й трохи диму.
Ішла бульваром і плакала. Тихо, без схлипувань. Не від горя. Не від зловтіхи. Просто — велика болісна глава закрилася. Без гачків, без задирок. Відпустила.
І тільки десь зовсім усередині, маленькою скалкою, сиділо незрозуміле. Не жалість навіть. Сумнів. А раптом дарма? Раптом вісімнадцять років — це все-таки не порожнє, і правильно було б дати ще один шанс?
Ярина дійшла до метро. Зупинилася. Постояла секунд десять.
І зрозуміла: ні. Не дарма.
Спустилася ескалатором.
Галицька ікона виявилася складнішою, ніж вона думала. Три шари записів. Нижній — шістнадцяте століття, як і обіцяв Борис Наумович. Між ним і поверхнею ще два: вісімнадцяте й кінець дев’ятнадцятого. Кожен знімався міліметр за міліметром.
Працювала майже рік.
За цей рік багато що змінилося.
Дмитро Сергійович зробив їй пропозицію в квітні. Не в ресторані, не з каблучкою — він був для цього надто розумний. Сиділи на її маленькій кухні, пили чай.
— Ярино. А чи не побратися нам?
— Ось прямо так?
— А навіщо ускладнювати? Нам обом не по двадцять. Знаємо, чого хочемо.
— І чого ви хочете, Дмитре Сергійовичу?
— Вас. На все життя, що залишилося. Якщо не готова — зачекаю. Я терплячий.
— Дайте до осені.
— До осені так до осені.
Не образився. Він був справді терплячий.
У травні Уляна розповіла: Ігор переїхав на Київщину. Продав київську квартиру, купив будинок у селищі. З Соломією розлучився швидко, без скандалів. У нього тепер якась сусідка. Вдова. Варить йому супи. Тиха.
Ярина, дізнавшись, чомусь усміхнулася. Нехай. Аби лиш був хоч трохи спокійний.
А в серпні сталося головне. Вона зняла останній шар запису з галицької ікони.
І під ним відкрився лик.
Ярина стояла в майстерні сама, о другій ночі, і дивилася на обличчя Спаса — тихе, строге, написане рукою невідомого майстра п’ятсот років тому. Що пройшло війни, революції, еміграцію, океан, аукціони. І повернулося — додому. До внука того священника, якого розстріляли в тридцять сьомому.
Зателефонувала Борису Наумовичу. Розбудила.
— Борисе Наумовичу, вибачте… Вона відкрилася.
У слухавці стало тихо. Дуже тихо. Потім вона почула, як літній чоловік плаче — далеко, у своєму домі на Крестовському острові.
— Пані, — сказав він нарешті, і голос його тремтів. — Я негайно виїжджаю. Не можу до ранку.
Приїхав о сьомій ранку, неголений, у пом’ятому костюмі, з коробкою цукерок — безглуздою, смішною, ніби до дитсадка йшов.
Увійшов до майстерні. Побачив ікону. І став навколішки.
Ярина відвернулася. Давала побути наодинці. З нею. З бабусею. З прадідом. З усією тією великою страшною світлою історією, яка зійшлася в одній точці — у її майстерні на Золотоворітському сквері.
У вересні Ярина вийшла заміж.
Весілля було тихе. Чоловік двадцять. Уляна з чоловіком. Викладачка з академії. Борис Наумович, спеціально приїхавший зі Львова. Кілька ченців із монастиря, для якого вона працювала, — сиділи в куточку, сором’язливо пили морс.
Сукня кремова, проста. У волоссі одна біла троянда. Фати не вдягала. Вдруге — ні до чого.
Дмитро Сергійович надів обручку — тонку, з білого золота. Без каменів. Він знав, що вона не любить блиску.
Ярині було сорок два.
Увечері, коли гості розійшлися, вони сиділи на балконі нової квартири, пили вино. Мовчали.
— Митю. Я одну річ тільки зараз зрозуміла.
— Яку?
— Коли Ігор ішов, він сказав — насолоджуйся свободою. Глузливо. А вийшло — ніби благословив.
Дмитро Сергійович узяв її руку. Поцілував у долоню. Нічого не відповів. Добре, коли людина не відповідає на кожну фразу чимось гарним.
Ярина допила вино. Поставила келих.
Завтра до майстерні. У неї там лежала нова робота — зовсім нічого особливого, ікона дев’ятнадцятого століття з сільської церкви на Вінниччині. Маленька, проста, без архівних документів, без легенди. Просто ікона, яку приніс місцевий священник, привіз на автобусі в брезентовому мішку.
Ярина думала про неї із задоволенням.
