**Запис у щоденнику**
Я не можу більше жити з пенсіонеркою.
Він сказав це, дивлячись не на мене, а в тарілку з котлетами. Я щойно поставила йому другу – він завжди з’їдав дві, тридцять два роки поспіль, по суботах.
– Вікторе, ти про що?
– Про нас, Зоє. Точніше, про те, що нас більше немає.
Я сіла навпроти. Руки поклала на стіл – долонями донизу, щоб не виказати. Бухгалтер у мені ввімкнувся раніше, ніж дружина. Бухгалтер завжди перший реагує на слово «ні».
– Ти йдеш?
– Іду. Знайшов іншу. Їй двадцять дев’ять. І вона, знаєш, не ходить по квартирі в халаті з розтягнутими кишенями.
Халат у мене справді був старий. Синій, із ґудзиками на грудях – я його купила ще коли донька пішла до школи. Зручний. Віктор раніше називав його «мій диванний». Сміявся.
Зараз не сміявся.
– І як її звати?
– Ярина.
Я кивнула. Наче це мені щось пояснило.
На столі хололи котлети. Я дивилася на них і думала дивну річ: я три години їх ліпила. Фарш крутила сама, хліб замочувала в молоці, як мама вчила. Три години моєї суботи. А він зараз встане й піде до Ярини, яка, мабуть, замовляє суші.
– Коли?
– Що коли?
– Коли йдеш?
– Сьогодні. Сумку вже зібрав.
Отут у мені щось клацнуло. Не єкнуло, не обірвалося – саме клацнуло, як вимикач. Сумку він зібрав. Поки я на кухні. Поки я варила борщ на тиждень уперед, як дурепа.
– Ну то йди, – сказала я.
Він ніби не повірив. Навіть брови підняв.
– І все? Ні слова?
– А що ти хочеш почути, Вікторе? Що я тридцять два роки прала твої сорочки надармо? Так я це й без тебе знаю.
Він встав. Пройшов у коридор. Я чула, як він порається із замком валізи – тієї самої, з якою ми їздили в Одесу в дві тисячі восьмому, коли премію отримали на квартиру. Я тоді ще й мамину спадщину туди вклала. Два мільйони сімсот тисяч гривень. Пам’ятаю кожну цифру – я ж бухгалтер.
А квартиру оформили на нього. «Так простіше, Зоєчко, потім переоформимо». Не переоформили.
Я сиділа на кухні й дивилася на дві його котлети. Потім встала, взяла великий чорний мішок для сміття – із тих, на сто двадцять літрів, я їх в АТБ пачками беру, – і пішла в спальню.
– Ти що робиш? – спитав він, побачивши мене з мішком.
– Допомагаю збиратися. У тебе ж однієї валізи не вистачить.
І почала складати. Сорочки – в мішок. Тренувальні штани, в яких він по неділях лежав на дивані, – в мішок. Капці, зубну щітку, бритву, зарядку від його телефона. Усе в мішок. Швидко, спокійно, як на інвентаризації.
– Зоє, ти з глузду з’їхала.
– Ні, Вітю. Я, навпаки, в розум увійшла. Уперше за тридцять два роки.
Він схопив мене за руку. Я подивилася на його пальці – короткі, з жовтуватими нігтями, – і він чомусь відпустив.
– Я потім за рештою приїду.
– Приїжджай. Тільки подзвони заздалегідь. Щоб я двері відчинила.
Тоді я ще думала, що відчиню.
За чотири дні він приїхав. Не сам.
Я відчинила двері й побачила її. Ярину. Вона стояла на сходовому майданчику в білому пальті не по сезону, з сумочкою на довгому тонкому ланцюжку й дивилася на мене так, як дивляться на старі меблі, які треба винести.
– Добрий день, – сказала вона. Ввічливо. З легким таким прищуром.
– Добрий день.
Віктор протиснувся повз мене в передпокій, наче все ще був тут господарем.
– Зоє, ми швидко. Я за зимовими речами й за документами.
– Якими документами?
– Ну, моїми – паспорт, техпаспорт на авто, РНОКПП. І на квартиру.
Я зупинилася в дверях кухні.
– На квартиру?
– Ну так. Квартира ж на мене.
Ярина за його спиною ледь усміхнулася. Одним куточком рота. Я цю усмішку потім часто згадувала.
– Вікторе, – сказала я дуже повільно, – ти зараз серйозно прийшов забирати документи на квартиру, в яку я вклала мамину спадщину?
– Зоє, ну яка спадщина, це було сто років тому.
– Вісімнадцять, – поправила я. – Не сто. Вісімнадцять років тому. Два мільйони сімсот тисяч гривень, у дві тисячі восьмому році, якщо кому цікаво – це була вартість двокімнатної в нашому районі. Цілком. Ти тоді ще сміявся, що я «копійку до копійки».
– Молодий чоловіче, – раптом втрутилася Ярина, – нам узагалі ніколи.
Оце «молодий чоловіче» мене доконало. Йому п’ятдесят шість. Живіт над ременем, лице червоне, під очима мішки – який молодий чоловік. Але для неї він був «молодим», бо платив. А платив він, між іншим, моїми ж грошима – він у мене останні три роки половину зарплати на картку не приносив, «на бензин і обіди».
Я відчула, як у скронях стукнуло. Не серце – саме скроні. Сухо так, ніби хтось клацнув пальцями всередині черепа.
– Вікторе, вийди, будь ласка. І панянку свою забери. Документи ти отримаєш. Через суд.
– Ти чого?!
– Через суд, Вітю. Я тобі все через суд тепер буду давати. І сорочки, і шкарпетки, і ту половину квартири, яка тобі нібито належить. За списком, із печаткою й підписом.
Ярина хмикнула:
– Ви серйозно думаєте, що щось відсудите? Квартира оформлена на нього.
– Дівчино, – я повернулася до неї, і, видно, щось таке було в моєму голосі, бо вона трохи відступила, – ідіть у коридор. Я з чоловіком розмовляю. Формально він поки що мій.
Віктор потягнув її за рукав. Вона вийшла на сходову клітку. Він залишився.
– Зоє, не роби дурниць. Ми ж нормально можемо.
– Можемо. Тільки нормально – це не «віддай квартиру й паспорт». Нормально – це «давай порахуємо, хто скільки вклав, і поділимо». Давай порахуємо?
Він мовчав.
– Не хочеш рахувати. Ну й не треба. Я одна порахую. Я в цьому добре, ти знаєш.
Я зачинила за ним двері. Повернула замок – один оберт, другий. Притулилася спиною до дверей.
У квартирі було тихо. Тільки холодильник гудів на кухні, як завжди. І пахло борщем – я його так і не доїла з суботи.
Я з’їхала по дверях на підлогу й сиділа хвилин п’ять. Не плакала. Просто сиділа й рахувала в голові: два сімсот плюс ремонт у дві тисячі дванадцятому – це ще чотириста, плюс кухня в п’ятнадцятому – двісті десять, плюс балкон у дев’ятнадцятому…
Бухгалтер у мені працював. Дружина мовчала.
Потім я встала, взяла телефон і набрала слюсаря. Той приїхав за годину й поміняв мені личинку замка. Дві тисячі триста гривень. Я записала в зошит витрат – звичка.
Увечері подзвонила донька.
– Мам, тато каже, ти його не пускаєш.
– Не пускаю.
– Мам, ну як же так, він же…
– Олено, у мене до тебе одне прохання. Не лізь. Будь ласка. Я сама.
Вона замовкла. Потім сказала:
– Добре, мам.
І оце «добре» було першим, що за тиждень мене зігріло.
За два тижні прийшла повістка.
«Позов про поділ спільно нажитого майна». Віктор вимагав половину квартири, половину дачі (якої в нас, до речі, не було – це він для солідності вписав), і чомусь ще «компенсацію моральної шкоди» за те, що я змінила замки.
Я прочитала й, чесно слово, засміялася. Уперше за місяць.
Потім я пішла до юриста. Не до знайомого – знайомі балакучі, – а до чужого, за оголошенням. Молода жінка, років сорока, у сірому піджаку. Звали її Ірина Сергіївна.
Я виклала перед нею папку. Ту саму, яку збирала вісімнадцять років. Бухгалтерська звичка – зберігати все.
– Свідоцтво про право на спадщину від дві тисячі сьомого, – говорила я й викладала аркуш за аркушем. – Витяг із банку про надходження двох мільйонів сімсот тисяч на мій рахунок. Договір купівлі-продажу квартири – на цю ж суму, місяць у місяць. Чеки на ремонт, усі, з дві тисячі дванадцятого року. Квитанції за кухню. Договір із бригадою на балкон. Платіжки по комуналці – яку, до речі, я сама оплачувала останні шість років зі своєї зарплати в п’ятдесят вісім тисяч, поки він «інвестував у стосунки».
Ірина Сергіївна гортала й мовчала. Потім підвела на мене очі.
– Зоє Павлівно, а чому ви все це зберігали?
– Я бухгалтер, – сказала я. – Я все зберігаю.
Вона усміхнулася. Добре так усміхнулася, наче вперше побачила людину, яка прийшла не з порожніми руками.
– У вас дуже сильна позиція. Я думаю, ми повернемо вам не половину, а повністю.
Я кивнула. А потім сказала:
– Ірино Сергіївно, і ще один момент. Я в нього по автокредиту поручитель. З дві тисячі двадцять другого. Машина «Тойота», брав на три роки, залишилося платити одинадцять місяців. Я можу якось це… зняти?
Вона задумалася.
– Зняти поручительство в односторонньому порядку не можна. Але можна написати в банк про суттєву зміну обставин – про розлучення. Банк, швидше за все, вимагатиме в нього або нового поручителя, або дострокового погашення. Якщо він не знайде ні того, ні іншого…
– Машину заберуть?
– Заберуть.
Я подивилася у вікно. Там ішов мокрий сніг, падав на козирок і тут же танув. Я подумала про Ярину в білому пальті. Про те, як вона, мабуть, любить кататися на цій «Тойоті». Про те, як Віктор возив мене на ній двічі – у поліклініку й на цвинтар, до мами.
– Давайте напишемо, – сказала я.
І Ірина Сергіївна написала.
Увечері я прийшла додому, зварила собі чай – не йому, не «на двох», а собі одній, у маленькій чашці з незабудками, яку він завжди зневажав, – і випила біля вікна.
Квартира була тиха. Мій халат висів на гачку. Ніхто не називав його «диванним».
Я подумала: а це, виявляється, не страшно – бути одній. Страшно було тридцять два роки поспіль готувати дві котлети, а отримувати одну котлету уваги.
Потім задзвонив телефон. Невідомий номер.
– Ти що накоїла, стара?! – закричала в трубку Ярина.
Я відсунула телефон від вуха. Акуратно, як бухгалтер відсуває неправильний звіт.
– Дівчино, у мене до вас прохання, – сказала я спокійно. – Телефонуйте мені тільки через адвоката. Ірина Сергіївна, номер я можу продиктувати.
І поклала трубку.
Рушниця вистрілила. Перша.
Суд був у лютому.
Віктор прийшов у своєму єдиному костюмі – темно-синьому, тому самому, в якому був на весіллі в Олени чотири роки тому. Костюм йому став затісний. Піджак не сходився на животі.
Ярини не було. Вона, як я дізналася потім, цього дня вже з ним скандалила.
Я прийшла у звичайній спідниці й білій сорочці. Без халата, звісно. Віктор подивився на мене й якось розгубився. Мабуть, чекав побачити «пенсіонерку». А перед ним сиділа жінка, яка тридцять два роки поспіль вела чужу бухгалтерію й тепер уперше прийшла вести свою.
Ірина Сергіївна говорила хвилин двадцять. Спокійно, за документами. Свідоцтво – раз. Витяг – два. Чеки – папка, триста вісімнадцять аркушів. Платіжки – ще папка.
Я дивилася на Віктора. Він то червонів, то блід. Один раз навіть поліз у кишеню за валідолом – і не знайшов, бо валідол йому завжди клала в кишеню я.
Суддя дослухала, подивилася на нього поверх окулярів.
– Відповідачу, у вас є що заперечити по суті?
– Ну… це ж спільно нажите…
– На які кошти придбавалася квартира?
– На спільні.
– У матеріалах справи – свідоцтво про право на спадщину й банківський витяг. Два мільйони сімсот тисяч надійшли на рахунок позивачки в дві тисячі сьомому році. Квартиру куплено в дві тисячі восьмому за два мільйони сімсот тисяч. Ваші докази участі?
– Немає доказів?
– Немає.
Суд ми виграли. Повністю. Квартира – мені. Плюс компенсація за ремонти, які я оплачувала зі своєї картки, – ще шістсот тисяч, які він мав виплатити мені протягом півроку.
Віктор вийшов із зали першим. Я затрималася, підписувала папери.
Коли я вийшла в коридор, він стояв біля вікна й дивився у двір. Плечі опустилися. Костюм висів мішком.
– Зоє, – сказав він, не обертаючись. – Ну не можна ж так.
– Як?
– Ну так. Усе до копійки. Я ж тобі не чужий. Ми ж дочку разом.
Я підійшла ближче. Стала поруч. І ось тут – клянуся, я сама не очікувала – сказала те, що сказала.
– Вітю, я тобі не чужа тридцять два роки. А стала чужою за одну суботу. Ти пам’ятаєш, що ти сказав? Що не можеш жити з пенсіонеркою. Я не пенсіонерка, мені п’ятдесят чотири, мені до пенсії ще шість років. Але навіть якби я нею була – за ці слова я тобі жодної гривні не пробачу. Жодної, Вітю. І кредит твій я тобі теж не пробачу.
– Який кредит?
– По «Тойоті». Я банку написала про розлучення. Поручитель з мене знятий. Тобі найближчими днями подзвонять – вимагатимуть достроково або нового поручителя. Ярина, як думаєш, поручиться?
Він розвернувся. Лице було не червоне – біле.
– Ти… ти спеціально?
– Спеціально, Вітю. Дуже спеціально.
Я пройшла повз нього до ліфта.
Друга рушниця вистрілила там само, у коридорі суду. Я чула, як у кишені Віктора завібрував телефон. Мабуть, уже банк.
Вдома я налила собі чаю в чашку з незабудками. Сиділа біля вікна, дивилася на сніг і думала: а ось це, мабуть, і є те, що відчувають люди, коли кажуть «справедливість восторжествувала».
Тільки ще чомусь тремтіли руки. Не від страху. Від утоми за тридцять два роки, яку я нарешті дозволила собі відчути.
А потім подзвонила Олена.
– Мам, ти з глузду з’їхала? Тато залишився без машини. Він каже, ти його підставила з банком. Це правда?
– Правда, доню.
– Мам, ну він же батько мій. Він же плаче.
– Олено, я тебе дуже люблю. Але ось цю тему ми з тобою закриємо. Батько він тобі все життя. А чоловік мені – уже ні. У мене своя бухгалтерія, у нього своя.
Вона мовчала. Потім усе-таки сказала:
– Ти стала якась інша.
– Я стала собою, Олено. Уперше за тридцять два роки.
Рушниця вистрілила. Друга. І, чесно кажучи, я не знала тоді, радіти мені чи ні – бо донька в трубі схлипувала.
Минув рік.
Про Віктора я дізнавалася уривками. Через Олену – вона все-таки дзвонила, хоча з жовтня перестала говорити «тато», а стала говорити «він».
«Тойоту» в нього забрали ще в березні. Ярина поручатися відмовилася – сказала, що вона «не для того сходилася, щоб платити його борги». Одружилися вони, до речі, так і не розписалися. Жили в її знімній однокімнатці на околиці, і з кожним місяцем, судячи з розповідей, жили все гірше.
У серпні вона його вигнала.
Це сталося ввечері в середу. Олена подзвонила мені, плакала:
– Мам, він мені дзвонить, каже – йому ніде жити. Квартири немає, машини немає, Ярина виставила сумки за двері. Каже, вона йому сказала: «Я не можу більше жити з боржником».
Я сиділа на кухні, чистила картоплю. На мою одну порцію – я тепер усе готую на одну порцію, і картоплі йде менше, і продукти не псуються.
– Мам, ти чуєш?
– Чую.
– Він проситься назад. Каже – хоча б тимчасово.
Я подивилася на картоплю в мисці. На ніж. На свою руку, що тримала ніж. Рука була спокійна.
– Олено, передай йому, будь ласка, одне. Що я не можу більше жити з пенсіонером.
– Мам!
– Це його слова, Олен. Не мої. Його власні.
Вона замовкла. Довго. Потім сказала:
– Ти жорстока стала.
– Можливо.
– Ти б бачила його. У нього куртка стара, в руках пакет із речами. Як бомж.
– Я бачила його тридцять два роки, Олено. У різних станах. І в хороших костюмах, і в тренувальних штанах. Зараз моя черга жити, а не дивитися, як він стоїть із пакетом.
Вона кинула слухавку.
А я дочистила картоплю. Поставила на плиту. І ввімкнула телевізор – голосно, як давно не вмикала, бо Віктор не любив.
Телевізор показував якийсь серіал. Я його не дивилася. Я просто слухала голоси, які заповнюють квартиру. Мою квартиру. Повністю, від плінтуса до плінтуса, мою.
Потім, години за дві, телефон загув сам – вібрацією на столі. Номер Віктора. Я дивилася, як він вібрує, переповзає по столу до краю. Один дзвінок. Другий. Третій.
Я його не взяла.
Ні на четвертий, ні на п’ятий, ні на шостий раз – а він дзвонив шість разів до півночі. Я рахувала, бухгалтерська звичка.
Наступного дня Олена написала в месенджері: «Він у нас ночує. Тимчасово». Я відповіла: «Добре, сонечко, бережи себе». І все.
Більше ми на цю тему не розмовляємо. Олена зі мною сухо, донька все-таки. Каже, я «зруйнувала сім’ю». Я кажу, що сім’ю зруйнував той, хто пішов у суботу, залишивши дві котлети на столі. Ми не сходимося.
Він, я чула, влаштувався сторожем на будівництво. Живе в побутівці. Ярина вийшла заміж за іншого – за якогось директора автосалону, в Інстаграмі все викладає.
А я вранці п’ю чай у чашці з незабудками. Готую на одну порцію. Купила собі новий халат – не синій, а зелений, з великими ґудзиками. Сама вибрала, у магазині, приміряла біля дзеркала.
У дзеркалі – жінка п’ятдесяти чотирьох років. Сивина на скронях. Окуляри. Не пенсіонерка. Просто жінка, яка нарешті нікому нічого не винна.
Ось що я зрозуміла за цей рік: іноді найкращий спосіб дбати про себе – це не прощати того, хто тебе знецінив. Не заради помсти, а заради власного спокою. Тридцять два роки я вкладала в іншого, а тепер вкладаю в себе. І це, мабуть, найправильніша інвестиція в моєму житті.
